f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кінець історії, історія без кінця

31.10.2015

Дмитро Десятерик, «День»

«Подія» українського режисера Сергія Лозниці (Нідерланди — Бельгія) — це 74 хвилини з 180-ти. Чорно-білий неігровий фільм про три дні серпневого путчу 1991 р. у Ленінграді, нині Санкт-Петербурзі. Українська прем’єра щойно відбулася на фестивалі «Молодість».

Лозниця взяв за основу ніким в повному обсязі не бачений тригодинний матеріал з архівів студії «Лендокфільм». Шестеро студійних операторів тоді знімали все, що відбувалося у місті, — від стихійних мітингів до засідань Ленради.

Про що, власне, фільм? Про підміну, масштаби якої сповна розкрилися лише через десятиліття.

У одному з епізодів, знятих біля Ленради, когось з почету Собчака гукають: «Володя! Володя!», — але володар надто знайомої потилиці не обертається; кличуть з сьогодення? Кілька хвилин потому нинішній президент Росії, а тоді асистент Собчака з’являється у всій красі поряд із босом. Таких алюзій тут чимало. Річ, утім, не в молодому Путині, який ще не відростив владні ікла, навіть не в пророчій фразі одного з ораторів про те, що «Росія може спробувати ліквідувати республіки [що здобули незалежність]» (Анатолій Стрєляний). Зміни в обличчях і в просторі — от що тут найкрасномовніше.

«Подія» (до речі, цікаво, наскільки по-газетному нейтрально, навіть безбарвно звучить ця назва) вибудувана дуже чітко драматургічно. У зав’язці — розгублені й розрізнені люди, які поступово переходять до більш активних дій і самоорганізації. Ленінградці обговорюють новини, жадібно тягнуться за листівками, будують барикади, у кульмінації — довгому нічному епізоді — очікують новин з Москви. Чекання, суцільне чекання; «Мы ждем перемен» Цоя в цьому застиглому повітрі звучить дивно: на зміни не чекають, їх здійснюють. Є зворушливі моменти — море парасольок під дощем, площа, що підняла руки на знак скорботи за загиблими в Москві, але немає ані пориву, ані повноцінного тріумфу від перемоги, та й сама перемога обертається черговим жестом — зміною прапора над міським парламентом, і от тепер триколор майорить над тими самими здоровенними серпом і молотом. Затемнення між епізодами супроводжуються фрагментами з «Лебединого озера»: точне використання музичного мотиву путчу передає наростаючу тривогу, але водночас і рутину, яка дедалі більше поглинає початковий імпульс.

Остаточний злам відбувається в блискучій монтажній склейці: після зміни прапора хтось співає пісню з життєстверджуючим рефреном «не кружись черный ворон над головою, а кружи шар голубой над головой» — і тут екран заповнює картина пустинних і мовчазних околиць Смольного, на флагштоку якого, наче нічого й не сталося, тріпотить червона ганчірка, а звукова доріжка видає далеке, але виразне каркання. Чи було це на оригінальній плівці, чи це знахідка звукорежисера (робота звукового цеху на фільмах Лозниці взагалі варта окремої похвали) — не надто важливо, бо дуже відповідає вбивчому контрасту між багатолюдними й галасливими вулицями і мертовним, упевненим спокоєм, що панує довкола й усередині будівлі, звідки, по суті, і розповзлося зло світом.

Група активістів, яка йде в тиші гучним коридором після формального опечатування кабінетів (що зрештою ні до чого не призвело), — остаточний акорд здачі.

Це не революція. Це подія. Просто подія — декілька рядків репортажу, якому судилося осісти в архіві нової тиранії.

У нас «події» завершилися 21 листопада 2013 року.

Дмитро Десятерик, «День», 27 жовтня 2015 року, №195

23 січня, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ «ВОНИ НЕ ПОСТАРІЮТЬ»

23 січня, середа, Синій зал КІНОШНІ БУВАЛЬЩИНИ До річниці створення студії «Київнаукфільм»

24 січня, четвер, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол у вітчизняному ігровому кіно» У програмі вечора показ фрагментів фільмів