f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Параджанов. З нами назавжди

19.09.2015

Вночі з 20 на 21 вересня рівно опівночі на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: біографічний фільм «Параджанов» (2013) режисерів Олени Фетісової та Сержа Аведікяна.

Ігор Грабович, «Арґумент-Кіно»

Сергій Параджанов належить до повоєнного, власне, постcталінського покоління радянських кінорежисерів, які почали свій творчий шлях в умовах відносної свободи та лібералізації мистецького життя. Ця відносна свобода та послаблення державного ідеологічного контролю призвели до створення низки фільмів, які демонстрували радянське життя, сказати б, з людським обличчям. У таких кінокартинах знаходилося місце не тільки трудовим чи воєнним подвигам, але й ліричним переживанням та приватному життю.

Тоді ж відбулася і суспільна трансформація професії кінорежисера, який одного дня з вірного солдата партії, бійця ідеологічного фронту перетворився на самостійного художника, що здатен маніфестувати і втілювати на екрані власну мистецьку волю.

Саме таким був Сергій Параджанов, у чиїй творчості та приватному житті втілилася свобода у найширшому розумінні цього слова.

І ця свобода була не стільки зовнішньою, показною, скільки сягала корінням у саму індивідуальність митця, у його природу.

Свою артистичність Параджанов, за його ж словами, успадкував від рідні, й на самих початках зумів розвинути у батьківському домі, в родинному оточенні. Від самого дитинства ця творчість була пов’язана із перевдяганням, зміною ролей, химерним карнавалом, що той підпорядковувався винятково законам краси, як її розумів молодий художник.

Його ж перші кінострічки засвідчили, що краса для Параджанова пов’язана з автентикою – народними промислами, традиціями, фольклором та усім від цього похідним. Тут також можна вгледіти і вплив сімейної традиції, адже Параджанов виріс у родині спадкового антиквара, і вплив середовища, бо майбутній режисер формувався в багатонаціональному Тбілісі, на перетині культур.

У повнометражному кіні Параджанов дебютував фільмом «Андрієш», знятим на Київській кіностудії 1954 року. Це була екранізація казки молдовського автора Еміліана Букова про хлопчика-пастуха, що той є спочатку свідком, а згодом активним учасником битви місцевих жителів зі злим чарівником Чорним Вихором, який викрадає спів його чарівної сопілки.

Проте у фільмі запам’ятовується не стільки його фабула, скільки увесь матеріяльний антураж – включно з типажами акторів, костюмами, ґримом, мелодіями пісень, танцями й спеціальними ефектами, доволі сміливими та виразними. З цієї картини видно, наскільки режисер-початківець прагне пластичної виразности, намагається звести до мінімуму словесний, непластичний компонент свого фільму.

Окрім любови до автентичної краси, фільми Параджанова містять принципово важливий сюжет, який виринатиме впродовж усієї творчости режисера. Річ у тім, що більшість його стрічок у своїй літературній основі – це любовні історії, єднання закоханих сердець, які долають численні перешкоди, аби зустрітися у фіналі.

Прикладом такого кіна є стрічка «Українська рапсодія» – кольорова музична драма, зафільмована Параджановим 1961 року на Київській кіностудії. У центрі оповіді історія Оксани та Антона, пари, яка виросла в мальовничому українському селі. Згодом закоханих роз’єднали життєві дороги, потім війна, яка лишень відтермінувала їхню радісну зустріч.

Усі ці поневіряння закоханих Параджанов фільмує максимально живописними засобами. Кожен викоханий ним кадр несе не стільки інформацію про героїв, скільки описує середовище, у якому вони опинилися. Для цього майстер використовує фронтальні проїзди камери, коли в одному кадрі опиняється і головний герой, і багатий, аж до надмірности, матеріяльний світ, що має і фактичне побутове, й естетичне, а подекуди й сакральне значення.

Подібна методика фільмування уповні проявилася в картині «Тіні забутих предків», у якій Параджанов розповів історію кохання Івана та Марічки, вписавши їх у контекст гуцульської природи та культури, що складають непорушну єдність.

Ідеться, власне, про певну цілісність існування людини та про її взаємодію з довколишнім світом. Ця взаємодія позбавлена суперечностей, вона є суголосною. І все ж гармонію здатні зруйнувати самі люди своїми соціальними звичками та психологічними особливостями.

Після «Тіней забутих предків» Параджанов фільмує ще три повнометражні картини, послідовно розвиваючи власну естетику, яка все більше віддаляється від певних загальновизнаних конвенцій, які встановилися на той час між художником та публікою, з одного боку, та художником і владою – з іншого. І з публікою, і з владою у Параджанова виникають конфлікти через неконвертованість, принципову закритість, навіть герметичність його фільмів.

Наприклад, стрічка «Колір граната», яка вийшла в обмежений прокат цілком перемонтованою сторонніми людьми, оповідає не стільки про факти біографії поета Саят-Нови, скільки є певною рефлексією і щодо фактів біографії, і щодо образного світу поета, і щодо матеріяльного контексту, в якому він жив і творив, і який зберігає актуальність донині. Багато в чому Параджанов створив своєрідну мистецьку утопію, певну ідеальну планету, у якій життя художника, його внутрішній світ невіддільні від світу зовнішнього, де поетичні метафори одразу набувають свого матеріяльного вираження.

Останній фільм Параджанова, «Ашик-Керіб», оповідає історію кохання бідного ашуга, себто народного поета-співця, й доньки багатого купця. Отримавши відмову від батька дівчини, ашуг вирушає на заробітки, аби покращити свій матеріяльний стан та згодом одружитися. Режисер розгортає на екрані вже звичну для себе любовну історію, тільки цього разу образ головного героя амбівалентніший, непевніший і щодо власної природи, і щодо власних глибинних намірів. Мандрівка ашуга – це не тільки подорож за матеріяльними скарбами, це ще й мандрівка до світу нової, незвичної для нього чуттєвости, особливих спокус, перед якими ашугу встояти непросто.

Багато в чому це автобіографічна картина, у якій бідний поет, обдарований художник, що прагне одного – лишатися самим собою, стикається з жорстоким соціумом, котрий прагне не тільки поставити його талант собі на службу, а й має намір змінити природу цього таланту, пристосувати до власних, часто збочених потреб.

Вночі з 20 на 21 вересня опівночі в «Арґументі-Кіно» – фільм про Сергія Параджанова. Як уже було сказано, він має за мету виконати найпростіші, себто просвітницькі завдання. Очевидно, що хоч якось докладно розповісти про Параджанова в одному фільмі просто неможливо, проте стрічці також вадить фраґментарність та поверховість оповіді, певна імпресіоністичність опису творчого методу майстра та уникання суперечливих фактів його біографії.

Відтак, фільм «Параджанов» можна розглядати як насамперед доказ великої сили кінохудожника Сергія Параджанова, що той навіть через чверть століття після своєї смерти здатен викликати до себе інтерес, наслідування, провокувати суперечки та незгоду. Схоже, що Параджанов з нами назавжди.

Ігор Грабович«Арґумент-Кіно», 16 вересня 2015 року

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»