f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Не без політики: підсумки VI Одеського міжнародного кінофестивалю

28.07.2015

Хто переміг, і які українські фільми варто подивитися після ОМКФ.

Арсеній Князьков, Юлія Купріна, Forbes. Україна

18 липня завершив роботу шостий за рахунком Одеський міжнародний кінофестиваль. Його тріумфатором стала режисер Єва Нейман. Із фільмом «Пісня пісень» українка брала участь відразу в двох основних конкурсних програмах − національній та міжнародній. У підсумку обидва журі вручили Нейман «Золотих Дюків» − у категоріях найкращий український повнометражний фільм і найкращий фільм Міжнародної конкурсної програми. Статуетки супроводжують грошові призи − 50000 гривень за перемогу в національному конкурсі і 4000 євро за тріумф у міжнародному змаганні.

У такому одноголоссі міжнародного журі під керівництвом француженки Жан Лабрюн і журі національного конкурсу багато критиків угледіли політичний підтекст. Картина «Пісня пісень», поставлена за твором Шолом-Алейхема, розповідає про життя єврейської спільноти в провінційному містечку на початку ХХ століття і про дитячу дружбу, яка переростає в юнацьке кохання.

Однак гумор, притаманний оригіналу, Єва Нейман перетворює на меланхолійний драматизм. І якщо в її попередніх картинах «Біля річки» та «Будинок із башточкою», які принесли Нейман статус одного з найкращих сучасних українських режисерів, такий підхід був виправданий, то у випадку з «Пісня пісень» фірмова манера автора зіграла фільму в мінус.

За художнім рівнем «Пісня пісень» програє не тільки попереднім роботам Нейман, а й багатьом конкурентам в обох конкурсних програмах. У підсумку головну нагороду фестивалю − Гран-прі за результатами глядацького голосування і грошовий приз у розмірі 6000 євро − отримав турецький фільм «Мустанг». А режисер цієї картини про нелегке життя жінки в Туреччині Деніз Гамза отримала ще й приз у номінації «Найкраща режисура». Третій приз від міжнародного журі за найкращу акторську роботу дістався ізраїльській актрисі Тамар Алкан, яка зіграла головну роль у стрічці «Людина в стіні».

Одеський кінофестиваль з самого свого заснування позиціонував себе як майданчик, який підтримує і розвиває українське кіно. Крім національної конкурсної програми, яка з кожним роком стає все ширшою, тут проходять майстер-класи та конференції для кінематографістів, кіноринок і сесії пітчингів для вітчизняних проектів, за підсумками яких фільми справді знімаються. У тому числі завдяки копродукції з іншими країнами.

Що в підсумку виходить, можна було побачити на прикладі документального фільму «Діббук. Історія мандрівних душ», який брав участь у національному конкурсі. Польський режисер Кшиштоф Копчинський (фільм − спільне виробництво України, Польщі та Швеції) розповідає про протистояння хасидів та українських націоналістів в Умані. Автор майстерно сортує матеріал із життя численних героїв, створюючи в підсумку досить моторошну карикатуру на кожного з них. Виходить чи то зла, але необхідна робота на тему загальної нетерпимості, чи то експлуатаційний фільм на ту ж тему.

Особливою подією фестивалю став спеціальний показ «Племені» Мирослава Слабошпицького. Минулого року, коли скандальна історія з життя глухонімих підлітків гриміла по всьому світу, а Слабошпицький зібрав десятки призів на великих і дрібних фестивалях, − в Одесі стрічку увагою оминули. Хоча за рік до цього ще один міжнародний фестивальний хіт від Слабошпицького − короткометражка «Ядерні відходи» − беззастережно переміг в українському конкурсі.

Головна українська прем'єра ОМКФ-2015 відбулася не так на екранах фестивальних кінотеатрів, як на сувенірному прилавку поблизу одного з них. Мова про невелику − сотня сторінок великим шрифтом − книгу оповідань Олега Сенцова: режисера, який кілька років тому отримав на фестивалі за дебютний фільм «Гамер» дві премії, а зараз перебуває під арештом у Москві. Розповіді Сенцова − історії з життя, викладені дотепним автором. Про кіно в них мова майже не йде − як і про українську ідентичність, цивілізаційне протистояння і багато інших тем. Сенцов багато каже «я», але собою не милується − і це теж не всім вдається.

За підсумками ОМКФ Forbes вибрав п'ять українських фільмів, які було показано в різних програмах, і назви яких слід запам'ятати.

«Вагрич і Чорний квадрат»

Режисер Андрій Загданський


«Вагрич і Чорний квадрат» − це якраз рідкісний приклад українського фільму з власним голосом та обличчям. Голос належить ветерану вітчизняної документалістики Андрію Загданському і звучить за кадром. Обличчя − художника Вагрича Бахчаняна, який протягом 1,5 години заповнює собою весь простір фільму. Смішний, інтригуючий портрет мало кому відомої, але все ж неординарної людини, що викликає, як мінімум, гостре бажання переглянути всі триста залишених після нього томів стихійних «ілюстрацій до телефонних розмов».

«Музопис. Музичні портрети»

Режисер Вінсент Мун


Француз Вінсент Мун мандрує світом і знімає на камеру цікавих йому музикантів. Його фільми, включаючи ті три, які було показано на ОМКФ, навряд чи вийдуть у нас в прокат, зате їх можна хоч зараз знайти і подивитися в інтернеті. З трьох історій від Муна найбільший інтерес викликала найдовша − про Крим. Це погляд збоку на побут і історію кримчаків і кримських татар − народів, про яких часом думають штампами, не придивляючись і не «знайомлячись». А Мун, який виступає спостерігачем без амбіцій дослідника та аналітика, якраз намагається пізнати своїх героїв трохи краще. І до цього ж закликає глядача.

«Одеса»

Режисер Флорін Ієпан


Справжній маніфест індивідуалізму − історія, в якій знайшлося місце Довженку, Бабелю і двом румунським зіркам воєнних років, співачці Марії Чеботар і маршалу Міхаю Антонеску. Румун Флорин Ієпан, заручившись підтримкою в тому числі й українських продюсерів, багато років тому почав вивчати питання про військові злочини Антонеску на території Одеси − а в підсумку зняв кіно про себе: людину, яка стоїть усім поперек горла.

«Брати. Остання сповідь»

Режисер Вікторія Трофименко


Повнометражний дебют Трофименко за мотивами оповідання шведа Торгні Ліндгрена − фільм, що стоїть особняком у новітньому українському кіно, хоча й має чимало притаманних йому недоліків. Історію про двох братів-гуцулів, які через дурну сварку не розмовляють один з одним 40 років і миряться завдяки зусиллям приїжджої письменниці, режисер знімає так, що картина здається дещо аматорською. Але тема опрацьована ґрунтовно, а гуцульська екзотика виглядає по-хорошому колоритно. В українському прокаті «Брати. Остання сповідь» очікуються у вересні.

«Чоловіча робота»

Режисер Марина Степанська

Найкращим короткометражним українським фільмом журі ОМКФ визнало 15-хвилинну «Чоловічу роботу» Марини Степанської. Приз дістався стрічці заслужено. Степанська не надто дбає про сюжет: показуючи зав'язку − 40-річний юрист, який займається скуповуванням землі під забудову, знаходить недобудований собор, − автор «Роботи» не дає розв'язки. Зате демонструє почуття стилю − для вітчизняного кінематографа це вже немало. Якщо ж Степанській вдасться в тому ж дусі витримати ігровий повний метр, то вона має всі шанси стати новою вітчизняною кінозіркою.

Арсеній Князьков, Юлія Купріна, Forbes. Україна, 21 липня 2015 року

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда