f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

БЕРЛІНАЛЕ'64: Сліпий екран

13.02.2014

Сергій Тримбач, спеціально для «України молодої»

Середа на Берлінале почалася з показу конкурсних стрічок «Третя сторона ріки» аргентинки Селіни Мурги та іспансько–канадсько–французької стрічки «Нагорі» перуанського режисера Клаудії Льоси. А ще, звичайно ж, покази офіційних програм, передусім «Панорами» та «Форуму». Глядацькі зали повні–повнісінькі, таке враження, що ці люди років зо п’ять не бачили фільмів. Справа проста — тут люблять кіно. І цю хорошу звичку виховав у них фестиваль — уже 64–й за ліком.

Масаж наосліп. А месидж?

Фільм «Сліпий масаж / Туі На» китайця Лоу Йє — про життя сліпих. У якомусь спеціальному закладі, де їх навчають вільніше орієнтуватися у світі зрячих. У таких випадках є якісь компенсатори, які варто усвідомити й активувати. Фільм схиляється до версії, що такою компенсацією є сфера чуттєвості — відтак тут замало не кожні п’ять екранних хвилин займаються любов’ю. Камера некліпно за тим спостерігає — впритул, без емоцій i оцінок... Утім, за такою логікою, осліп увесь сьогоднішній світ. Екран Берлінале свідчить про це більш ніж промовисто. Заплющивши очі й видаючи цілу оркестрову гаму звуків (від муркотіння до слонячих потужних криків), персонажі завзято злягаються, перетікають одне в одне, мов ріки й струмочки, мов ріки й моря–окіяни окаянні. Хай світ западеться у тартарари, очі наші на те дивитися не будуть. Трахаймось, бо ж ми того варті. Стрясаймось у конвульсіях плоті — людство нарешті навчилося не дивитися на картинку життя, навчилося бути сліпим і відтак щасливим. Досить дивитися на екрани руковотворні — комп’ютера, а чи й кінотеатру.

Отакий месидж я спробував прочитати у фільмі, де з посланням глядачеві є проблеми. Режисер так загрузає в матеріалі, так у ньому глибоко сидить, що вже й не розумієш і хочеться запитати: мужчина, а ви об чім?

У норвезькому фільмі «Сліпота / Blind» Ескіла Вогдта у центрі оповіді — дві жінки. Одна сліпа вже давно, інша тільки починає втрачати зір. Йдеться про те, як люди прагнуть здобути інші джерела інформації, іншу правду про навколишнє життя. Саме правду, а не втішну казочку, яка, втім, теж іноді потрібна за умов депресії...

Феєрія трупів

У ще одній норвезькій стрічці «В порядку зникнення / Kraftidioten» досвідченого режисера Ханса Петтера Моланда герой Нілс Дікман (Стеллан Скарсгард) від початку занурений у трагедію — вбито його сина. Поліція стверджує: він наркоман, і це сприймається батьками як приголомшлива новина. Подружжя розлучається — точніше сказати, дружина залишає Нілса, який отаку сліпоту виявив, не побачивши драми власного сина... Герой Скарсгарда лишається на самоті з усеньким світом, який не відає жалостi. Північна природа, чисті сніги, суворий клімат — власне, боротьба з ним і є професією Нілса. Вправно орудуючи могутньою снігоприбиральною машиною, він чистить дороги від снігових заметів. Тобто він чистильник. І з плином фільму ця біографічна обставина виростає до символу — герой Скарсгарда чистить життя від того, що намело туди — невідомо і ким. Забігаючи наперед, одразу скажу: снігоочисна машина доростає до повноправного центрального персонажа фільму, ми нею просто захоплюємося, як живою істотою.

Нілс обирає простий план дій і неухильно його дотримується. Якщо його син загинув у результаті діяльності наркомафії, він iде по ланцюжку злочинців, методично (і артистично) знищуючи одного за одним. Спершу це видавалося чимось схожим на відомий нашому глядачеві фільм «Ворошиловський стрілок» Говорухіна — задовольняється наше природнє почуття справедливості: катюзі по заслузі. У якийсь момент я зайорзав у кріслі: невже Моланд і надалі триматиме фабулу в режимі зняття фігурок з шахівниці, невже на цьому його режисерська інтуїція вичерпалась? Ні, не вичерпалась. І шкода було б, якби щось подібне трапилось, та ще й з таким актором, як Скарсгард (це вдруге ми бачили його на Берлінале; першою була «Німфоманка» Ларса фон Трієра). В якийсь момент режисер починає нарощувати, додавати інструмент для транслювання цієї гангстерської захоплюючої драми. Включається іронія, яка на початку оповіді була б недоречною, а потому й гумор. Бандити робляться справді смішними, потрапивши «під бульдозер» Нільса. Ще більше урізноманітнює оркестрування подієвого ряду з’ява сербської мафїї на чолі з Папою (браво, Бруно Ганц!), які включають мотив «чужих» і «чужої» житейської логіки, яку місцевим годі збагнути.

Кожен новий труп увінчується екранним хрестом з іменем і прізвищем, згодом ними заставлено увесь величезний екран. Кількатисячний зал Berlinale Palast щоразу сміється, точно реагуючи на лоскоти «жанрових волокон». Ну справді, не сумувати ж за бандитами. І навіть не так — тут немає бандитів як таких, тут смачно виписані жанрові фігурки, які є знаряддям гри. Початкова життєва ситуація змелена фабулярними перемінами в порошок, яким посипаються рани людські — навіть уявні. Братам Коенам, мабуть, того дня гикалося — це ж вони чи не головні в тому, аби зігрівати кримінальні історії теплом інтелектуальної іронії.

Отакий коктейль жанрових сполук, що замикають фабульні ходи в якісь традиційні конструкції, одначе ж у такому гримучому сполученні дарують глядацькому серцю свободу гри і відчуття того, що немає безвихідних ситуацій. Вмикайте мізки, сідайте на бойового коня, нехай і металево–електронного — і вперед!

Любов по–акваменськи

Так само багато трупів у грецькій конкурсній стрічці «Стратос» 36–річного режисера Яніса Економідеса. Стратос ночами працює на хлібній чи кондитерській фабриці, а вдень незрідка виконує кілерські доручення. Не подумайте погано — гроші потрібні на викуп Леонідаса з в’язниці задля продовження спільного бізнесу. Стратос (Вангеліс Моурікіс) дивна людина — він узагалі мовчить, лиш зрідка щось там пояснюючи; він виконавець, він той, кого ведуть. Така внутрішня статика персонажа спершу інтригує, та чимдалі гальмує не тільки наші емоції, а й бажання розбиратися в хитросплетіннях стосунків екранних героїв. А фінал прогнозований — Стратос постріляв замало не всіх, із сусідами включно. Розкрутилася пружина, яку так довго стискав режисер у душі свого героя.

Ще гнітючіше враження справила інша конкурсна картина — Praida do Futuro (щось на зразок «Узбережжя майбутнього») бразилійця Каріма Аїноуза. Починається як романтична драма, героями якої є акванавти, рятівники моря і людей. Та доволі швидко глядацькі крісла посуваються вперед, ближче до екрану, аби ми краще розгледіли, як там доблесні лицарі моря, Донато і Конрад, кохаються. Ну надзвичайно романтично — тільки навіщо нам усе це бачити? Далі дія переноситься до Берліна (фільм спільного бразилійсько–німецького виробництва) — і ми знову не можем обійтися без усіх тих видовищ. З’являється ще один, Айртон, стосунки ускладнюються. А ще ж і вигадливість авторів, які поділили всю оповідь на розділи і не поскупились на інструктовані титульні обрамлення. І все це для того тільки, аби я, скажімо, запитав: про що це? Ну, попірнали, по... покохалися, артистично вихиляючи сідницями. Отаке вам Futuro.

Оренда кінозалів Будинку кіна

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно!

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно! У зв’язку з розпорядженням Київської міської державної адміністрації щодо протидії поширенню коронавірусу, всі творчі заходи Будинку кіно з 12 березня 2020 р. переносяться на інші терміни. Стежте за інформацією.