Що журі – добре, глядачеві – не до смаку
21.07.2015
Шостий Одеський міжнародний кінофестиваль назвав переможців.
Ірина Гордійчук, спеціально для «Дня»
Про смаки сперечаються, як виявилося. Емоційно, агресивно, змінюючи розлогі аргументи лаконічним матом («ненормативна лексика» язик не повернувся сказати, занадто дипломатично звучить). Чесно кажучи, давно не пам'ятаю такої незгоди журналістів і критиків з деякими рішеннями авторитетного журі. «Пісня пісень» Єви Нейман за мотивами роману Шолом-Алейхема була представлена одразу в двох номінаціях. І режисер відвезла до Берліна, де вона зараз живе, дві статуетки «Золотого Дюка»: за «Кращий фільм» в міжнародному конкурсі і за «Кращий український повнометражний фільм» у національній конкурсній програмі.
Напевно, у красивої, декоративної, холодної, не смішної і не сумної (що вже, на мій погляд, не римується з єврейським стилем) стрічки є свої шанувальники. Серед моїх колег їх не виявилося. Як пізніше з'ясувалося, і серед членів журі не спостерігалося одностайності. Судді міжнародного конкурсу, наприклад, шість годин не могли винести остаточне рішення. І тут їх можна зрозуміти, адже вибирати переможця доводилося серед дуже сильних робіт. «Ангели революції» титулованого режисера Андрія Федорченка (Росія) – документальна казка про Казимське повстання хантів і ненців 1934 року, химерно зіткана з фольклорної народної культури і футуристичних утопій радянського авангарду. «Зеніт» хорвата Далібора Матаніча, знятий в копродукції зі Словенією та Сербією, – три історії кохання, що трапилися в різні десятиліття у двох ворогуючих балканських селах. Три драми, розказані щиро і без викрутасів, без формалістичних «милиць», що, як мені здається, є ознакою справжнього професіоналізму. «Мустанг» – пронизливе висловлювання дебютантки з Туреччини Деніз Гамзе Ергювен про те, як бути жінкою в мусульманській країні. І так далі...
Дійсно, зрозуміти невизначеність міжнародного журі можна. Прийняти його остаточний вердикт складно. Про це вже сьогодні дебатують у соцмережах, напевно, буде чимало суперечок у пресі. З достовірних джерел стало відомо, що один із гарячих членів журі навіть не хотів виходити на сцену в знак незгоди з рішенням колег. Вийшов. Щоправда вручав допоміжну нагороду картині, яка була його особистим фаворитом.
Національна конкурсна програма повнометражних фільмів нинішнього року також до загальної радості була досить сильною. «Діббук» Кшиштофа Копчинськи – історія непростих відносин хасидів, які щороку приїжджають з 70 країн світу на могилу святого лідера брацлавського хасидизму ребе Нахмана в українську Умань, з місцевими жителями. Третя точка зору на ситуацію – режисера-поляка. Це погляд з боку, досить відсторонений і незалежний від чиєїсь думки, що робить картину несподіваною і полемічною. «Жива ватра» – мальовничий кінонарис про життя пастухів в українських Карпатах. Глибоке і філософське висловлювання режисера Остапа Костюка. Філігранна робота «Вагрич і Чорний квадрат» Андрія Загданського – фільм про художника Вагрича Бахчаняна. Про його життя і долю – в СРСР і в еміграції. Про його волю. Про «Чорний квадрат» Малевича. І «чорний квадрат» Бахчаняна.
Приз в номінації, однак, дістався, як я вже сказала, вторинній стрічці «Пісня пісень», яка не зачіпає жоден з органів чуття. Залишається думати, що журі видніше – воно розумніше...
У глядачів, втім, виявилася зовсім інша думка (Гран-прі ОМКФ присуджується за результатами голосування глядачів), і володарем головної нагороди фестивалю стала турецька картина «Мустанг». Овації залу підтвердили – справедливо! Я не плескала, оскільки фільм подивитися не вдалося, тому мені було щиро шкода, що не пощастило хорватському «Зеніту», який мені дуже сподобався. Він програв лідеру всього кілька десятих бали.
Почесну статуетку «Золотого Дюка» отримав і американський режисер Даррен Аронофськи («Пі», «Реквієм за мрією», «Чорний лебідь»). Приймаючи нагороду, живий і стильний Аронофськи (на фото), який виглядає набагато молодше своїх 46 років, сказав: «Тепер, коли я отримав приз за внесок у кіномистецтво, піду на пенсію, переїду в Одесу, куплю дім на пляжі і буду влаштовувати вечірки наступні 40 років. У вас прекрасна країна і місто, і я щасливий, що у мене є українське коріння».
Ірина Гордійчук, «День», 20 липня 2015 року