f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кінець історії, історія без кінця

31.10.2015

Дмитро Десятерик, «День»

«Подія» українського режисера Сергія Лозниці (Нідерланди — Бельгія) — це 74 хвилини з 180-ти. Чорно-білий неігровий фільм про три дні серпневого путчу 1991 р. у Ленінграді, нині Санкт-Петербурзі. Українська прем’єра щойно відбулася на фестивалі «Молодість».

Лозниця взяв за основу ніким в повному обсязі не бачений тригодинний матеріал з архівів студії «Лендокфільм». Шестеро студійних операторів тоді знімали все, що відбувалося у місті, — від стихійних мітингів до засідань Ленради.

Про що, власне, фільм? Про підміну, масштаби якої сповна розкрилися лише через десятиліття.

У одному з епізодів, знятих біля Ленради, когось з почету Собчака гукають: «Володя! Володя!», — але володар надто знайомої потилиці не обертається; кличуть з сьогодення? Кілька хвилин потому нинішній президент Росії, а тоді асистент Собчака з’являється у всій красі поряд із босом. Таких алюзій тут чимало. Річ, утім, не в молодому Путині, який ще не відростив владні ікла, навіть не в пророчій фразі одного з ораторів про те, що «Росія може спробувати ліквідувати республіки [що здобули незалежність]» (Анатолій Стрєляний). Зміни в обличчях і в просторі — от що тут найкрасномовніше.

«Подія» (до речі, цікаво, наскільки по-газетному нейтрально, навіть безбарвно звучить ця назва) вибудувана дуже чітко драматургічно. У зав’язці — розгублені й розрізнені люди, які поступово переходять до більш активних дій і самоорганізації. Ленінградці обговорюють новини, жадібно тягнуться за листівками, будують барикади, у кульмінації — довгому нічному епізоді — очікують новин з Москви. Чекання, суцільне чекання; «Мы ждем перемен» Цоя в цьому застиглому повітрі звучить дивно: на зміни не чекають, їх здійснюють. Є зворушливі моменти — море парасольок під дощем, площа, що підняла руки на знак скорботи за загиблими в Москві, але немає ані пориву, ані повноцінного тріумфу від перемоги, та й сама перемога обертається черговим жестом — зміною прапора над міським парламентом, і от тепер триколор майорить над тими самими здоровенними серпом і молотом. Затемнення між епізодами супроводжуються фрагментами з «Лебединого озера»: точне використання музичного мотиву путчу передає наростаючу тривогу, але водночас і рутину, яка дедалі більше поглинає початковий імпульс.

Остаточний злам відбувається в блискучій монтажній склейці: після зміни прапора хтось співає пісню з життєстверджуючим рефреном «не кружись черный ворон над головою, а кружи шар голубой над головой» — і тут екран заповнює картина пустинних і мовчазних околиць Смольного, на флагштоку якого, наче нічого й не сталося, тріпотить червона ганчірка, а звукова доріжка видає далеке, але виразне каркання. Чи було це на оригінальній плівці, чи це знахідка звукорежисера (робота звукового цеху на фільмах Лозниці взагалі варта окремої похвали) — не надто важливо, бо дуже відповідає вбивчому контрасту між багатолюдними й галасливими вулицями і мертовним, упевненим спокоєм, що панує довкола й усередині будівлі, звідки, по суті, і розповзлося зло світом.

Група активістів, яка йде в тиші гучним коридором після формального опечатування кабінетів (що зрештою ні до чого не призвело), — остаточний акорд здачі.

Це не революція. Це подія. Просто подія — декілька рядків репортажу, якому судилося осісти в архіві нової тиранії.

У нас «події» завершилися 21 листопада 2013 року.

Дмитро Десятерик, «День», 27 жовтня 2015 року, №195

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда