f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Енергія страху

21.07.2015

В Одесі підбили підсумки міжнародного кінофестивалю, що тривав протягом минулого тижня.

Сергій Тримбач, «Україна Молода» 

Уже Шостий міжнародний кінофестиваль в Одесі закінчився наїздом якогось «мажора» (судячи з журналістських повідомлень) на фестивального директора Сергія Ященка. Що можна кваліфікувати і в ширшому контексті (не буквальному — символічному) — як наїзд старої системи на вітчизняний кінематограф: він не потрібен їй, особливо у фестивальному форматі.

Гран-прі цьогорічного фестивалю, за підсумками глядацького опитування, дістав турецький фільм «Мустанг» Деніз Гамзе Ергювен. Міжнародне журі, очолюване французькою режисеркою, сценаристкою, продюсером Жанн Лабрюн (до складу журі входив український режисер Сергій Буковський) присудило приз «Золотий Дюк» фільму «Пісня пісень» Єви Нейман, цю ж картину визнало кращим і журі Національної конкурсної програми.

Коріння і крила

Серед гостей фестивалю було кілька знаменитостей. Одному з них, Даррену Аронофські, вручили ще одного «Золотого Дюка» — за внесок у світовий кінематограф. Його вручив режисер Мирослав Слабошпицький, про якого американець сказав, що дуже поважає його творчість. А крім того, підтвердив, що Одеса є тим місцем, звідки вийшло мало не все кіно. Батько Аронофські навіть школу закінчив у Одесі. «У вас прекрасне місто і прекрасна країна, — сказав американець, — я щасливий тим, що у мене є українське коріння».

На зустрічі із слухачами Літньої школи (уже не вперше фестиваль влаштовує таке навчання для молодих українців, що хочуть працювати в кіно) Аронофські переконував: не треба чекати грошей, їх навряд чи хтось піднесе чи подарує. «У вас у кожного є мобільний телефон, ним теж можна знімати...» Головне — що знімати і навіщо. Були б ідеї, була б комунікативна здатність творити нові спільноти — разом iз глядачевим залом...

До речі, про зал. Режисер документального фільму «Вагріч і Чорний квадрат» Андрій Загданський вийшов iз кінотеатру трохи ошелешеним. Його приємно вразили глядачі, їхня реакція на стрічку — й під час перегляду, і після, коли почалося безпосереднє спілкування з режисером. Картина про художника Вагріча Бахчаняна, який витворив химерний, у чомусь сюрреальний світ. Як мало не завжди у Загданського, автор розміщується поблизу свого героя в інтимно прогрітій контактній зоні. Ну справді, жили майже поруч, у Нью-Джерсі, дружили сім’ями... А ближче до фіналу режисер виявляє і елементи містики. На 20 лютого 2014 року було призначено в театрі імені Івана Франка зйомку вистави за п’єсою Бахчаняна, в якій він поєднав два тексти — однієї з Чеховських п’єс і «Буревісника» Максима Горького — передреволюційні рефлексії російської інтелігенції початку ХХ століття. Зйомку довелося відмінити, поруч, на Майдані, почалася стрілянина... Загданський прагне — і це йому вдається — відтворити приховані від очей людських інтуїції митця, який бачить те, що тільки через десятиліття стає доконаним фактом для інших.

У конкурсі українських картин була ще одна документальна стрічка — «Диббук. Історія мандрівних душ» польського режисера Кшиштофа Копчиньського та українського продюсера Геннадія Кофмана (спільне виробництво Польщі, України, Швеції). Робота над фільмом тривала сім років, упродовж яких Копчиньський (він більше вчений, аніж режисер) приїздив до Умані, аби спостерiгати за хасидами, що приїздять на могилу Ребе Нахмана. Деталь до деталі, епізод до епізоду, і, зрештою, ми бачимо картину наростання взаємної неприязні місцевого населення і приїжджих... Причин для того вистачає. Одна з них в історії. У роки Коліївщини, у ХVІІІ столітті, тут було вирізано двадцять тисяч євреїв. Теперішнє місцеве військово-патріотичне виховання (у фільмі кілька промовистих епізодів, що відтворюють його особливості) засноване на виправданні дій українців: це ж бо було повстання проти соціальної несправедливості, до творення якої євреї добряче приклалися. Хасиди заперечують: все не так було! Окрім того, гості стверджують, що нині вони, їхнi гроші роблять великий внесок в економіку міста, у розвиток Умані. Їм заперечують: то більше внесок у розвиток мафіозних структур... Словом, у кожного своя правда, яку фільм чесно і констатує.

Одначе пафос стрічки в іншому. Через образ одного з українців, який був напрочуд толерантним до хасидів, автори закликають до порозуміння. Під час доволі бурхливого обговорення картини в глядачевому залі (а так в Одесі було практично завжди) найвиразніше своє ставлення до кінотвору і заявленої проблематики сформулювала представниця однієї з єврейських організацій. Вона сказала: «Мені соромно. І за поведінку моїх соплеменників-євреїв, і за моїх співгромадян українців. Сподіваюсь, фільм хоч трохи допоможе зняти взаємну нетерпимість». Звучала й інша думка: це наклеп на євреїв, адже глядачі ототожнюють їх з хасидами, які є далеко не кращою частиною єврейства. Словом, фільм спровокував дискусію, яка має вестися в суспільстві, аби уникнути розбрату і воєн. Тож цілком заслужено журі критиків ФІПРЕССІ віддало свій приз картині Копчиньського.

У Стамбул! У Стамбул!!

Коли пішли фінальні титри турецької стрічки «Мустанг», у залі залунали просто шалені оплески. Стало зрозуміло — молодіжна аудиторія (тут так — глядачі здебільшого не старші 25 років) прийняла фільм. І його пафос, і його драматургійну конструкцію, і самих персонажів. Зовсім молода режисерка картини Деніз Гамзе Ергювен, а що вже казати про юних героїнь фільму? Це теж про протистояння в суспільстві — цього разу поколінь. Протистояння, що переростає замало не у війну. П’ятеро дівчат на початку літніх шкільних канікул бавляться у воді з хлопцями. А дома, у бабусі, на них чекає скандал: їх запідозрено у розбещеності. Відтак замикаються двері, потому встановлюються й ґрати. Понад те, двох старших дівчат віддають заміж — за традиційним обрядом, себто майбутнього чоловіка вони вперше бачать у момент знайомства. Віддають, та не зовсім вдало: у першому випадку дівчина наполягає на заміжжі з хлопцем, якого вона справді любить, у другому втручається найменшенька сестра, ламаючи все...

Упродовж фільму сестри не раз мріють опинитися у Стамбулі — ну прямісінько як знамениті чеховські сестри прагнули Москви. Мегаполіс, велике місто — як символ свободи, як антитеза провінційному побутові і звичкам старших дядьків усе робити так, щоби їм було зручно. Справді хороша робота — легка, іронічна, точна за обмалюнком характерів і подій. Турецьке кіно все частіше виявляє свої величезні можливості — нам, українцям, у приклад.

Сподобався і фільм «Обійми змії» колумбійця Сіро Герри. Амазонський шаман через роки самоізоляції вирушає в мандрівку з етноботаніком Еваном, який шукає рослину, що учить мріяти. Зіткнення цивілізацій — традиційний для сучасного кіно матеріал, який в Одесі цьогоріч був найпоширеніший.

У національному конкурсі, окрім уже названих стрічок, була ще не побачена мною, на жаль, «Жива ватра» (про життя карпатських вівчарів) Остапа Костюка, яку всі беззастережно хвалили. Була й комедійна картина «Політ золотої мушки» Івана Кравчишина — вибудувана на сільських байках-побрехеньках. А ще нова стрічка Анатолія Матешка «Сaptum» — про хитку відстань між людиною й звіром у ній. Крім повнометражних, був іще конкурс українських короткометражних стрічок — тут перемогла Марина Степанська із фільмом «Чоловіча робота». До речі, Марина — приклад того, як нинішня молодь ставиться до своєї фахової підготовки: вона не тільки закінчила вітчизняний виш (університет імені І. Карпенка-Карого), а й працювала з Іллею Хржановським у його картині про академіка Ландау, вiдвідувала семінар Роберта Маккі, стажувалася в ісландського режисера Валдіса Оскарсдоттіра. Так що не тільки до Стамбула рвуться сьогоднішні дівчата, які вже становлять більшість у новому режисерському поколінні.

Чимало цікавого запропонував і фестивальний сектор Film Industry. Саме тут відбувався пітчинг (або ж презентаційний захист) українських кінопроектів. Переміг Максим Ксьонда із проектом фільму «Танк». Думаю, передусім за вигадливість, адже історію треба просто вигадати. А тут все це є — в історії хлопчика, який знайшов танк часів Другої світової... Ксьонда відомий передусім короткометражною «Дорогою», що здобула приз якраз в Одесі. Будемо сподіватися на успішний повнометражний дебют.

Серед інших фільмових проектів — анімаційна «Байда» (про козака-характерника) Віктора Андрієнка (відомий актор і режисер, найвідомішою є недавня картина «Іван Сила»), «Максим Оса» (історичний трилер, наповнений ефектними погонями і боями) Івана Сауткіна, «Кохання вбивці» (про агента КДБ, убивцю Степана Бандери Богдана Сташинського) Заза Буадзе, «Іній» (литовський хлопець везе гуманітарну допомогу в країну і втрапляє в різні історії) Шарунаса Бартаса (відомий литовський режисер із світовим іменем був гостем фестивалю), «Холодний Яр. Заповіт» Аліни Горлової (видається цікавим задум поєднати часи і світоглядні підходи), «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка (сімейна драма героїні, що подалася на заробітки до Італії), «Океан Ельзи» Сергія Буковського (документальна стрічка практично завершена і будемо сподіватися на швидку зустріч з її героєм Святославом Вакарчуком), «Бранці» Володимира Тихого (про учасників подій 20 лютого 2014 року на Майдані та вулиці Інститутській)...

Ці та чимала кількість неназваних проектів показали: молодше (та й середнє!) покоління українських кінематографістів щодалі упевненіше почувається в нових реаліях. Як і Одеський кінофестиваль, саме існування якого ще недавно було під загрозою безгрошів’я. Вистояли, і слава Богу. Як сказав мені один іронічний режисер, літак у польоті утримується лише силою страху пасажирів упасти на землю. Боїмося, але летимо. І, о диво, уже не падаємо. Нападалися, у ті ж 90-ті, вистачить.

Сергій Тримбач, «Україна Молода», 21 липня 2015 року, №96 

22 травня, середа, Малий зал Посольство Аргентинської Республіки та Посольство Республіки Куба в Україні представляють «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО»

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»