f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Лістапад» у листопаді

29.11.2015

Цьогоріч Україну на білоруському кінофорумі «Лістапад» представляла лише одна картина — «Жива ватра» Остапа Костюка.

Сергій Тримбач, «День»

Хто не знає — у столиці Білорусі є солідний міжнародний кінофестиваль. «Лістапад» називається, бо ж і відбувається в останній осінній місяць. Без українців він не обходиться. Так минулого року безапеляційну перемогу здобуло «Плем'я» Мирослава Слабошпицького, якого визнали найкращим і журі головного конкурсу, і журі критиків. Цьогоріч Україну представляла лише одна картина — «Жива ватра» Остапа Костюка, яка змагалася у конкурсі документального кіно. Її відзначено дипломом «За вираження надії на збереження національної культури за умов глобалізації».

ФЕСТИВАЛЬНІ ПАРАЛЕЛІ

Останнього фестивального дня ми сиділи зі своєю колегою Гульбарою Толомушевою, і вона оповідала про те, що діється у них в Киргизії. Ні, не те, про що ви подумали. Хоча проблем вистачає. Скажімо, минулого року продуковано десь 46 чи 48 повнометражних стрічок (!!), нині їх буде удвічі менше. Більшість з них, звичайно, малобюджетні. Одначе так само більшість з них мають чималий успіх у національному прокаті. Причина проста — їх і роблять з розрахунку на масову — свою! — аудиторію. Порівняйте із ситуацією в українському кіно — а немає з чим порівнювати. Мало, зовсім мало продюсерів і режисерів (коли говорити про фільми, зроблені для показу в кінотеатральній мережі), що програмно настановлені робити фільми для глядачів. Переважно маємо фестивальну втіху. Переважно продюсери розраховують на державні кошти. Які не треба повертати. То ж навіщо про успіх у прокаті думати — і так добре... Втім, теж не все так однозначно.

А що ж у Білорусі? Кажуть, на очах народжується нове покоління білоруських режисерів, прикметною особливістю яких є робота у позацензурному полі. Йдеться, наскільки я зрозумів, і про цензуру масової аудиторії. Молоді знімають незрідка без якогось фінансування, на своїй техніці, доволі скромній, одначе ж достатній, щоб зняти реалії сучасного життя, його «структуру кристалу».

Кіно росте там, де йому подобається. Фестивальне журі критиків, до якого я входив, присудило свій головний приз («Срібло Лістапада») фільму «Проект віку» 31-річного кубинського режисера Карлоса М. Кінтели. Журі конкурсу ключової програми на чолі з російським режисером Вадимом Абдрашитовим його відзначило так само, але не головним призом. Фільм зроблений на матеріалі життя міста, де колись будувалася атомна електростанція. 1992 року, після ліквідації СРСР, фінансування будівництва припинилося, місто стало фантомом, територією, де блукають привиди — ідеологічні передусім. Одначе жити треба, і люди прагнуть потроху вигрібати до життя, де немає політичних гасел, а є проста потреба в любові (фізичній і метафізичній), радощах і теплі, що народжується від тертя душ і тіл... Навдивовиж сильна картина, зроблена в копродукції з кількома країнами. Але ж Куба передусім!

МІРКУЮЧИ ПРО БУТТЯ

Успіхами «Лістапад» завдячує своїй команді, в якій є своя зірка — програмний директор Ігор Сукманов. Він не просто вибрав справді сильне і різноманітне кіно, він простежив і виклав на фестивальному екрані кілька важливих сюжетів світового кіно. Один із них — посилення ролі класичної драматургії. Ісландський фільм «Барани» (здобув приз глядацьких симпатій), болгарський «Урок» (абсолютний переможець фестивалю), «Зеніт» хорвата Далібора Матанича, «І гори зсуваються» китайця Цзя Джанке, «Ева Нова» словака Марка Шкопа — всі вони тримаються драматургійних законів, сформульованих ще античними греками. В основі конфліктів при тому матеріал сучасного життя, в якому так багато крові, ненависті й водночас надії.

«Золото Лістапада» дісталося болгарській стрічці Крістіни Грозєвої і Петера Вилчанова «Урок». Героїня фільму — учителька, яка прагне знайти і покарати учня-злодія. Одначе ж несподівано картина перетворюється на драму самої героїні — життя змушує її вибирати між вчинком моральним (він вочевидь є погибельним і для неї, і для її сім'ї) і аморальним, який проте ситуацію рятує.

Узагалі, болгарське кіно на підйомі. Доволі несподівано, десь зо два десятиліття їх було майже не видно і не чутно. А тут перемога «Лузерів» на цьогорічному Московському кінофестивалі, а в Мінську ще одна сильна картина «Спрага» Світлани Цоцоркової (журі критики дало їй приз за найкращий акторський ансамбль). І теж майже бездоганна драматургія, з наростанням напруженості і фіналом, що розв'язує конфліктні вузли і дарує надію посеред безнадії.

Сильних і навіть знакових для сьогоднішнього кіно фільмів було чимало — у різних «лістападових» програмах. Скажімо, стрічка Роя Андерсона «Голуб сидів на гілці, міркуючи про буття» (ретроспектива «Леви, ведмеді, пальмові гілки»). Картина — переможець минулорічного Венеційського фестивалю. Така собі дивовижна низка сучасних історій, які іноді тривають кілька хвилин і мають таку собі філософсько-анекдотичну структуру. У двох чи трьох епізодах з'являються (у сьогоденній Швеції) вояки Карла ХІІ і сам король — спершу на коні й в усій красі, а потому — після Полтави — в ганьбі й обговоренні жалібному: «отой росіянин приховано якось озброївся... І дощ, якого не було, але ж міг бути, таки завадив...» Словом, то вже й національна самокритика. Та й у всьому іншому — Гетеборг, Швеція постають в якомусь постісторичному ракурсі: люди більше нагадують лялькових персонажів, які слідують якимось завченим внутрішнім і зовнішнім командам. Усе дистильовано, вичищено, повітря викачано — отака екзистенція сьогоднішніх реалій: буття є, а життя немає. У нас би за таку самокритику, напевно, що догану склали...

У трьох фільмах позаконкурсних програм зустрічається релігійна проблематика, питання віри у надскладних сьогочасних реаліях. Перший — це картина «Спасіння / рос. Спасение» («Російські прем’єри») відомого режисера театру і кіно Івана Вирипаєва. Героїня стрічки 25-річна польська монахиня Анна (Поліна Гришаєва), що летить до Тібету у справах. А там несподівані зустрічі, нетривіальні бесіди. Скажімо, про те, чи існує механізм очищення людської душі від щоденного сміття?!

Картина знаменитого філіппінського режисера Брийянте Мендоси «Пастка» (програма «Майстер-клас») оповідає історію про жахливий тайфун, який практично повністю зруйнував прибережне місто Таклубан. Негучний пафос картини полягає в тому, що Бог є і він проявлюється в отаких от христолюбних героях, чия жертовна відданість людям дарує нам передфінальний катарсис, духовне очищення.

Знаменитий таїландський режисер Апічатпонг Вирасетакун поставив нову стрічку «Цвинтар пишноти» (програма «Майстер-клас»). Військовий госпіталь, в якому сплять солдати. Час від часу вони прокидаються, щоб знову зануритись у сон. Бо ж лікарня розташовується на тому місці, де загинули ворогуючі королі — які й досі продовжують ворогувати, за рахунок енергії поснулих солдатів (Боже, думалось мені після перегляду, чи не в такому місці знаходимося й ми, українці, і чи не сон це — все, що з нами відбувається?).

Найвиразніший образ фільму (як і у Мендоси) — жінка, в якої проблеми з ногами і яка опікується солдатами, а з ними разом і душею цього світу. Де багато озвіріння і так само багато людей, які той світ очищають від скверни і забуття...

Сергій Тримбач, «День», 27 листопада 2015 року, №217

19 вересня 2019 року. Червоний зал Будинку кіно. Художній фільм "БЛУКАЮЧА ЗЕМЛЯ" (Китай, 2019 рік) НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА КІНЕМАТОГРАФІСТІВ УКРАЇНИ та CHINA FILM CO.,LTD,ЗА ПІДТРИМКИ ПОСОЛЬСТВА КНР В УКРАЇНІ

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ

10 грудня, вівторок, Червоний зал ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ Посольство Аргентини в Україні представляє Художній фільм «ПІДПІЛЬНЕ ДИТИНСТВО»