f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Брати навіки

04.10.2015

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна»

За перший прокатний вікенд карпатська драма молодої режисерки Вікторії Трофіменко "Брати. Остання сповідь" об'єднала в Україні — в різних кінозалах — 4 тис. глядачів. Касові збори за цей-таки прем'єрний відтинок становили 185 тис. грн.

Ці показники стали приводом до філософських роздумів виробників фільму в офіційних релізах. Продюсери Ігор Савиченко та Максим Асадчий (очевидно, синхронно) заявляють: "Це очікувані показники. Дива не сталося. Але крок за кроком, фільм за фільмом українське кіно намагається достукатися до свого глядача. І нарощує аудиторію. Для цього нам треба продовжувати знімати якісне кіно, а кінотеатрам — не боятися його показувати".

В ролі забійного аргументу, який, очевидно, має виправдати й пояснити зароблені колосальні 185 тис. грн, наводиться така статистика. Фільм Мирослава Слабошпицького "Плем'я" зібрав у прокаті за перший вікенд 170 тис. грн, а українсько-турецький фільм "Люби мене" Марини Ер Горбач — всього-на-всього 120 тис. грн (ганьба!).

Як бачимо, "соціалістичне" змагання однак на користь "Братів".

Та й сама колізія цієї картини — конкуренція між єдиноутробними родичами доводить їх до фізичного й навіть розумового виснаження — у певному сенсі, криводзеркальне відображення і наших нинішніх "братніх" битв кіноконкурентів.

Етика й естетика регулярно розходяться в кінобізнесі. Якщо принцип "у сусіда ще гірше, ніж у мене" стає серйозним приводом до офіційних "релізів", які, наштампувавши десятками, розсилають у ЗМІ, то, безперечно, "Брати" мають глибинну життєву історичну й завжди актуальну основу. Одне слово, навіки "брати"!

Проте сам фільм залишає незавершеною суперечку про шляхи-дороги авторського й мейнстрімного українського кіно в прокаті. Певні успіхи все ще жодним чином не сумісні з інтересом до цього ж кіно в глядацьких залах. Там — провал за провалом, одне фіаско підганяє інше.

Пошук такої собі універсальної "формули любові", що гарантувала би золотий рецепт елітарності й бодай відносної масовості (як це виходить, наприклад, у діячів європейського кіно), в нас незмінно заходить у глухий кут. Кіно "для обраних" і кіно "для глядачів" співіснують, як брати: на стежці війни, ворожнечі, нерозуміння, безкомпромісності. Говорити, як деякі продюсери, про якесь "диво", про "нарощування аудиторії", очевидно, доведеться лише тоді, коли глядач щиро проголосує гривнею. Поки що ж, на жаль ("Поводир" — виняток), голосувати не дуже поспішає.

Тим часом фільм Вікторії Трофіменко, робота над яким тривала п'ять важких років, на мій погляд, мав касовий потенціал, оскільки в його основі лежав надзвичайно хороший матеріал — на різні смаки й вікові аудиторії.

Першоджерело — "Джмелиний мед" письменника Торгні Ліндгрена — історія не тільки для Трофіменко, а й навіть для фон Трієра, Вонга Кар Вая і Бертолуччі. Камерна екзистенційна драма Ліндгрена — велика історія любові й ненависті, наелектризована пристрастями, забезпечена сильними характерами та драматичними сюжетними поворотами.

Перенесення шведського роману на український ґрунт передбачало не тільки залюбленість режисера в український пейзаж. Гадаю, тут глибше. Можливо, навіть неусвідомлено глибше.

Тема братів — їхньої одвічної ворожнечі, любові-ненависті — одна з міфологем, зокрема й вітчизняної культури.

Популярні брати Карпо й Лаврін у "Кайдашевій сім'ї" Івана Нечуя-Левицького роками ділять одну нещасну грушу, яка в різних версіях повісті то засихала, то знову цвіла.

Сава й Михайло — поганий і хороший — так чи інакше ділять землю в однойменному видатному романі Ольги Кобилянсткої. І вже сама земля стає сущою карою для кожного з них.

У таких братніх суперечностях ключове дієслово — "ділити". Різати навпіл (у кращому разі) — і землю, і майно, і решту нажитого непосильною працею.

Брати в картині Трофіменко розширюють ареал захоплюючого процесу "ділити". Бо вони до останнього земного подиху ділять час і пам'ять. У кожного — свої претензії на ці вітряні філософські субстанції. Як і очікувалося, це тяжча доля — ділити на двох одну пам'ять: про матір, про кохану, про сина, про колись щасливе "вчора". Це ж не гектар землі, який, відмірявши туди-сюди мотузкою, тут-таки й украєш собі потрібну частину. Набагато складніше з часом і пам'яттю, коли вони ніби спільні і ніби на двох.

Фільм Трофіменко (якщо не повторювати сентенцій колег-критиків про ті чи інші художні властивості картини) якраз ще й про це. Про те, що найтрагічніше й найбезуспішніше, що може випасти на долю людини, — ділити не простір, не територію, не скриню з начинням, а Час, який не має меж. І Пам'ять, яка ці межі передбачає.

Якщо в поезії заведено виділяти лінію пейзажної лірики, то, на мій погляд, і "Брати" — приклад чистого "пейзажного кіно". Тобто це фільм, енергія якого перетікає переважно в природу, в погоду, ніби консервуючи минулий і теперішній час, намагаючись цей-таки час зупинити або розтягнути. У монтажера рука не піднімається відрізати зайвий кадр. Оператор, своєю чергою, теж заворожений пейзажами Карпат (непорушним часом безчасся); він мовчки ставить камеру, йде курити, залишаючи нас самих — у горах — в обіймах вічності. Цей фільм міг би тривати не дві години, а всі 22 — із тим же самим сюжетним наповненням.

Чимось стилістика "Братів", його внутрішня пластична партитура нагадує повільний макабричний танок в інвалідному візку. Дві руїни, а колись — два брати-акробати, кожен на свій лад "танцює" на самому краєчку життя, що вже майже випорснуло, вивергаючи отруту ненависті чи прокислий солод давніх ілюзій.

Режисера й оператора, як на мій сторонній погляд, найбільше в цій картині захоплює тлінна матерія світу. Вона відбита в буйстві й занепаді неповторних карпатських пейзажів. Вона ж (тлінна матерія світу) схожа на потріскану неорану землю — обличчя конаючих братів, Станіслава і Войтка. Ці обличчя відбивають таке послання: приятно вспомнить в час заката любовь, убитую когда-то...

Присутність у кадрі акторів Віктора Демерташа й Олега Мосійчука (старі брати) — перемога кастинг-менеджера, якому вдалося знайти ці різні, але споріднені обличчя, внутрішніх драм на яких відбивається більше, ніж у режисерському сценарії.

Братська проблема "ділити" очима помираючих братів далека від побутових причин і мотивацій, занурена виключно в екзистенційний підтекст. Мабуть, так само, як і "Земля" О.Кобилянської: радянські літературознавці обвинувачували в трагедії братів лише бідну землю. Але ж винна — людина. Земля, кохана, дитина — всі ці об'єкти поділу — тільки наслідок. А причина — темне, дике, тривожно-язичницьке нутро самої людини. Тобто внутрішній світ, із якого людина вигнала Творця. І місце його посів біс. Тому "Брати" Трофіменко — ще й про двох дрібних бісів, які перетворили своє довге життя на рукотворне пекло, на садистське задоволення споглядати, як в'яне і мучиться інший.

У цьому пеклі вже нічого не виправить навіть "свята Мадонна", символом якої стає земна жінка-письменниця, глибоко й ретельно зіграна актрисою Наталею Половинкою.

Не сумніваюся, такий матеріал здатен виснажити навіть маститого режисера. Тому впертість і жадібність (очевидно, боролася за кожен кадр, відтак і фільм вийшов занадто затягнутим) молодої режисерки Вікторії Трофіменко в мене, наприклад, викликають повагу. Хочеться побажати їй такої ж упертості не тільки в досягненні фестивальних дипломів (різної категорії), а й у приборкуванні норовливого українського глядача. Він не такий наївний, як про нього часом думають фестивальні сноби. І не такий простий, яким його сприймають виробники комерційної "мури".

P.S. А тим часом продюсери "Братів" — Ігор Савиченко й Максим Асадчий — закликають Оскарівський комітет в Україні до негайних дій. Оскільки наша країна може не встигнути з наперед відібраним фільмом в обойму іноземних картин, які представляються на "Оскара". А "Брати", як ви здогадалися, теж хочуть на це свято…

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна», 2 жовтня 2015 року, №36-37

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ

10 грудня, вівторок, Червоний зал ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ Посольство Аргентини в Україні представляє Художній фільм «ПІДПІЛЬНЕ ДИТИНСТВО»