f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кінофонія по-грузинськи

23.11.2015

Враження та українська присутність на Тбіліському форумі. 

Сергій Тримбач, «День»

Із 4 по 8 листопада тривала робота Тбіліського відкритого кінофоруму. В його рамках було спроектовано й програму українських фільмів. А також близько тридцяти кінострічок із десяти країн – Казахстану, Грузії, Киргизії, Вірменії, Росії та навіть Ірану та Туреччини.

ПИЛЬНІСТЬ КІНОПОГЛЯДУ

Фестиваль було засновано 2010 року двома грузинськими бізнесменами – Костянтином Лузиньяном-Рижинашвілі та Гією Базгадзе, до яких долучився Міжнародний фонд мистецтв і міжкультурного діалогу та продюсерський центр «Кінопроцес». Президентом форуму є видатний російський кінорежисер Ельдар Рязанов (нагадаємо лишень, окрім всього, його підпис під листом з протестом проти введення російських військ в Україну), програмним директором – відомий російський кінокритик В’ячеслав Шмиров.

Основною подією церемонії відкриття стало пошанування видатного грузинського композитора Гії Канчелі, автора музики до багатьох чудових фільмів («Міміно», «Голубі гори», «Кін-дза-дза» та ін.). Йому вручено приз імені Софіко Чіаурелі, який вручають щорічно. Дотепник Канчелі сказав у відповідь: «Мене так хвалять нині, мабуть, щось у мені негаразд...»

Фестиваль є радше доволі представницькою ретроспективою (призів тут не присуджують) кіно пострадянських держав. Україні – особливий респект, окремим розділом була програма «Пильний погляд». Спочатку планувався показ п’яти стрічок, потім їхнє число скоротилося до трьох (зокрема й тому, що з’ясувалося – фільм «Плем’я» Мирослава Слабошпицького вже показували в Тбілісі минулого року на міжнародному кінофестивалі). Після відмови режисера Михайла Іллєнка від участі у форумі з фільмом «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (мотивація: надто пізно, що правда, оголосили фестивальну програму, а в ній є стрічки, поруч з якими не хочеться бути), «пильність погляду» помітно спала, обмежившись картинами «F 63.9 Хвороба кохання» Олени Дем’яненко і Дмитра Томашпольського та «Пісня пісень» Єви Нейман. Хоча рішення Іллєнка видається мені надто емоційним – бо ж, направду, і фестивальна команда, і її президент та директор не мають жодного стосунку до сумнозвісних установок російської влади та російської пропаганди.

Це ж саме можна сказати й про фестивальну програму – в ній фільми поза російським політикуванням, їхні автори – цілком достойні імена. За одним лишень винятком – Станіслава Говорухіна, та й той представив стрічку «Кінець прекрасної епохи», поставленої за повістю «Компроміс» Сергія Довлатова. Про стовідсотковий ідіотизм радянської системи, де заборонялося все і вся. Одне тільки хотілося запитати у режисера: це ж чому тоді розпад СРСР є такою вселенською «трагедією», як це твердить господар Кремля, чиєю «довіреною особою» є Говорухін (нагадаю, він очолював передвиборчий штаб Путіна на останніх президентських виборах у Росії). Та й взагалі, видається, нам краще все ж вступати в спілку з демократичною Росією – хоча б тому, що в нас спільні вороги та спільні ідеали.

Скажімо, перед моїм від’їздом до Тбілісі в нашому Будинку кіно відбулась презентація книжки «Угол Невского и Крещатика» (Київ: Радуга, 2015) петербурзьких поетів Тетяни Вольтської та Вадима Жука. Феєричні вірші, чий громадянський пафос має чітке антиімперське спрямування.

Уже перший фільм, показаний на форумі, «Франкофонія» (виробництво Франції, Німеччини, Голландії, російських грошей тут не помічено), Александра Сокурова, занурив у складні історичні та морально-філософські колізії. Він – про силу держави фашистського штибу та про силу штибу мистецького, культурного. Опір французького директора Лувру Жака Жожара і німецького графа Францискуса Вольфа-Меттерніха, приставленого Гітлером до справи перекачування французьких скарбів до Німеччини, завершується порятунком культури... Може, й тому, що тут усе ж на перше місце виходить людський фактор – навіть за гітлерівщини іноді він перемагав. І – виразна сокуровська паралель: у справі порятунку скарбів Ермітажу людське, люди були на другому плані. Під час війни – надто добре відомо, хоча й не всіма визнається – сталінщина найменше, з чим рахувалася, так це з людьми, про що промовисто говорять цифри втрат.

Не міг не зацікавити й інший мотив стрічки Сокурова – щодо зрадництва французької еліти в роки Другої світової. Німці, як відомо, окупували частину Франції – і зупинилися на певній межі. Дозволивши на території, що залишилась (а, власне, це південна Франція), створити такий собі режим Віші, уповні колабораційний і залежний від Берліна. Алюзія, яку навряд чи прагнув викликати Сокуров, одначе ж виникає – принаймні в мене. Я маю на увазі, звісно, сьогоднішній стан України після фактичної окупації частини її території російськими та проросійськими військами. Войовнича антиросійська риторика далеко не завжди приховує залежність української влади від кремлівських стратегічних установок, парадоксальним чином поєднаних із залежністю від «Вашингтонського обкому»... Все частіше виникає відчуття зради нашої-не нашої «еліти», яка жодним чином не контролюється суспільством. Тінь маршала Петена – через Сокуровський екран – зайшла в мою свідомість і нагадала про печальну традицію зради тих, хто сплив нагору і там отаборився (хіба ж уперше? Шевченкове, вічне й класичне «Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани ясновельможнії гетьмани...»). Одначе ж зраді не тривати вічно – про це так само нагадав фільм Сокурова.

Якби разбудити Толстого і Чехова, Тараса Шевченка, додам я. «Как же не вовремя вы умерли, ну проснитесь же!» – звучить голос Сокурова. Фільм-заклинання до творців великого мистецтва, геніїв: мистецтво – понад усе, тільки ж чому воно перемагає далеко не завжди?

ЩО БУДУЄТЬСЯ?

Українська фінансова складова присутня в картині «Під електричними хмарами» російського режисера Алексєя Германа-молодшого. Як і складова творча – нагадаю – робота українського оператора Сергія Михальчука у фільмі була відзначена Срібним ведмедем на цьогорічному Берлінському фестивалі. Доволі успішна стрічка, яка складається із семи новел, поєднаних спільним авторським ракурсом. Це – про долю Росії на черговому зламі часів і доль. Не випадково ж акцентується рік подій – 2017-й, сторіччя кардинальної революційної зміни. І так само багато рефлексій щодо історичних колізій та їхньої трансформації в сучасному світі.

Дія практично всіх оповідок відбувається біля річки, на початку зими, коли тумани, мокрінь і сніг, коли нудьга й зневіра охочіше відвідують людські душі. Це – простір, наповнений архітектурою та скульптурою, передусім тією, що вийшла з ужитку. Не випадково фінальним планом другої новели є той, де героїня стрічки Саша через внутрішні «покої» пам’ятника Леніну забирається на його голову і робить стійку на голові. Такий собі ексцентричний пам’ятник самій епосі...

А в першій ми бачимо киргизького гастарбайтера, який опинився на вулиці російського міста – без роботи і знання мови. То ж ощасливити його можна тільки пізнанням, хоч би мінімальним, російської лінгви. На що він і здобувається, з поміччю добрих людей. Росія у фільмі Германа і нагадує того киргиза, якому так важливо знайти мову орієнтування на місцевості. Без цього не пробитися крізь тумани й сніги, без цього учергове будеш слідувати певним макакам-глашатаям нових історичних істин. На кшталт книжки, якою захоплюється молода ще зовсім жінка; в ній дохідливо пояснено, що за товариша Сталіна життя було нівроку – для хороших і правильних людей, і що Адольф Гітлер теж пацан був нічогеньким, хоча й не без помилок.

Центральним пластичним образом фільму є екстравагантний авангардовий будинок з недобудованим дахом. Хтось хоче його купити і зруйнувати – бо ж земля тут цінна, торговий центр можна побудувати. Хтось каже, що треба просто добудувати. І, власне, Саша – як спадкоємиця батька, який був скульптором, що творив велетенські героїчні образи – теж схиляється до того, щоб залишити. Вся Росія у Германа – недобудований і роздовбаний будинок. «Строілі-строілі – вот, імєєм». Отак і Україну ми будуємо-будуємо, виходить щось екстравагантне і, даруйте, без даху. Всього й ділов-то – дах надбудувати. Одначе «умом Россию не понять», і Україна теж не пальцем роблена: стовідсоткова гарантія того, що замість дах добудувати – знесуть дім до бісового батька, який тільки й чекає такого подарунку. Спільні мотиви у нас з росіянами все ще віднаходяться.

Молода режисерка турецької картини «Мустанг» – Деніз Гамзе Ергювен – так само виявляє мотиви, характерні не тільки для Туреччини. Це про протистояння в суспільстві – цього разу поколінь. Протистояння, що переростає замало не у війну. П’ятеро дівчат на початку літніх шкільних канікул бавляться у воді з хлопцями. А вдома, у бабусі, на них чекає скандал: їх запідозрено у розбещеності. Відтак замикаються двері, по тому встановлюються й грати. Понад те, двох старших дівчат віддають заміж – за традиційним обрядом, себто майбутнього чоловіка вони уперше бачать в момент знайомства. Віддають, та не зовсім вдало: у першому випадку дівчина наполягає на заміжжі з хлопцем, якого вона справді любить, у другому втручається найменшенька сестра, ламаючи все...

Упродовж фільму сестри не раз мріють опинитися в Стамбулі – ну прямісінько як знамениті Чеховські сестри прагнули Москви. Мегаполіс, велике місто як символ свободи, як антитеза провінційному побутові та звичкам старших дядьків усе робити так, щоб їм було зручно. Хороша робота – легка, іронічна, точна за обмалюнком характерів і подій. Турецьке кіно все частіше виявляє свої величезні можливості – нам, українцям, у приклад.

Грузинський режисер Іраклій Квірікадзе і актор Мераб Нінідзе представили гостям форуму картину «Місячний тато» (1999), кінорежисера Бахтієра Худойназарова, який помер цього року в Берліні у віці 49 років. Його фільм – така собі хімерія, блискучий приклад того, як працює установка на творення міфопоетичного кіно, що має такі багаті традиції і в українському кінематографі. У програмі також помітні явища цьогорічного кіносезону – «Ейзенштейн в Гуанахуато» Пітера Гринуея, «Шрам» Фатиха Акіна, «Милий Ханс, дорогий Петро» (Росія, Німеччина, Великобританія та Україна) Александра Міндадзе та інші стрічки. Усі зроблено в копродукції кількох країн.

Тбіліський кінофорум обіцяє подальшу трансформацію. Насамперед ідеться про його перетворення на майданчик, де актуалізуватимуться проекти спільного виробництва...

Сергій Тримбач, «День», 10 листопада 2015 року

ЦИРК-ТЕАТР “НУР” ПРОГРАМА ПІД НАЗВОЮ “МИРУ ТОБІ, УКРАЇНО!” 2019-09-27

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ