f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Право на голос: за що варто полюбити «Німі ночі»

01.09.2015

Одеський фестиваль "Німі ночі" – це щось небачене для України. І річ навіть не стільки у фільмах, яких не побачиш більше ніде, як у тому, що організаторам вдалось витворити атмосферу інтелектуальної єдності нічим не пов’язаних людей.

Роман Романюк, Українська Правда. Життя

При цьому – без жодного натяку на шароварщину. Єдиний "оселедець" на фестивалі мав його натхненник Іван Козленко, а шароварів чи жупанів і взагалі не було.

По-перше, "Німі ночі" – це модель ідеальної культурної політики.

Фестиваль свідомо уникає будь-якої пропаганди чи биття себе в груди, бо "це ж українське кіно".

Натомість усі глядачі після "Німих ночей" точно знають, що українське німе кіно було, воно було якісне і новаторське, і це кіно цілком вписане у світовий кінематографічний процес.

Цього ніхто глядачам не розказав, не написав у брошурі і не прокричав з трибуни – їм це показали, дозволивши самим зробити висновки. Хай навіть організатори і знали наперед, якими ці висновки будуть.

По-друге, "Німі ночі" – це не кінопоказ, а незручний фестиваль з позицією. Раніше організатори вели мало не диверсійну роботу, проводячи у русофільській Одесі один з найефективніших українізаторських фестивалів, головним завданням якого є побудова правильної моделі української культурної пам’яті.

Після кривавих подій 2 травня в Одесі, коли ніхто б не міг ручитись, що з цим містом буде далі, "Німі ночі" пройшли під гаслом толерантності: історичної, культурної, національної. Цього року фестиваль присвятили декомунізації. Але це не була хвалебна симфонія, "Німі ночі" вимагали усвідомити, що такі складні процеси не можуть відбуватись одним махом без суспільного консенсусу. Впродовж двох вечорів організатори показали фільми з культурного канону кількох країн, більшість з яких, за декомунізаційним законом, показувати б небажано.

І нарешті, "Німі ночі"  це дуже атмосферна річ. Заховані від решти світу на причалі морського вокзалу покази німого кіно поєднали в собі якісь зовсім антагонічні речі.

Запах моря, живу сучасну музику, старі, часто зібрані по шматочках у різних архівах світу фільми, яких ніхто точно не сподівався дивитися у світлі одеського маяка, який ритмічно заливає причал червоним світлом.

Директор фестивалю Іван Козленко, людина, на якій фактично тримаються "Німі ночі", поспілкувався з "Українською правдою. Життя" і розповів, чому німе кіно не архаїзм, як врятувати українську культуру від амнезії та чому "Німих ночей" може більше не бути.

Про глядача

Фестиваль починався із думки, що крім нас це ще комусь потрібно. Його ідея виникла саме з недоступності фільмів, які мусили б бути десь в архівах, але доступу до яких не було.

Мені вдалось кілька із них побачити. Я подумав, що людям це теж буде цікаво. Але перший фестиваль показав, що не стільком людям, як ми очікували, це потрібно.

Проте щороку аудиторія у нас росла, бо фестиваль давав багато преференцій для глядача: людина могла просто дивитись кіно із музикою, а могла цілком від неї абстрагуватись.  Ми ніколи не нав’язували систему сприйняття.

Таким чином утворилась ядрова аудиторія, можливо, 300-400 людей щодня. І загалом останні три роки тут уже майже немає випадкових людей. Нам уже не доводиться пояснювати, що німе кіно ­– це не кіно для німих, чи про німих.

Це фестиваль для інтелектуально підготованої публіки, яка приходить сюди не тільки за розвагами, а здатна і осмислити фільм. Тому, власне кажучи, і була запроваджена ідея про розкриття фестивалем певних тематичних концептів, коли ми, не нав’язуючи систему сприйняття, пропонуємо певну систему тлумачення, координати, в які вписується цей фільм.

Таким чином фільми отримують додаткові смисли, часом несподівані.

Про неможливу масовість

Я цього не хочу. Ми останні три роки ставимо собі це питання, оскільки, насправді, уже немає де розсаджувати людей. Але ми відмовляємось від зміни локації, бо фестиваль втратив би свою камерність. А це одна з його основних ознак.

Крім того, формат open-air – це формотворча річ для "Німих ночей".

Цей фестиваль не можна провести у приміщенні, його не вийде провести у вигляді кінотеатральних показів.

З цього фестивалю фактично виріс новий формат, завдяки якому ми проводили "Коло Дзиґи" – ми свідомо відмовлялись від кінематографічних локацій, щоб зламати звичну систему сприйняття.     

Про німе кіно

Є якесь некоректне упередження щодо німого кіно. Наприклад, в скульптурі, у живописі, в музиці може бути класика, яка актуалізується в кожну нову епоху. А щодо німого кіно чомусь приймається теза не про його класичність, а про його архаїчність.

Це кліше ми і намагаємось зруйнувати: німе кіно не архаїчне, у нього просто інша виражальна мова. Воно, фактично, сформувало класичну кіномову.

Просто через його недоступність, через специфічну техніку відтворення йому нав’язали стереотип про архаїчність.

Про теми фестивалю

Тут спрацьовує якась дивовижна магія. На кожен фестиваль ми відбираємо від чотирьох до восьми фільмів. Але зрозуміло, що у нас більше фільмів, принаймні удвічі. І вже на моменті вибору ми можемо зрозуміти, який фільм з яким можуть допасуватись, щоб породити тему.

Вона часом не одразу проглядається, як минулого року з толерантністю. Фільми були достатньо різношерсті, але тема розкрилась достатньо широко.

Тема фестивалю досить умовна. Але ми усвідомлюємо політичну та соціальну кон’юнктуру і намагаємось наші фільми укласти у певний порядок. Ми могли б зробити цьогорічний фестиваль і про корупцію, ті фільми, з яких ми обирали, цілком дозволяли. Але потім соціальний матеріал почав диктувати тему, і концепція фестивалю дуже чітко виструнчилась.  

Про Одесу і культурну пам’ять

Перших п’ять років головний посил фестивалю – українізаторський – доводилось трішки приховувати. Але ми розуміли, що сам матеріал диктує певну концептуальну проблематику, яку люди можуть не усвідомлювати, але яку вони звідси винесуть. В цьому сенсі – це просвітницький фестиваль.

Я кілька років тому свідомо вніс в цей фестиваль механізм "побудови пам’яті". Це ж питання не лише кінематографу, наша нація в принципі перебуває в стані культурної амнезії. І саме це заважає нації сформуватись у політико-історичну єдність. Якщо ми будемо показувати тяглість культурної традиції, то це буде однією із точок, навколо яких і відбувається побудова нації.

Це така дуже тонка матерія, з якою, на жаль, наша гуманітарна політика не працює. Саме з такими механізмами – не фронтальними, не лобовими – і мав би працювати наш гуманітарний істеблішмент. Тут головне – щоб людина мала право вибору. Коли людина сама вирішує прийняти цей спадок культури, то результат такого прийняття вважає власним досягненням.

Це набагато важливіше і цінніше, ніж якби це було нав’язано через систему освіти чи ідеологію. Людина вважає, що цей її культурний вибір, до якого ми її і підводимо, – це її власне завоювання. Вона може не прийти на наступний фестиваль, але головне – тяглість традиції – вона уже усвідомила, і це буде з нею.

Коли їй, наприклад, скажуть, що "ваша культура неповноцінна, бо вона не має урбаністиної складової", то людина знатиме, що це не так. А саме з такими стереотипами ми і стикаємось. І всі вони пов’язані із безпам’ятством, а не з неповноцінністю культури.

Про нову владу і декомунізацію

Патріотом варто вважати людину, яка бореться з власним урядом. Українська влада жила у своєму герметичному ковпаку і почувала себе цілком невразливою. Як показала революція, її треба постійно тримати в стані дискомфорту, негарантованості її переємності.

Тільки в такому випадку є гарантія, що вона працюватиме і відповідатиме на низові запити.

Конкретно темою декомунізації ми хотіли б зробити посил, що цей процес, як і багато інших процесів, він – проблемний. Допоки не існує громадського консенсусу, суспільство не має права толерувати закони, які не були дискутовані і щодо яких не дійшли згоди.

У цьому випадку влада не делегується обраним представникам. Це спосіб породження додаткових проблем, а не їхнього вирішення. Влада наче і виконувала запит суспільства, але спрацювала в популістський спосіб, думаючи, що "проканає".

Але якщо зараз суспільство не покаже їй, що такий метод ним не сприймається, то це продовжиться. І буде новий наступ на поле громадської ініціативи, та й економічну сферу також. Люди не те що мають право, вони зобов’язані вимагати правильних дій від свої слуг.

Про команду і непевне майбутнє

У нас є команда, але я, на жаль, майже впевнений, що без мене цього фестивалю не буде. А мені хотілося б, щоб зародилась певна інституціональна традиція, яка б працювала незалежно від особи.

Зараз у мене з’явились вагання, чи бути цьому фестивалю. Мені хотілося б повністю віддатись реформам у Центрі Довженка. А коли я займаюсь ще й фестивалем, то дуже розпорошуються сили. Мені б не хотілося, щоб моя робота в Центрі спричинилась до маргіналізації цього фестивалю на рівні форми, на рівні художнього смаку, відбору програми. Я з останніх сил тримаю цей баланс, але ресурси людські обмежені. Доведеться робити вибір.

Якщо наступного року вдасться залучити людину, яка б на такому рівні, з таким заглибленням в тему займалась цим фестивалем, то було б чудово.

Ми б говорили про подальшу трансформацію. Але поки я на горизонті такої людини не бачу. Хоча, спілкуючись з Халпахчі, я розумію, що це проблема всіх фестивалів в Україні.    

Роман Романюк, Українська Правда. Життя, 26 серпня 2015 року

22 травня, середа, Червоний зал ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ

22 травня, середа, Малий зал Посольство Аргентинської Республіки та Посольство Республіки Куба в Україні представляють «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО»

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів