f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Це, може, навіть і не вірші…»

19.03.2015

Сьогодні День народження Ліни Костенко.

Є люди, яких багато... Книжка за книжкою, роль за роллю, промова за промовою. Та чим більше такого, тим помітнішою є мізерія й неміч тусовочного персонажа. Хоча його й медальками-званнями обгортають, а от, не помагає, хоч плач.

Ліни Костенко мало. Було так у віці минулому, коли її просто забороняли. І є так нині, коли вона саму себе забороняє. Надто чужою, напевно, видається їй сьогоднішня українська дійсність. Її ідеали, її цінності ну ніяк не монтуються з тим, що торжествує в наших реаліях. Чуже їй кіно крутиться на всіх екранах, де „герої нашого часу” стромляють (бо ж „стрьомно”!) свої пики і пички у спеціально вирізані для них діри, аби 1) схвотографіруваться для народа і 2) отримати шанс на півдулі від начальства. Було ж, скажімо, кілька літ тому, коли Ліні Василівні спробували вручити Зірку героя України... „Це ви мене в отакий ряд ставите?” – запитала, й одразу випрозорила таку звичну для більшості (і митців, на жаль) фальш і звання самого, і нагороди, заляпаної брудом пристосуванства, а то й просто очевидного усім злочинства.

Колись, на початку 1960-х, Євген Маланюк написав про Духовну Суверенність, про Україну в серці і мозку – це те, чого „Ліні не вибачають”. Досі так. Одначе ж сьогодні вже вона не вибачає відсутності тієї суверенності нам. Її мовчання промовистіш слів, бодай настрашніших.

Умовкніть, піїти, стиштесь, музики політичних симхвоній. Спробуймо почути Мовчання Поета... 

2010 рік

оет у просторі „Заблокованої культури” живе, „як в дзоті” – ось так. То що ж, коли й „мій перший вірш написано в окопі...” І пронизлива констатація: „Я тільки у слові жила”. І поруч сумнів сумніву: „а може, я тінь мого слова, от тінь мого слова, і все”. Тобто акцентується первинність Слова – сам Поет є похідним від нього.

А Слово тоді – звідки? Борис Зайцев написав колись про Гоголя: „Да и сама жизнь его, и судьба входят в его творение: он нечто написал собой».  Олександр Довженко на початку війни збагнув: тільки у Слові і тільки Словом можна щось змінити у житті народу. Життя можна змінити тільки життям, Житієм, що й проростає словом. „Писати собою” – ось принцип, який, мені видається, сповідує – без декларацій і ламентацій, звісно, – і Ліна Костенко. А тому такою цікавою вона є сама по собі. Бо її Слово є нею самою, а вона входить у свої творіння.

До речі, нещодавно Ліна Костенко уперше, здається, розповіла (в розмові з Оксаною Пахльовською) про Довженка, зустріч з ним. Що вразило: його розповіді про те, як хотів робити один фільм, а гнули в бік іншого. Ні, краще вже у дзоті сидіти і не підпускати отих „нагиначів” і нагінників й на гарматний постріл. Там ти рівний своєму Слову, там Ти єсть Ти.

Не всім це подобається. Не всіма це приймається. Бо багатьом – і поетам теж (тим, що як церква, калатають навсібіч) – видається, що світ – театр і на його кону належить грати ролі. І слово тут вписане у маску ролі, його текст продиктовано нам: то ж граймо! То ж – будьмо в тій карнавальній, чи маскарадній каруселі, і „неча на зеркало пенять”, бо ж не нами то все упроваджено. А Ліні Костенко ведеться по-іншому. То ж і Слово її нею народжується, нею живе, а не надівається, як театральний костюм. І так хочеться й нам – проростати і приростати у Слові й Словом. Може, тоді й світ нарешті постане – не підмінний, не сфальшований і награний, кимось наспіваний, а той первинний, той справжній, якого давно прагнеться. Слово може тільки народитися, а не змайструватися...

2013 рік

Час від часу хтось та й запитає про Ліну Костенко: „Чого ж вона мовчить? Такий поет… Одне її слово може змінити Україну!”

Можна, звичайно, одповісти її ж словами: „І знов сидять при владі одесную. Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую”. Ви хочете, щоби вона вийшла назустріч тим самим неоцинікам, таким „проукраїнським”, до синьо-жовтого німбу над стриженими голівками? Та ж ні, таке не трапиться, не може трапитись. Сказала, як одрізала: „Мій обрій там, де вас немає”. Немає вас там, і говорити ні про що…

В одному із давніх уже віршів Ліна Костенко дякує вечірньому сонцю, дякує за день, „за цю потребу слова, як молитви”. „Я тільки у слові жила” – ну як, як це пояснити людям, що звикли сприймати світ, читати світ за картинками?

Та й кількість пустопорожніх слів (фільмів, картин, звуків…) зростає із моторошною швидкістю. А слово Поета має зовсім іншу щільність – входячи у побутові стратосфери воно миттю розігрівається і світиться, навсібіч, на все Небо і всю Землю. „Це, може, навіть і не вірші, А квіти, кинуті тобі”, а власне кожному, хто чує, хто бачить…

Було нам важко і було нам зле.
І західно, і східно.
Було безвихідно. Але
нам не було негідно.

І це, напевно, головне.
Якої ще фортуни?
Не відступитися. І не
покласти лжу на струни.

Це справді – головне. Вся ота тріскотня стихає, і відступає, коли починає світитись слово Ліни Костенко. До речі, не випадково ж вона народилась напередодні того дня, коли день  наздогнав ніч.

Сергій Тримбач

18 березня, понеділок, Синій зал АКТОР ДЕННІ КЕЙ / ДАВИД ДЕНІЕЛ КАМІНСЬКИЙ (1911-1987) Художній фільм «ПІСНЯ НАРОДИЛАСЬ»

19 березня, вівторок, Червоний зал Художній фільм «КРИШТАЛЬ»

19 березня, вівторок, Синій зал ДО 110-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ АКТРИСИ, КІНОРЕЖИСЕРА НАУКОВОГО КІНО ЛІДІЇ ОСТРОВСЬКОЇ-КОРДЮМ