Брати навіки
04.10.2015
Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна»
За перший прокатний вікенд карпатська драма молодої режисерки Вікторії Трофіменко "Брати. Остання сповідь" об'єднала в Україні — в різних кінозалах — 4 тис. глядачів. Касові збори за цей-таки прем'єрний відтинок становили 185 тис. грн.
Ці показники стали приводом до філософських роздумів виробників фільму в офіційних релізах. Продюсери Ігор Савиченко та Максим Асадчий (очевидно, синхронно) заявляють: "Це очікувані показники. Дива не сталося. Але крок за кроком, фільм за фільмом українське кіно намагається достукатися до свого глядача. І нарощує аудиторію. Для цього нам треба продовжувати знімати якісне кіно, а кінотеатрам — не боятися його показувати".
В ролі забійного аргументу, який, очевидно, має виправдати й пояснити зароблені колосальні 185 тис. грн, наводиться така статистика. Фільм Мирослава Слабошпицького "Плем'я" зібрав у прокаті за перший вікенд 170 тис. грн, а українсько-турецький фільм "Люби мене" Марини Ер Горбач — всього-на-всього 120 тис. грн (ганьба!).
Як бачимо, "соціалістичне" змагання однак на користь "Братів".
Та й сама колізія цієї картини — конкуренція між єдиноутробними родичами доводить їх до фізичного й навіть розумового виснаження — у певному сенсі, криводзеркальне відображення і наших нинішніх "братніх" битв кіноконкурентів.
Етика й естетика регулярно розходяться в кінобізнесі. Якщо принцип "у сусіда ще гірше, ніж у мене" стає серйозним приводом до офіційних "релізів", які, наштампувавши десятками, розсилають у ЗМІ, то, безперечно, "Брати" мають глибинну життєву історичну й завжди актуальну основу. Одне слово, навіки "брати"!
Проте сам фільм залишає незавершеною суперечку про шляхи-дороги авторського й мейнстрімного українського кіно в прокаті. Певні успіхи все ще жодним чином не сумісні з інтересом до цього ж кіно в глядацьких залах. Там — провал за провалом, одне фіаско підганяє інше.
Пошук такої собі універсальної "формули любові", що гарантувала би золотий рецепт елітарності й бодай відносної масовості (як це виходить, наприклад, у діячів європейського кіно), в нас незмінно заходить у глухий кут. Кіно "для обраних" і кіно "для глядачів" співіснують, як брати: на стежці війни, ворожнечі, нерозуміння, безкомпромісності. Говорити, як деякі продюсери, про якесь "диво", про "нарощування аудиторії", очевидно, доведеться лише тоді, коли глядач щиро проголосує гривнею. Поки що ж, на жаль ("Поводир" — виняток), голосувати не дуже поспішає.
Тим часом фільм Вікторії Трофіменко, робота над яким тривала п'ять важких років, на мій погляд, мав касовий потенціал, оскільки в його основі лежав надзвичайно хороший матеріал — на різні смаки й вікові аудиторії.
Першоджерело — "Джмелиний мед" письменника Торгні Ліндгрена — історія не тільки для Трофіменко, а й навіть для фон Трієра, Вонга Кар Вая і Бертолуччі. Камерна екзистенційна драма Ліндгрена — велика історія любові й ненависті, наелектризована пристрастями, забезпечена сильними характерами та драматичними сюжетними поворотами.
Перенесення шведського роману на український ґрунт передбачало не тільки залюбленість режисера в український пейзаж. Гадаю, тут глибше. Можливо, навіть неусвідомлено глибше.
Тема братів — їхньої одвічної ворожнечі, любові-ненависті — одна з міфологем, зокрема й вітчизняної культури.
Популярні брати Карпо й Лаврін у "Кайдашевій сім'ї" Івана Нечуя-Левицького роками ділять одну нещасну грушу, яка в різних версіях повісті то засихала, то знову цвіла.
Сава й Михайло — поганий і хороший — так чи інакше ділять землю в однойменному видатному романі Ольги Кобилянсткої. І вже сама земля стає сущою карою для кожного з них.
У таких братніх суперечностях ключове дієслово — "ділити". Різати навпіл (у кращому разі) — і землю, і майно, і решту нажитого непосильною працею.
Брати в картині Трофіменко розширюють ареал захоплюючого процесу "ділити". Бо вони до останнього земного подиху ділять час і пам'ять. У кожного — свої претензії на ці вітряні філософські субстанції. Як і очікувалося, це тяжча доля — ділити на двох одну пам'ять: про матір, про кохану, про сина, про колись щасливе "вчора". Це ж не гектар землі, який, відмірявши туди-сюди мотузкою, тут-таки й украєш собі потрібну частину. Набагато складніше з часом і пам'яттю, коли вони ніби спільні і ніби на двох.
Фільм Трофіменко (якщо не повторювати сентенцій колег-критиків про ті чи інші художні властивості картини) якраз ще й про це. Про те, що найтрагічніше й найбезуспішніше, що може випасти на долю людини, — ділити не простір, не територію, не скриню з начинням, а Час, який не має меж. І Пам'ять, яка ці межі передбачає.
Якщо в поезії заведено виділяти лінію пейзажної лірики, то, на мій погляд, і "Брати" — приклад чистого "пейзажного кіно". Тобто це фільм, енергія якого перетікає переважно в природу, в погоду, ніби консервуючи минулий і теперішній час, намагаючись цей-таки час зупинити або розтягнути. У монтажера рука не піднімається відрізати зайвий кадр. Оператор, своєю чергою, теж заворожений пейзажами Карпат (непорушним часом безчасся); він мовчки ставить камеру, йде курити, залишаючи нас самих — у горах — в обіймах вічності. Цей фільм міг би тривати не дві години, а всі 22 — із тим же самим сюжетним наповненням.
Чимось стилістика "Братів", його внутрішня пластична партитура нагадує повільний макабричний танок в інвалідному візку. Дві руїни, а колись — два брати-акробати, кожен на свій лад "танцює" на самому краєчку життя, що вже майже випорснуло, вивергаючи отруту ненависті чи прокислий солод давніх ілюзій.
Режисера й оператора, як на мій сторонній погляд, найбільше в цій картині захоплює тлінна матерія світу. Вона відбита в буйстві й занепаді неповторних карпатських пейзажів. Вона ж (тлінна матерія світу) схожа на потріскану неорану землю — обличчя конаючих братів, Станіслава і Войтка. Ці обличчя відбивають таке послання: приятно вспомнить в час заката любовь, убитую когда-то...
Присутність у кадрі акторів Віктора Демерташа й Олега Мосійчука (старі брати) — перемога кастинг-менеджера, якому вдалося знайти ці різні, але споріднені обличчя, внутрішніх драм на яких відбивається більше, ніж у режисерському сценарії.
Братська проблема "ділити" очима помираючих братів далека від побутових причин і мотивацій, занурена виключно в екзистенційний підтекст. Мабуть, так само, як і "Земля" О.Кобилянської: радянські літературознавці обвинувачували в трагедії братів лише бідну землю. Але ж винна — людина. Земля, кохана, дитина — всі ці об'єкти поділу — тільки наслідок. А причина — темне, дике, тривожно-язичницьке нутро самої людини. Тобто внутрішній світ, із якого людина вигнала Творця. І місце його посів біс. Тому "Брати" Трофіменко — ще й про двох дрібних бісів, які перетворили своє довге життя на рукотворне пекло, на садистське задоволення споглядати, як в'яне і мучиться інший.
У цьому пеклі вже нічого не виправить навіть "свята Мадонна", символом якої стає земна жінка-письменниця, глибоко й ретельно зіграна актрисою Наталею Половинкою.
Не сумніваюся, такий матеріал здатен виснажити навіть маститого режисера. Тому впертість і жадібність (очевидно, боролася за кожен кадр, відтак і фільм вийшов занадто затягнутим) молодої режисерки Вікторії Трофіменко в мене, наприклад, викликають повагу. Хочеться побажати їй такої ж упертості не тільки в досягненні фестивальних дипломів (різної категорії), а й у приборкуванні норовливого українського глядача. Він не такий наївний, як про нього часом думають фестивальні сноби. І не такий простий, яким його сприймають виробники комерційної "мури".
P.S. А тим часом продюсери "Братів" — Ігор Савиченко й Максим Асадчий — закликають Оскарівський комітет в Україні до негайних дій. Оскільки наша країна може не встигнути з наперед відібраним фільмом в обойму іноземних картин, які представляються на "Оскара". А "Брати", як ви здогадалися, теж хочуть на це свято…
Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна», 2 жовтня 2015 року, №36-37