f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Осiннi спогади» про кохання і війну

29.10.2015

У Трускавці відбулися зйомки повнометражного ірансько-чесько-українського фільму.

Ірина Гордійчук, спеціально для «Дня»

Не побоюся повторити, що чутки про смерть кіно взагалі, а українського зокрема дуже перебільшені. В той час, як хтось заламує руки, що грошей на виробництво кіно виділяють катастрофічно мало і «закопують» потенційні таланти, в селі Доброгостів, що за 20 кілометрів від Трускавця (Львівщина), почалися зйомки повнометражного ігрового фільму «Осінні спогади». Ця проста історія — про найважливіші в житті людини речі. Про «поствоєнний» синдром українського активіста, волонтера, добровольця АТО Анатолія (Дмитро Лінартович), який після поранення приїжджає на лікування до Західної України. Про драматичну долю біженки з Іраку Іме (Назанін Ахмадишахпоурабаді). Про майже екзистенціальну життєву трагедію простих сільських жителів Сашка (Олександр Ігнатуша) і Наталі (Тетяна Юрікова). Але передовсім це фільм про людяність. І про Кохання, яке допомагає пережити найважчі життєві потрясіння, дає віру в майбутнє. І якщо це почуття щире, йому не можуть стати на заваді ні вік, ні ментальні й культурні відмінності, ні мовне питання.

Журналістський десант, якому автори фільму вирішили розкрити деякі творчі секрети, потрапив на знімальний майданчик, коли фільмувався один із ключових епізодів картини. Місцевий хлопчисько Іванко приходить у майстерню до Сашка, де в цей час працює Анатолій, який нещодавно повернувся з АТО, і запитує його, що таке війна. Анатолій розповідає, як може, хлопчакові про Майдан, пояснює, що захищати батьківщину — обов’язок і честь для кожного чоловіка. Іванко не все розуміє, але уважно слухає, і цієї миті прибігає хтось із сусідів сказати, що в лісі знайшли незнайому непритомну дівчину. По суті, це зав’язка фільму.

Сцена знімалася в реальній майстерні одного з селян Доброгостова — колоритного пана Миколи. І доки група вибудовувала кадр, виставляла світло, господар розповів мені історію назви села: недалеко від нього є «кірниця» (діалектна назва «криниці». — Авт.), і ще за часів татаро-монгольської навали змучені довгими переходами чумаки випадково натрапили на неї (люди тоді тут не жили), напилися води, відпочили й у вдячність назвали це місце — Доброгостів. Розшифровки назва, як я розумію, не вимагає. Але й для знімальної групи фільму «Осінні спогади» село виправдало своє ім’я. Доброзичливо прийняло кіношників — деякі жителі навіть надали свої оселі для зйомок окремих сцен. А ось пан Микола не одразу погодився пустити групу в майстерню, яка дуже приглянулася режисерові: «Купу разів ходили — я не хотів, щоб у мене знімали, не цікаво було. А раз усе так пішло, чого вже робити... Зараз трохи попустило, — лукаво посміхається господар. — Я кілька разів їм бульбу пік. Сподобалось, кажуть».

Кастинг на епізодичні ролі оголошено у Трускавці і Дрогобичі. Бойовий трускавчанин, школяр Назар (Іванко) вже виграв його. Більш того, вважає, що саме його роль — головна у фільмі, і мріє за отриманий гонорар купити собі крутий iPad.

ЛЕГКОСТІ ПЕРЕКЛАДУ

Незабаром почалися зйомки сцени в майстерні, і журналістам довелося стати простими спостерігачами. Але кіно — мистецтво не тільки синтетичне, що давно відомо, але й кінопроцес, який іноді уривається на паузи, під час яких мені вдалося поговорити з багатьма його учасниками. З окремих пазлів склалася досить об’ємна картина майбутнього фільму.

Алі ФАХР МУСАВІ, режисер (Іран), одружений із російськомовною українкою з Новограда-Волинського, живе і працює в Чехії:

— Колись я прочитав слова мого улюбленого письменника Габріеля Гарсіа Маркеса: «Якщо ти закохуєшся — це означає, що ти молодий, якщо ні — ти вже старий!» Я завжди роздумував над ситуацією: що станеться, коли у красиву дівчину одночасно закохаються двоє чоловіків — літній і молодий? У нашому фільмі все ще складніше — Іма (так звуть героїню) з іншої країни, вона не знає мови. Я люблю подібні історії — драма з нетиповими (а для мене — дуже важливими) взаємостосунками між героями.

Віктор ВІЛГЕЛМ, продюсер (Чехія), одружений із українкою, живе між Україною і Чехією:

— Коли виникла ідея цього фільму, я одразу подумав про Україну. Адже вона, по суті, моя друга батьківщина. Спочатку, правда, ми планували знімати у Львові, але кошторис у картини досить скромний — виникли проблеми. І я одразу згадав про Трускавець, бо неодноразово був учасником Міжнародного кінофестивалю «Корона Карпат», добре знаю ці місця, і вони мені дуже подобаються. Крім того, нам тут надають максимальну допомогу, що дуже важливо, оскільки ми плануємо закінчити зйомки за місяць — до кінця осені.

Олександр ІГНАТУША, актор (Україна):

— Мені подобається історія «Осінніх спогадів», бо вона проста і зрозуміла. Інша справа, чим її наповнювати, але це вже залежить він нас — акторів і режисера. Хотілося б, аби між фразами не було порожнечі, а читалися біографії людей. Мені також імпонує, що Алі максимально прибирає «букви». Тобто, якщо можна виключити дидактику кінозасобами, він це робить. Знімає кіно в його первозданному розумінні. Крім того (не чув, чи був у режисера акторський досвід), деякі речі (з професії) Алі підказує дуже точно. Знає до нюансів, чого хоче домогтися в кадрі.

Як не дивно, на цьому етапі те, як ми працюємо, трохи нагадує мені Бергмана — за мовчанням у кадрі, поглядами-недомовками. Особливо у сценах із Наталею (Тетяна Юрікова), з якою у нас є спільна дитина, але це — наша таємниця. Дотик, відсмикування руки — хтось не може не доторкнутися, а хтось інший — не в змозі витримати дотик. Нюанси, які в сучасних серіалах, наприклад, просто ігноруються — там, чим більше слів скажеш, тим начебто більше діла.

У цій історії йдеться про війну — без війни, і це дуже цінно, бо вона все одно десь присутня. Принаймні у сценарії я це відчував. Мені здається, і Алі це відчуває і чітко веде «воєнну» лінію. Вчора ми випадково зняли прекрасний кадр: солдат АТО йде дорогою в дім, де живу я, і несподівано напереріз йому — стадо корів (ммм-диринь, ммм-диринь). Метафора виникає миттєво: священна тварина і бійня... Добре читається. Мені здається, глядачі її зрозуміють.

Нетривіальна і так звана любовна лінія. Біженка Іма — з Іраку. Грає її актриса-іранка Назанін. Вона — з іншого світу, мусульманка. Інша культура, інша ментальність. На багато речей, навіть у побуті, ми дивимося по-різному. Але, можливо, в цьому є плюс. Якби Іму грала українська актриса, нам би довелося додумувати якісь ситуативні речі, а в цьому випадку все відбувається природно. Іма потрапляє в незнайомий їй світ, пізнає його, і цей (наш) світ теж дивиться на біженку новими очима.

Дмитро ЛІНАРТОВИЧ, актор (Україна):

— Спершу розповім випадок із особистого життя. Одного дня вранці в моїй квартирі пролунав дзвінок — принесли повістку з військкомату. Мене призивали на службу в АТО, і перед нею — військова підготовка на Рівненському полігоні. А за декілька днів — дзвінок від продюсера Віктора Вілгелма. Пропозиція зніматися в кіно. Я прочитав сценарій, він мені сподобався. Але відлучитися з полігону, природно, не міг навіть на день. Проте Міністерство оборони України пішло назустріч знімальній групі і дало згоду на мою участь у фільмі. Тому сьогодні я — на майданчику. Історія, яку ми розповідаємо, важлива особисто для мене чисто по-людськи. Я спілкувався з багатьма військовими, які вже пройшли АТО, і знаю, що «поствоєнний синдром» — дуже важливий і страшний момент у їхньому житті. Психологічно в першу чергу. І наш фільм — про те, як солдат, котрий прийшов із війни, вчиться жити заново. «Осінні спогади» — людська історія, ковток свіжого повітря, якого сьогодні багатьом не вистачає.

Тетяна ЮРІКОВА, актриса (Україна):

— Безперечно, тема фільму — кохання і війна — завжди хвилює емоційно. А сьогодні, коли тривають військові дії на сході України і Близькому Сході, вона особливо актуальна і болюча для наших країн. Але для мене і моєї героїні — це передовсім загальнолюдська історія. Історія кохання між людьми. І не важливо, в якій країні вони живуть, який рік на календарі.

ПАТРІОТИЗМ — ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ «ПРАПОР У РУКИ»

Олег КАРПИН, директор Міжнародного кінофестивалю «Корона Карпат» (Україна).

Якби бізнесмена, громадського діяча, активіста волонтерського руху Олега Карпина не було б у Трускавці, то його треба було б вигадати! Він настільки щиро любить свою малу батьківщину — Львівщину, країну Україну, що готовий братися за будь-яку, наскільки б вона не була складною, абсолютно незнайому йому справу, аби зробити курорт Трускавець комфортним, заможним і відомим. І, що характерно, все у нього виходить.

— Я часто говорю, що я — мрійник. Але для досягнення мрії йду до кінця! Шість років тому ми задумали зробити Міжнародний кінофестиваль «Корона Карпат», і ми його зробили. Сьогодні наш форум знають не тільки на Львівщині, в Україні, але й за кордоном, — розповів пан Олег. — До нас із задоволенням приїжджають відомі актори, режисери, співаки, привозять чудові, якісні фільми. А це — не тільки пропаганда такого чудового виду мистецтва як кінематограф, але й популяризація курорту Трускавець, приплив туристів на Львівщину.

Усі ці роки я думав про те, що добре було б знімати фільми у нашому краї, в Карпатах, але ще не знав, з якого боку підступитися до здійснення подібних планів. А на минулорічному кінофестивалі «Корона Карпат», коли Крим вже був тимчасово недоступний для українських кінематографістів, ми провели нараду, на якій були присутні представники Держкіно України, де підняли це питання. Вони підтримали нашу ідею. Якщо на придбання західної, часто не зовсім якісної кіно- і телепродукції в Україні щороку витрачають сотні мільйонів доларів, чому б не освоювати ці гроші усередині країни? Аргументів «за» — безліч.

Перший. На Львівщині розвинена транспортна інфраструктура — багато денних і нічних поїздів, які курсують із Києва до Львова і Трускавця. Актори можуть не жити постійно в експедиції, а відзнявшись у сценах, де вони задіяні, наступного дня, припустімо, вже грати на сцені столичного театру. За 90 кілометрів від Трускавця — міжнародний аеропорт, а це реальна можливість працювати із зарубіжними партнерами.

Природа й архітектура Львівщини дозволяють знімати в нашому регіоні фільми різних жанрів — в радіусі 150 кілометрів від Трускавця є гори, рівнини, річки, озера, палаци. Недалеко Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина — клондайк для всіляких фольклорних сюжетів. Усі ці факти лежать на поверхні.

Але спершу треба було створити так звану фільм-комісію. Подібні організації (часто вони існують при муніципалітетах або тісно співпрацюють із ними) давно існують у різних країнах і беруть безпосередню й активну участь у підготовці і створенні фільмів. Члени фільм-комісій чудово знають усі локації регіону, які можуть бути цікаві для кінематографістів (у них є буклети з фотографіями, відеоролики). Безпосередньо контактують із владою міста або селища, що допомагає оперативно розв’язувати екстрені проблеми під час знімального періоду — закрити-перекрити дороги, орендувати школи, лікарні, забезпечити проживання, харчування знімальної групи. Тощо. У деяких країнах навіть існує закон — якщо при створенні картини до бюджету держави входить п’ять мільйонів доларів або євро як інвестиції, муніципалітет може ухвалити рішення повернути 10 (а інколи й 20!) відсотків з податку. Таким чином заохочується бажання інвесторів вкладати гроші в кінематограф, знімати стрічки у конкретному регіоні.

Другий аргумент. У період, коли в місті або області знімається кіно, там з’являються додаткові робочі місця, заповнюються готелі, збільшується приплив відвідувачів у кафе і ресторани.

Третій. Якщо картина зафільмована на Львівщині, її природу, архітектурні пам’ятники зможуть відкрити для себе глядачі з інших міст і країн, і автоматично збільшиться потік туристів і відпочиваючих у наш край, аби побачити цю красу на власні очі. А це реальний приплив грошей у регіон.

Є й четвертий аргумент, що свідчить про перспективи, які відкриваються перед місцевістю, де знімається кіно. Я б назвав його «вершки». Якщо фільм виходить вдалим, а тим більше — стає бестселером, у місцях, де проходили зйомки, починають проводити екскурсії. Так було, наприклад, із блокбастерами «Зоряні війни», «Хоббіт», багатьма іншими успішними західними проектами. До речі, існують прецеденти і в Україні — Хотинська фортеця в Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області. Там у різний час знімалися картини «Гадюка», «Захар Беркут», «Стріли Робін Гуда», «Д’Артаньян і три мушкетери», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Тарас Бульба», і ці факти творчо обіграються гідами під час екскурсій. Але найяскравіший приклад — популярний серіал «Гра престолів». Сьогодні в Хорватію, де знімався серіал, приїжджають сотні тисяч туристів з усього світу тільки для того, щоб на власні очі побачити ті палаци, які вони пам’ятають із фільму. І це вже принесло 18 мільйонів доларів у казну країни. Тільки завдяки туристичному потоку бюджет Хорватії виріс на 10 відсотків!

Усі ці нюанси я вивчав упродовж року, писав листи на різні кіностудії, пропонуючи їм співпрацю з нашим регіоном. Деякі зацікавилися — до нас вже приїжджав режисер Олег Щербина з італійськими кінематографістами для огляду локацій, київський продюсер і сценарист Тетяна Гнєдаш. Звичайно, я розумів, що блискавично подібні проекти не вистрілюють, але продовжував сподіватися, що мине час і ми все-таки почнемо знімати кіно на Львівщині.

Допоміг випадок. Я б навіть сказав — сумний. Як волонтери, ми шукали броньований автомобіль для зони АТО. Знайшли в Чехії, але ніяк не могли остаточно домовитися з його власником — ні про ціну, ні про сам факт продажу. Тоді я зателефонував продюсерові Віктору Вілгелму до Праги, з яким давно знайомий, попросив про допомогу. Він негайно зв’язався з господарем машини, наші представники наступного дня вже були в Чехії, оформили документи на авто, і зараз бронемашина — на Сході.

Незабаром після цього випадку пролунав дзвінок Віктора, який сказав, що приїжджає до Трускавця дивитися локації для майбутнього фільму. Приїхав, подивився. За кілька днів знову дзвінок: «У жовтні починаємо знімати кіно». Я навіть трохи розгубився — думав, це справа майбутнього. Намагався вмовити продюсера перенести зйомки на пізніший термін — аргументував, що зараз не дуже слушний час: ще заповнені готелі (цього року, починаючи з червня-липня, — дуже великий потік відпочивальників), йде підготовка до виборів, у трускавчан немало проблем і без кіно. Віктор був непохитний, сказав, що з багатьох причин картину треба зафільмувати до кінця осені.

І все вийшло. 7 жовтня, в перший знімальний день, режисер фільму «Осінні спогади» Алі Фахр Мусаві традиційно розбив тарілку на успіх. А зараз знімальний процес іде повним ходом — без метушні і зупинок. До речі, воїн АТО, котрий приймав у волонтерів броньований автомобіль з Чехії, вже демобілізувався, приїхав до Трускавця і сьогодні має приїхати на знімальний майданчик на кастинг для епізодичної ролі (за сюжетом, для однієї зі сцен потрібен герой, який повернувся з війни на Сході). Бачте, як усе в житті переплітається. Отже, навіть швидше, ніж я думав, моя друга мрія втілюється в реальність!

І тепер я вже будую масштабніші плани на майбутнє. Хочу зняти фільм про місцевого національного героя, воїна УПА Романа Різняка («Макомацького»). Це легендарна особистість. До Другої світової він був «королем» футболу, грав за трускавецьку «Зорю». Коли почалася війна, його брат Мирослав не раз докоряв Романові, що в того в голові тільки дівки та гулянки, агітував вступити в Організацію українських націоналістів, аби боротися з ворогами. Роман відговорювався — мовляв, його час ще не настав. Коли ж Мирослава заарештували і замучили в катівнях НКВС, Різняк вступає в ОУН. Організація посилає його на спецкурси до Мюнхена, звідки він повертається на батьківщину — в підпілля. За підробленими документами, переодягнувшись в німецького офіцера (мову він знав чудово), фірами вивозить зброю з німецьких складів. Одного дня операція провалюється, Різняка поранено, але він виживає і знову з’являється на трускавецько-дрогобицькій орбіті. Тепер, вже вдягнувши форму радянського офіцера, потрапляє у військовий госпіталь, грає в карти, п’є горілку з пораненими, слухає їхні розмови про те, що «цього невловимого Макомацького» (псевдонім Різняка. — Авт.) все одно скоро зловлять. Йдучи з госпіталю, залишає автограф на простирадлі: «Тут був Макомацький»!

Таких авантюрних, ризикованих епізодів у біографії Романа Різняка багато. Його ловили і німці і «енкавеесівці» — ніхто впіймати не міг. Тоді з Москви до Дрогобича на посаду начальника НКВС області присилають друга Сталіна, генерал-майора Сабурова. Його завдання — за будь-яку ціну знайти Макомацького. А Різняк у цей час заводить інтрижку з дружиною генерала красунею-єврейкою Ніною, знає всю секретну інформацію — і знову невразливий...

НКВСівці все ж таки вислідять Макомацького. Він буде відстрілюватися до останнього патрона, і, коли його оточать, підірве гранату. Заслана до Сибіру сім’я Романа Різняка отримає телеграму від знайомих: «На Помірках (місцевість в околицях Трускавця. — Авт.) відбулося весілля. За молодого був Роман».

Я досить детально зупинився на цій історії, аби читачі вашої газети зрозуміли, скільки захоплюючих сюжетів і справжніх героїв таїть наша земля. Адже, погодьтеся, якщо фільм про Романа Різняка («Макомацького») колись буде знято, він реально може стати бестселером, не менш популярним, ніж стрічки про Джеймса Бонда. Тільки не про американського супермена, а українського! Я сподіваюся, що і ця моя мрія здійсниться, адже початок вже покладено — зйомки ірансько-чесько-української картини «Осінні спогади». Давайте побажаємо успіхів цій інтернаціональній творчій групі!

На фото: Дмитро Лінартович, Алі Фахр Мусаві та другий режисер Валерія Сапінська. Фото Василя Слюсара.

Ірина Гордійчук, «День», Трускавець — Київ, 23 жовтня 2015 року, №192

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»