f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кіно повинне повертати гроші

05.10.2015

Національний фільм у європейських державах має як преференції й квоти, так і більший глядацький інтерес. Чому досі не так в Україні? Рефлексії після круглого столу про вітчизняний кінобізнес, що відбувся в рамках Kiev Media Week.

Андрій Кокотюха, для «Телекритики»

Лідер цьогорічного прокату в Литві - кримінальна комедія Redirected, створена спільно з Британією. Буквальний переклад – «Перенаправлення», але в українському прокаті стрічка йшла під назвою «Занесло». За словами продюсера фільму Донатаса Шимукаускаса, заробляти вони почали саме завдяки зарубіжним показам: права продано в 56 країн. Як досягнути такого результату, пан Шимукаускас докладно розповів під час VІІІ Міжнародної конференції «Кінобізнес: особливості, перспективи, можливості», котра відбулася 9 вересня в рамках Kiev Media Week.

Українськими зборами гість виявився не дуже задоволеним, і в розмові з вашим автором звинувачував не українських дистрибуторів, а піратів, котрі злили копію в мережу ще в листопаді минулого року – за чотири місяці до офіційної прем'єри в нас.

Не хотілося наголошувати, що будь-яке кіно, якщо це не Голлівуд, має в Україні або обмежений, або дуже обмежений прокат. Зрештою, литовський продюсер наголосив на тому, що тією чи іншою мірою зауважували й інші учасники: національний фільм у європейських державах має як преференції й квоти, так і більший глядацький інтерес. До слова, від самого початку Redirected милився на російський ринок. Але в підсумку Росія не ввійшла в перелік півсотні країн, котрі закупили фільм для прокату. Цю фразу пана Шимукаускаса аудиторія зустріла оплесками, та це – деталі.

Справа в іншому. В Литві згаданий фільм себе окупив. Хоча державний бюджет профінансував дві третини виробництва, а решту – це 300 тисяч євро, продюсер знайшов у недержавних структурах. Збір на батьківщині склав 1 мільйон 500 тисяч євро. Населення Литви – три мільйони громадян. Зі слів Донатаса Шимукаускаса, кожен литовець заплатив 50 євроцентів.

Населення України – більше 40 мільйонів. Нас – майже в п'ятнадцять разів більше, ніж литовців. Останній часом фіксується зростання інтересу українців до національного кіно. Високими як для такого фільму касовими зборами може похвалитися «Поводир» Олеся Саніна. Фінансування – фактично 100% державне. Але при затратах у 16 мільйонів гривень збори – 14 мільйонів. Це при безпрецедентній як для українського фільму рекламі та кількості копій. В кого є бажання, переводьте гривні в євро за тим курсом, кому яким зручно. Все одно, незалежно від курсу, сорок мільйонів українців принесли своєму національному фільмові лише третину від суми, зібраної в тримільйонній Литві.

Згідно з дослідженням медіаконсалтингової компанії Media Resources Management (MRM), до десятки стрічок, що принесли прибуток в Україні, потрапив лише фільм «Вісім нових побачень», створений «Студією Квартал'95». Аналітик MRM Артем Вакалюк уточнив: це стало можливим, бо кварталівці й далі працюють і на російський ринок. Пана Вакалюка така ситуація не надто тішить, принаймні, таке враження склалося в мене. Тобто, не сам факт того, що українці під час фактичної війни далі співпрацюють із резидентами держави-агресора. Радше неможливість поки що запропонувати українцям кіно, здатне, за прикладом литовського Redirected, окупитися всередині країни. А прибуток мати, продаючи права на покази хай хоча б у половину країн зі «списку Шимукаускаса».

Присутній на дискусії головний кварталівець Володимир Зеленський легко перетворив свою участь на окремий сольний номер, чим задав офіційному зібранню неформальний тон. Але від самого початку було ясно: в легкій, підкреслено артистичній формі пан Зеленський говорив доволі серйозні речі. Зокрема, не наголошуючи на співпраці з Росією, довів, оперуючи цифрами, фактами та спираючись на власний досвід: при правильній організації процесу своє кіно можна окупити і в Україні. Навіть при тій радикально незадовільній кількості залів, яку наразі має сорокамільйонна Україна.

Звільнити виробників кіно від податків хоча б на п'ять років придумав не він. Але вкотре озвучену ініціативу підтримали всі присутні, включно з головою Держкіно Пилипом Іллєнком. Хоча, вкорте слухаючи це, ваш автор із сумом згадує: скасування податків для національного книговидання не наситило книжкового ринку бестселерами, не збільшило кількості рейтингових авторів, не перетворило творчий задум автора на формат бізнес-плану. Проблеми схожі: видання книжок, як і створення фільмів, за радянських часів реально були прибутковими справами, конкуруючи хіба що з виробництвом алкоголю. Та коли майже одночасно почали зникати книгарні й кінотеатри, те, що могло стати бізнесом, перетворилося на благодійність, плід меценатської діяльності, подвижництво, жертовну працю на блага та в ім'я – і в жодному разі не стояла мета отримати прибуток.

Такий стан речей категорично не подобається співвласнику Film UA Group Сергієві Созановському. «Кіно – це бізнес і передусім бізнес!» – наголосив він, тут же додавши: неприпустимо вимагати від держави, щоб у такий складний час вона була меценатом і виділяла гроші на створення фільмів, не вимагаючи їхнього повернення. Як робити правильно, пан Созановський зовсім недавно довів власним прикладом: Film UA Group почала повертати Держкіно кошти, отримані на виробництво фільму «Незламна» (мова йде про відрахування Держкіно належної частки зборів з кінопрокату фільму, а не повернення коштів, виділених на виробництво. – НСКУ). Перший платіж становив 1 мільйон 500 тисяч гривень. На відміну від «Поводиря», цю стрічку бюджет профінансував на 35%.

Продюсери Созановський та Зеленський зійшлися на принциповому: займаючись кінобізнесом, треба заточувати себе на успіх або хоча б на вихід у нуль. І завжди повертати не лише гроші з прокату – не менш важливо повернути інвестору його інвестицію. Тобто, каже пан Созановський, державна підтримка – не благодійництво й не жебрацька подачка. Це така сама інвестиція, й завдання держави в такому випадку – створити умови, що дозволяли би такі вкладення повертати.

І тут учасники розмови стали на тонкий лід. На нього стає всякий, хто переходить до такої досить умовної категорії, як якість. У даному випадку – якісне кіно. Можна по-різному ставитися до Володимира Зеленського (неоднозначність завжди вітається), але ваш автор цілком погоджується з його твердженням: «Хороший фільм – той фільм, за перегляд якого мільйони глядачів добровільно заплатили гроші. Вдалося повернути вкладене, ще й заробити при цьому – кіно відбулося. В усіх інших випадках це не кіно».

Тим більше, що його слова непрямо підтверджують висновки Артема Вакалюка: український ринок росте в гривні. Так, валютний курс засмучує. Проте сам факт позитивний та обнадійливий: українці з усіх доступних розваг дедалі частіше обирають похід у кіно. Піратства, до речі, це не заперечує, але то вже інша тема.

На фоні цього починає збільшуватися кількість охочих створювати продакшни й знімати не лише серіали, беручи підряди, а велике прокатне кіно. Негатив ситуації – обмежена кількість місць, де можна взяти гроші. Володимир Зеленський категоричний: новачкам тут не місце. Мільйони швидше довірять людям, котрі гарантують якість фільму та повернення інвестицій: «Кварталу 95», Film UA Grоup, Star Media тощо. При цьому в питаннях фінансових стосунків із державою він ще категоричніший: «У нас нема часу на таку дипломатію!» Сергій Созановський тут продемонстрував толерантність: мовляв, не все так погано, він має справу з державою. Але повторився: розглядає бюджетні кошти лише як інвестицію, котру потім треба буде повернути.

Так пан Зеленський підвів до своєї ідеї – видавати ліцензію тим, хто хоче знімати кіно. Як на мене, це щось схоже на права керувати машиною. Без прав їздити можна, але коли зловлять, матимеш проблеми. Втім, права купуються й продаються. Хто сказав, що цього не буде з ліцензіями в разі їх запровадження?

– Корупція тут може мати місце, – погодився Пилип Іллєнко. – Та, з іншого боку, власник ліцензії стане ще одним посередником між фільмом та глядачем у процесі створення. Бюрократії без того вистачає.

– Заспокойся, – зауважив Сергій Созановський, звертаючись до Зеленського, – Ані ти, ані ми до держави за грішми не підемо. Хоч з ліцензією, хоч без.

– Не зарікайтесь, – коротко, з погано прихованою іронією парирував Іллєнко.

Далі почали розбиратися, як же держава в особі Держкіно визначає тих, кому треба виділити кошти. Вициганити в пана Іллєнка конкретних прізвищ «експертів із якості» панові Зеленському не вдалося, й він вдовольнився короткою та місткою реплікою пана Созановського: «З цим є проблема».

Усіх помирила інформація Артема Вакалюка: державне фінансування цьогоріч з огляду на ситуацію в країні становить близько трьох мільйонів у доларовому еквіваленті на все. Тому, хоч Пилип Іллєнко надає велике значення глядацькому національному фільму, поки що доведеться поволі дофінансовувати проекти ще з 2013 року й далі розглядати передусім фестивальні проекти.

Особисто мене остаточно заспокоїло не багато разів повторене Сергієм Созановським: «Кіно – це бізнес, і повинно вертати гроші», а сказане Донатасом Шимукаускасом: «Ми в себе подібні практики й дискусії вже проходили». Тепер Литва має національний фільм – лідер прокату, хай жанрове кіно й створене спільно з Британією. Україні теж ніхто не заважає шукати партнерів десь іще, крім як у державі-агресорі. Перші кроки вже робляться. Отже, найближчим часом і український кінобізнес покаже втішні результати.

До речі, за словами Пилипа Іллєнка, один із таких уже є завдяки «Поводирю» та «Незламній». У кіно пішли громадяни, котрі доти не заходили в сучасний кінозал. Відкривши для себе великий екран заново, вони далі ходитимуть у кіно частіше. А отже, сприятимуть розвитку кінобізнесу, самі того не знаючи.

Андрій Кокотюха, «Телекритика», 11 вересня 2015 року

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»