f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Фізкульт-ура, Кіно!

12.09.2015

Несвяткові нотатки.

Сергій Тримбач, «День»

Друга субота вересня вже традиційно відзначається як День українського кіно. Одночасно він же День фізичної культури і спорту. Скільки існує це свято, чуєш цього дня тільки про спортсменів. Кіно у кращому разі згадують — так, між іншим.

БЕЗ КУЛЬТУ Й «ОСКАРА»

У принципі це логічно — в країні, де є культ спортсменів і немає культу мистецтва і зокрема кіно. Це навіть на цвинтарі так. На Байковому, скажімо, три могили відомих футболістів київського «Динамо» запросто відтіснили могили Богдана Ступки і Миколи Мащенка на другий план. У нас навіть засідання парламенту цікаві насамперед як спортивні поєдинки — навкулачки, за участю борців і боксерів з депутатськими значками.

А кіно... Що кіно? Утім, і воно — трапляється — потрапляє до уваги ЗМІ і громадськості в цілому. Це коли і тут відбувається щось спортивно-змагальне. За рік, що минув, народ цікавився передусім тим, як складається змагання двох режисерів — Олеся Саніна і Мирослава Слабошпицького. Фільм першого «Поводир» завоював любов і визнання масової аудиторії в Україні, а от за кордоном практично його не бачили. Картина другого «Плем’я» була доволі прохолодно зустрінута вітчизняною громадою (надто вже, мовляв, темно і томно, та й не патріотично якось), зате здобула понад сорок призів міжнародних кінофестивалів, починаючи з трьох у найпрестижніших Каннах, а на додачу була закуплена в прокат багатьох країн Заходу.

А почалося все із вересневого минулорічного шкандалю, коли Національний Оскарівський комітет віддав перевагу фільму Саніна, тим самим проігнорувавши картину Слабошпицького. У підсумку комітет, під гнітом критики зусібіч, самоліквідувався, Спілка кінематографістів процес формування його нового складу взяла під свій контроль, обравши туди людей, вписаних у світовий кінопорядок, і відтак добре знайомих з кон’юнктурою кіно. Одначе Американська кіноакадемія досі не підтвердила повноваження нового комітету, зависла погрозлива пауза... А ми ж так любимо «Оскара» — як ніхто у світі прагнемо цієї гамериканської відзнаки. Це означає, що рано чи пізно ми неодмінно її отримаємо.

Утім, існує стійка легенда про те, що того заокеанського позолоченого дядечка український фільм одного разу таки отримав. Йдеться про «Райдугу» Марка Донського 1944 року. Американці справді вподобали стрічку, президент Рузвельт навіть телеграму привітальну надіслав. Одначе «Оскара» не було, був інший приз — Американської асоціації радіо і телебачення. Який, до речі, зберігається в музеї Національної кіностудії імені Олександра Довженка.

Поки що замість «Оскара» Слабошпицький, разом з оператором і продюсером фільму Валентином Васяновичем, має отримати «Довженка», себто Державну премію імені класика українського і світового кіно. Має, але не факт, що отримає вчасно, себто на день Довженкового народження. Це така щорічна гра — присудивши премію, відповідний Комітет напружено чекає, чи встигнуть працівники Адміністрації Президента України поставити підпис глави держави. Рік тому, скажімо, не встигли і лауреатові, композиторові Володимиру Губі, вручили лауреатські регалії в міністерському кабінеті, так, мимохіть. Це ж таке непросте діло, самі розумієте, підпис поставити — аж у «самого». Хоча закрадається сумнів: якщо у них це проблема, то що тоді для них не проблема? І навіщо такі чиновники взагалі, хто би сказав? (Цього року — встигли, Указ «Про присудження Державної премії України імені Олександра Довженка 2015 року» було підписано 10 вересня. — НСКУ).

Зате «Плем’я» було в американському прокаті. І в Лос-Анджелесі показувалося, на першому фестивалі найкращих українських фільмів у Голлівуді. Відбувся такий цьогоріч, завдяки зусиллям нашого колишнього співвітчизника, а нині американського кінопродюсера Анатолія Фрадіса. Завданнячко, самі розумієте, трохи складніше, аніж президентський підпис під бомагою поставити, одначе Фрадіс упорався.

ПРОРВЕМОСЯ?!

Серед подій року — різке зниження рівня фінансування кінематографа з державної казни, порівняно з недавніми часами правління Януковича. Самі розумієте, війна, музи хай помовчать, не до них. Даремно двічі звертався я, від імені кіногромадськості, до прем’єр-міністра та Президента з відкритими листами, намагаючись пояснити: головною причиною наших бід якраз і є наявний рівень розвитку національної культури, яку витісняють посланці інших регіонів, російського та американського головним чином. Крим і Донбас упродовж останніх двох десятиліть стабільно перебували поза Україною і її культурою, отож і маємо всі ті проблеми. Не фінансувати нині українське кіно означає продовжувати чинити моральний злочин...

Відповіді, звісно, бодай формальної, я не отримав. Хоча Арсеній Яценюк два чи три місяці тому (26 червня 2015 року. — НСКУ) виступав на колегії Мінкультури і доволі розлого говорив про необхідність реформувати кіно, шукати позабюджетні кошти. Зокрема, пропонував — за британським взірцем — упровадити лотерею, прибутки від якої йшли б і на потреби кінематографічної галузі. Готується законопроект щодо підтримки кіно. Провідні телевізійні продюсери запропонували керівництву держави солідарно фінансувати телесеріальні проекти — надважлива річ, враховуючи, що абсолютна більшість аудиторії дивиться кіно саме телевізійне, рівень якого, до речі, в останні роки помітно виріс. Перші кроки зроблено, дай-то, Боже.

Під час святкового вечора в столичному кінотеатрі «Україна» з нагоди 50-річного ювілею фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» Іван Драч дав Президентові дружню пораду: а зробіть так, як Владімір Путін на початку свого правління. Той ніби покликав олігархів і сказав: а ну, щоби через три роки російське кіно постало в новій іпостасі, я перевірю. І воно постало — на українських теренах зокрема. Петро Порошенко у відповідь сказав, що один із українських президентів подібну практику вже упроваджував, одначе нічого з того не вийшло. Лукавив, мені здається. Бо дещо наш олігархат для культури усе ж робив, під тиском звичайно, — скажімо, для реконструкції Софійського собору.

Та й сам Порошенко колись, 2005-го року фінансував стрічку «Прорвемося» Івана Кравчишина. Фільм не дуже-то вдався, більше, здається, Порошенко кінопродюсерством не займався. Одначе ж приклад Путіна в голові тримати таки доведеться, інакше й далі програватимемо ідеологічну та пропагандистську війну. А російський президент, до речі, почав з того, що дав розпорядження виділити великі кошти з бюджету на модернізацію «Мосфільму», який, у підсумку, перетворився на сучасне високотехнологічне підприємство. Чи ВДІК (ВГИК), в який уклали чимало грошей, розуміючи важливість досягнути сучасного рівня професійної кіноосвіти. Зайдіть до нашого Інститут кіно і телебачення Національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого — там навіть туалети часом не працюють, обдертість і електропровід пенсійного віку. Три роки вже, як цей інститут не фінансується з бюджету (тільки гроші студентів-контрактників), як то може бути взагалі? Сором, пекучий сором за всіх нас.

А державні кіностудії, які так і не реформуються... Диво-дивнеє, що наше кіножиття, попри все, усе ж триває. Ось відкрили другий сезон у столичному кінотеатрі українського кіно «Ліра» (колишній «імені Чапаєва»). А із Запоріжжя зателефонувала мені директор кінотеатру імені Довженка Людмила Зеленюк і повідомила: в рамках фестивалю «Запорізька сінерама» показали нову кінокомедію «Політ золотої мушки» — з великим успіхом, аншлагом і захопленими глядацькими відгуками. Це той Кравчишин, що колись не виправдав надій Порошенка у фільмі «Прорвемося». Значить, треба, треба вкладати гроші в кіно. Не сьогодні, так завтра ця гармата спрацює і...

Із святом вас, шановні колеги-кінематографісти, усі, хто цінує, любить і знає наше кіно!

Сергій Тримбач, «День», 11 вересня 2015 року, №164

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»