f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Дещо довіку має залишитися за кадром. Про фільм-відкриття Docudays UA

21.03.2015

20 березня 2015 року розпочав свою роботу ХІІ Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини DOCUDAYS UA. На церемонії відкриття фестивалю у Червоній залі Будинку кіно глядачам було продемонстровано британську стрічку Ентоні Баттса про сепаратистський рух на сході України. Редакція сайту НСКУ подає рецензію кінознавця Ігоря Грабовича на цю роботу.

«Докудейс» відкрився фільмом британського режисера Ентоні Баттса «ДНР, або Химерна історія країни-саморобки». Баттс знімав його впродовж квітня-травня 2014 року у Донецьку та околицях, фіксуючи початок того, що незабаром обернулося сепаратизмом та війною на Сході.

У фільмі є кілька персонажів, за чиїми діями та словами ми стежимо до фіналу. Сам фінал режисер дофільмовував восени, коли бойові дії були у розпалі, і деяких з його героїв вже не було на місці подій.

Цінність цього фільму у двох речах – у тому, що це хроніка подій з «того боку», і в тому, що її зняв не українець.

Обидві обставини можуть налаштувати проти фільму, бо навіть безсторонньо фіксуючи щось, режисер чи оператор мимоволі легітимізує видовище, певним чином виправдовує певні (в даному випадку злочинні) дії у кадрі.

Інший бік справи пов'язаний з тим, що британець не просто безсторонньо фіксує події, проте вони цілком складаються у закінчену історію. Тобто це все ж кіно, триактна структура з поворотними подіями, а не збір доказів для Гааги.

В обох випадках ми маємо справу з дещо сумнівною з морального боку позицією, бо, по-перше, вона начебто виправдовує терористів, по-друге, робить їх персонажами фільму, з якими ми, так чи так, проте змушені ідентифікуватися.

Чи є такий стан речей проблемою? Тобто чи треба було Баттсу фільмувати те, що він бачив, і робити з цього ось такий фільм?

Як на мене, варто, бо, по-перше, він усе побачене не придумав, а тільки зафіксував (і у деяких випадках, підозрюю, без дозволу учасників дійства), по-друге, усі ці персонажі все одно існують у певному просторі власної фантазії, і цей простір має явні ознаки кінематографічності.

І в тому, що ці люди дають себе фільмувати, і в тому, що явно грають ролі для історії – із великої, як їм видається, літери, і суто кінематографічної.

Кожен з цих персонажів довго чекав свого часу, аби потрапити у кадр, кожен з них виразний і навіть колоритний, кожен чимось запам’ятовується - один грає втомленого, проте пильного чекіста, інший нарваного пролетарія, який прагне тільки відомої йому справедливості.

Це все кіно, навіть якщо при цьому говоряться сильні слова, чиниться насильство та проливається кров; вони довго чекали команди «Мотор!», і вони її дочекалися.

Комусь це кіно нагадує Тарантіно, мені особисто «Підпілля» Кустурици.

Проте вибірковим моральним обуренням ми не обійдемося.

У той чи інший спосіб, проте кінематографісти (і наші, і чужі) роблять з реальних людей і (будемо чесні) з самих себе медійних зірок, які демонструють камері тільки те, що хочуть продемонструвати.

Чи може нести кінообраз таку саму відповідальність, як реальна людина?

Якщо так, то подивимось не тільки на Ентоні Баттса, а й на самих себе – і на тих, хто фільмує, і на тих, хто витріщається у кінозалі, бо всі ми активно чи пасивно, проте провокуємо кінематографістів на фільмування. Можливо, взагалі варто відмовитися від знімання подібних речей?

Якщо ж ні, то давайте не будемо боротися з кінообразами, яких ми все одно не здолаємо, і залишимо реальності бути такою, якою вона є, і скажемо, що не все у цьому світі робиться для кіно. Дещо довіку має залишитися за кадром. Думаю, що там залишаються найважливіші для нас речі.

Ігор Грабович, 21 березня 2015 року

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали: червоний, синій, білий

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда офісних приміщень.