f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Українці в боротьбі з ворогом

02.05.2015

Вночі з 3 на 4 травня о 01:40 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: класика українського кінематографа – фільм режисера Леоніда Осики «Захар Беркут» (1971, Україна) та сюжет про кінематографічні тенденції у зображенні боротьби українців із ворогом.

Ігор Грабович, АК  

В українському кінематографі можна простежити принаймні чотири хвилі фільмів про боротьбу українців проти ворога, кожна з яких піднялася за певного історичного періоду й ним обумовлювалась. Обумовленим був також ворог та спосіб його зображення.

Перша хвиля з’явилась на початку 1940-х років, у сталінській Україні; вона маркована картиною Ігоря Савченка «Богдан Хмельницький», українським варіантом знаменитих сталінських кінобіографій.

Фільм «Богдан Хмельницький» належав до так званої полководської серії, що мала за мету оповісти історію славетних предків-воїнів. Цього разу йшлося про українського гетьмана, образ якого подавався і розгортався у відповідному контексті.

Головним бо нашим ворогом у фільмі поставали поляки, які не вважали українців за людей і всіляко їх поневолювали. Натомість росіяни зображені не просто союзниками українців, а гуманістами, які протистоять польському несамовитому варварству. Самі українці тут показані і через простих посполитих, і через запорожців, розмаїтих колоритних персонажів, щирих та дотепних і в мирному житті, й на полі бою.

«Богдан Хмельницький» став класичним фільмом і заклав певний канон у показі ворога українців сталінського періоду – ворога, котрий завжди приходив із Заходу, був підступним, нетерпимим і максимально жорстоким.

Друга хвиля кінокартин про боротьбу українців проти ворога бере початки вже після Другої світової війни, коли до зовнішніх ворогів, які цього разу представлені німецькими нацистами, додався ворог внутрішній. Ним призначили так званого українського буржуазного націоналіста, якого зображали зрадником та запроданцем. Цей внутрішній ворог добре маскувався, його було важко викрити, і він також мав явно західне коріння, західну спонуку.

Проте відвертих бандерівців не випускали на екрани аж до 1970 року, до стрічки Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», в якій українським націоналістам віддано доста уваги. Багато в чому ця картина є своєрідною енциклопедією буковинського життя першої половини ХХ століття, яке тривало спочатку під румунською окупацією, потім під радянською, далі під німецько-румунською і згодом знову під радянською. У такій ситуації місцеві українці були змушені пристосовуватися до радикальних політичних перемін. Ба більше, їм доводилось воювати то на одному, то на іншому боці. Одного ж дня брат пішов проти брата.

«Білий птах з чорною ознакою», вочевидь, відображає свій час – і насамперед в ідеологічному плані, бо переможцем у фільмі стає радянська влада, яка тут є взірцем справедливости й гуманізму. І все ж картина вказала на потенційну небезпеку розколу українського суспільства на ворожі табори, на можливе братовбивство, яке стає наслідком геополітичних змін та соціальних потрясінь.

Втім, незабаром комуністичні ідеологи доклали зусиль, аби загасити суперечності. Інші фільми кіностудії Довженка показували внутрішнього ворога без особливих подробиць, аби не збурити співчуття. Гарним прикладом такого показу є картина «Тривожний місяць вересень», яка розповідає історію боротьби проти українських націоналістів на Поліссі. Націоналісти тут називаються просто бандитами, яких показують зблизька тільки наприкінці стрічки, під час сутички. У фільмі вони не мають ні ідей, ні родичів, ні почуттів, вони просто бандити, які чинять звірства, і яких повинні зупинити місцеві так звані «стрибки».

Третя хвиля фільмів про боротьбу українців проти ворога піднялася на початку дев’яностих років минулого століття, коли Україна повернула собі незалежність, і вже можна було звертатися до історій, тем і сюжетів, раніше заборонених. Тоді ж і з’являються перші картини, де колишній «внутрішній ворог», український націоналіст, поволі реабілітується.

Стається це не одразу. Своєрідним перехідним фільмом можна назвати мелодраму режисера Аркадія Микульського «Вишневі ночі», яка вийшла на екрани 1993 року.

Це історія кохання лейтенанта НКВД та зв’язкової УПА, що розгортається у сорокових роках минулого століття на Львівщині. Сюжет картини вибудувано за політично коректним принципом симетрії. Автори фільму нікому не хочуть відверто симпатизувати і нікого не хочуть засуджувати. Відтак симетричними (і вартими одне одного) тут є два табори – українських націоналістів, власне, упівців, та сталінських енкаведистів, які воюють одне з одним, як Монтеккі та Капулетті з трагедії Шекспіра.

І їхньою жертвою стають двоє юних закоханих, які ніби випадково народилися у непідходящих родинах. З фільму майже цілком виводиться історичний контекст, і сам конфлікт фактично подається як громадянська війна, як певне непорозуміння, що його слід виправити заради майбутнього. Фінальний епізод похорону також ділить кадр за принципом симетрії. Два мертвих тіла, родичі з двох боків, спільна могила. Що ж далі?

Проте у той самий час з’являються й інші фільми, які уникають симетрії, а ведуть мову про правих та винуватих. Правими тут виявляються українці, власне, українські націоналісти, які борються за вільну Україну, а винуватими є їхні вороги – московські завойовники, які мають протилежну мету – закабалити Україну ще більше.

Одним із перших такого штибу став фільм режисера Олеся Янчука «Атентат (Осіннє вбивство в Мюнхені)». Стрічка має доволі складну композицію, у якій вільно поєднуються кілька сюжетних ліній. Одна з них пов’язана з загонами УПА, котрі вирушають з рейдами на Захід, інша – з діяльністю Степана Бандери. Таким чином, маємо фактично перший показ в українському кіні цієї історичної постаті. Ще одна сюжетна лінія виводить на авансцену романтичні почуття українських націоналістів. Поєднує ж перераховані мотиви історія полювання радянських органів безпеки на Степана Бандеру. Полювання триває від кінця 40-х років аж до вбивства Бандери восени 1959-го.

Стрічка «Атентат» започаткувала цілу серію фільмів, присвячених українським націоналістам та їхній боротьбі. Ці картини впродовж 90-х та на початку 2000-них, власне, й фільмує Олесь Янчук. Фактично, він самотужки творить на кіноекрані альтернативну до радянської українську історію ХХ століття. Альтернативну, проте в певних підходах подібну, бо часто-густо вона подається без особливих відтінків та ускладнень.

Зрештою, всі ці хвилі українського кіна у показі ворогів могли б тривати й далі, з тим чи тим переважанням тенденцій, якби не Революція Гідности, яка розпочалася восени 2013 року в Києві. Революція переросла у війну, війна триває досі, щоразу набуваючи нових форм та інспірацій у визначенні реального ворога. Ворога, який з усіх сил та можливостей мімікрує та хоче розчинитися у невизначеності, прагне бути неідентифікованим та імітувати цю війну, зокрема, на екрані як «громадянську».

Але герої нового українського кіна, наразі документального, не мають жодних сумнівів із того приводу, хто насправді та яким є ворог, як би він не маскувався та не загрібав жар чужими руками, прагнучи надурити світ. Характерними в цьому разі постають стрічки кіномистецького угруповання «Вавилон’13», що воно об’єднує розмаїтих кінематографістів і прагне зафіксувати новітню історію України у всіх її можливих подробицях.

Вночі з 3 на 4 травня о 01:40 в «Арґументі-Кіно» – фільм «Захар Беркут», свого часу новаторське та несподіване висловлювання на тему ворога українців. Як уже було сказано, цього разу йдеться не стільки про історичні факти, скільки про історичну міфологію, вигадану історію, певні мистецькі варіації давніх подій. І такий підхід до теми робить цю картину по-справжньому універсальною, хоча й не позбавленою контекстів того часу, коли вона створювалась.

Скажімо, у «Захарі Беркуті» можна вгледіти алюзії і на вторгнення радянських військ до Угорщини 1956 року, й до Чехословаччини 1968-го.

Подібні асоціації цілком виправданні, проте сьогодні також важливо, що фільм Леоніда Осики не пом’якшує картини змальованого українського суспільства. Воно аж ніяк не цілісне, більше того, розколюється зрадою та класовою нерівністю. І найважливішими тут є спроби віднайти єдність, солідарність, які можуть виявиться пріоритетнішими за негайну воєнну перемогу.

22 травня, середа, Червоний зал ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ

22 травня, середа, Малий зал Посольство Аргентинської Республіки та Посольство Республіки Куба в Україні представляють «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО»

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів