f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Кіно разом із Росією: неможливість можливого

12.03.2015

Продакшн і постпродакшн українці навчилися робити так, що виглядає реальним Голлівудом. Щоправда, відмовившись від спільного виробництва з країною-агресором, український виробник, виявляється, не зможе оплатити власноруч створеного Голлівуда.

Андрій Кокотюха для «Телекритики»

Жоден круглий стіл не вирішить винесеної на нього проблеми. Тим більше якщо за ним збираються лицарі українського кіно. На думку вашого автора, тему закрив іменитий український режисер Мирослав Слабошпицький, котрому дали слово на презентації кінотеатру українського фільму «Ліра». Творець «Племені», як і в своєму фільмі, відкрив присутнім єдину правду кінематографічного життя: «Головний інструмент режисера -  гроші». Якими б благими намірами не керувалися зацікавлені у створенні української кіноіндустрії особи, грошей на втілення вони навряд чи наколядують.

Особисто я лишаюся прихильником будь-якого кіно як найвпливовішого культурного та, в хорошому розумінні цього слова, ідеологічного явища. Хочемо ми того чи ні, але ось уже більш як сто років саме кіно є найдоступнішим засобом донесення й формування смислів та поширення ідей. Мені може не подобатися спадщина Андрія Тарковського, проте визнаю: є певна частина людей, на яких вона впливає. Я можу заперечувати актуальність поетичного кіно в нинішній Україні, та завжди визнаватиму його вагомий внесок в історію світового кінематографа. Та підпишуся, коли для поетичного кіно вимагатимуть статусу музейного експоната.

Проте всерйоз обговорювати перспективу саме безбюджетних проектів як єдиного виходу з ситуації - дурня. Як засіб самореалізації фільм, знятий на мобільний телефон із друзями в головних ролях, цілком прийнятний. Можна ризикнути й створити інтернет-платформу, щоб охочі могли переглянути шедевр. За великим рахунком, існує шанс із часом капіталізувати такі проекти. Ось лише до індустрії все це не має жодного стосунку. Це ж навіть не артхаус - кіно за $100 US. Тільки радикальні романтики-митці готові лягти кістьми, доводячи: на телефон і без грошей можна знімати серіали для показу в пройм-тайм чи показувати таку стрічку на великому екрані за квитки.

Власне, ось що й мав на увазі Мирослав Слабошпицький. Без грошей у третьому тисячолітті кіно зняти можна - але навіщо? Яке практичне застосування? Хіба хтось справді запустить фестиваль кіно, знятого на мобілку. Й надасть йому статус міжнародного, вважаючи це культурною інновацією...

Показово, що напередодні, тобто 25 лютого, Нацрада за підтримки Європейського Союзу та Ради Європи провела круглий стіл «Підтримка вітчизняного виробництва аудіовізуальної та кінопродукції». Під час якого прозвучала думка, яка лишилася рівною мірою не надто поміченою та головною. Її виразники категорично назвали єдину (!!!) можливість отримувати гроші на кіно та зробити виробництво фінансово виправданим.

Це - не закривати можливостей для українсько-російського копродакшну. Оскільки лише спільний ринок цих двох країн дозволяє окупити створений в Україні контент. На практиці спільне з Росією виробництво серіалу виглядає наступним чином. Російський федеральний телевізійний канал (у новинах якого обов'язково й щодня агресивно брешуть про Україну) виступає замовником та готовий купити готовий продукт. Підписується протокол про наміри, укладається угода. За фактом основний інвестор - Російська Федерація, держава-агресор. Українські продакшн-студії - здебільшого підрядники. Своїх грошей майже не вкладають, бо не мають стільки, скільки може інвестувати Росія. Акторів на головні ролі запрошують російських, інакше росіянин не буде дивитися, що є абсолютно нормальним процесом. Сюжет і зміст такого фільму абсолютно позбавлений українського контексту. За визначенням, дія відбувається «где-то в России», герої оперують рублями та їздять на машинах із російськими номерами.

Українська участь - лише технічне забезпечення виробничого процесу. Й тут ми на висоті, я не перебільшую. Продакшн і постпродакшн українці навчилися робити так, що виглядає реальним Голлівудом.

Щоправда, відмовившись від спільного виробництва з країною-агресором, український виробник, виявляється, не зможе оплатити власноруч створеного Голлівуда. Що ж, відкиньмо зайві емоції та визнаймо цю реальність. І спробуймо уявити той приклад копродукції з Росією, який влаштував би нинішню Україну. Але перед цим слід уточнити: практика спільного виробництва на Заході широко розповсюджена. Яскравий приклад - співпраця в сфері кіно між країнами-сусідами Францією та Італією. Проте з Росією такий цивілізований формат спільного виробництва, коли одна країна не поглинає іншої, практично неможливий.

Ви готові уявити собі, наприклад, україно-російський детективний серіал? Герої якого за 16 серій рівною мірою діють у Москві та Києві, Харкові та Ростові, Львові та Петербурзі? Причому міста називаються своїми іменами. Так само, як у французьких серіалах - Париж чи Марсель, у британських - Лондон, в італійських - Рим та Палермо, в американських - Маямі, Лос-Анджелес, Нью-Йорк.

Чи створять Україна та Росія спільний серіал про те, як українські спецслужби успішно борються з російським тероризмом у нашій країні? Відповідь очевидна.

Або - україно-російську мелодраму, герої якої розділені спільним кордоном. І де б Україна не подавалася країною, де живуть тупуваті, зате веселі споживачі вареників зі шкварками. Чи, скажімо, уявіть історичний фільм часів Другої світової війни, в якому б на території України діяв позитивний керівник диверсійної групи НКВС, народжений у Києві, в якого бойовий побратим - москвич, ще й молодший за званням.

Звісно, в постмодерному суспільстві все можливо. Навіть під час де-факто війни з Росією. Ну ведуть же наші бізнесмени справи з країною-агресором. Президент України взагалі має на її території фабрику, й нічого. Проте виробництво фільмів за значенням усе ж таки не продукування цукерок. Мова написів на етикетках має зовсім інший зміст, ніж задуманий сценарій. Взагалі, інтелектуальний продукт, котрим є кіно, впливає не на шлунок, а на мозок та суспільну свідомість.

Інакшою, ніж робити позбавлене українського контексту кіно, копродукція з Росією, на жаль, не буде. Отже, вона лишається взагалі неможливою. Хіба що хтось працюватиме приватно, виробляючи серіали на експорт. А вони в разі введення в дію законопроекту Денисенка-Княжицького ризикують узагалі не потрапити на екрани України. Для кінопрокату далі будемо успішно закуповувати голлівудське кіно, а ось телеканали ризикують залишитися без актуального контенту.

Звісно, можна спробувати налагодити копродукцію... не з Росією. Проте це вже зовсім інша, не така проста, але зовсім нова історія. Котрої так само не розкажеш без грошей.

Андрій Кокотюха, «Телекритика», 10 березня 2015 року
22 березня, п’ятниця, Синій зал Цикл вечорів НЕІГРОВЕ/ХУДОЖНЄ Документальний фільм «Марія до Каллас»

25 березня, понеділок, Синій зал АКТОР ДЕННІ КЕЙ / ДАВИД ДЕНІЕЛ КАМІНСЬКИЙ (1911-1987) Художній фільм «РЕВІЗОР»

26 березня, вівторок, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «ПАМПУШКА»