f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Нова хвиля самотності

06.03.2015

Кіноальманах короткого метру «Українська нова хвиля — 2014» засвідчує хвилю відчуження у суспільстві. І це ще не поствоєнний синдром. Зафіксувавши проблему, кіно в Україні далі мало би працювати на створення спільних смислів та єднання самотніх.

Андрій Кокотюха, для «Телекритики»

У світлі останніх подій довкола розвитку / занепаду / відродження / похорону українського кіно не хочеться йти звичним шляхом, побачивши інформацію про чергову вітчизняну кінопрем'єру.

Так, кіноальманах короткого метру «Українська нова хвиля - 2014» вийшов у прокат. Але не варто супроводжувати цю подію риторикою в форматі «є ще порох у порохівницях», «українське кіно не вмерло», «ми ще всім покажемо» тощо. Хоча раніше, коли з'являлися попередні альманахи, саме такі слогани (разом з іншими) вживав повний надій ваш автор. Не кажу, що надії втрачені. Просто висновки не актуальні. Сьогодні потрібні не мрії, а чесна реальність.

Вона ж така: анонсований вихід у прокат збірника зразків нового українського кіно -  насправді показ для обмеженого кола глядачів у спеціалізованих маленьких залах поодиноких кінотеатрів Києва. За межі столиці цей прокат не викотиться. Хіба самі автори докладуть чималих зусиль.

Будучи принциповим противником так званого піратського скачування, маю нагоду повернутися до розмов про телевізійний показ подібних фільмів та наявність відповідного слоту для них в ефірі, наприклад, Першого національного. Або, що ще крутіше, демонстрацію актуальних українських короткометражок на нових платформах. Котрі вже є й зараз, за моєю інформацією, активно створюються нові. До речі, поступовий розвиток саме таких сервісів може стати предтечею власного виробництва, котре стає на потік, лишаючись при цьому водночас малобюджетним та принципово орієнтованим на комерційний успіх.

Бо, повертаючись до наповнення третього випуску «Української нової хвилі», ігрова частина - три художні стрічки - насправді мають комерційний потенціал. Їх об'єднує притомна драматургія й чітка жанрова визначеність. При помітному мінімалізмі в плані діалогів та візуальних рішень творці кожної з історій витискають можливий максимум емоцій - теж скупих, проте зрозумілих. Свої враження дуже легко пояснити навіть далекій від кіно особі, та навіть залучити таку особу до вдячного перегляду. Зрозуміле кіно: ось чого прагнуть глядачі і що їм із лихвою пропонує західний, передусім - американський виробник.

Загальний перелік фільмів нового альманаху може справити враження відсутності концепції. Звісно: три художніх, два анімаційних, один - документальний. Причому цей, «Обличчя» Нікона Романченка, чергове і, будемо відверті, не надто ексклюзивне відео з Майдану часів Революції гідності. Не скажу, що це погано. Навпаки, пророкую - такого ми побачимо ще багато, з різних ракурсів, із різними людьми, переважно без коментарів. Жодної несподіванки, що так само непогано - глядач купує квиток у кіно здебільшого з метою побачити звичне, комфортне для розуміння, відповідне власним потребам у видовищі. Бо, хочемо ми того чи ні, якщо дивимося за гроші «Майдан» Сергія Лозниці, «Сильніше ніж зброя» від «Вавілону'13» чи ось «Обличчя» - це вже не громадянський обов'язок, а потреба в певному видовищі.

Але насправді концепція присутня. Навіть якщо не виносити документальну стрічку за контекстуальні дужки, а мультфільм «Затичка» Сії Тітової (пластилінові персонажі шукають, чим би закрити діру на місці серця) - розглядати кількахвилинним бонусом, усе одно стрічки в масі своїй розповідають про самотність. Причому - самотність немолодих людей. Характерно, що більшість творців годяться своїм героям в онуки, діти чи молодші брати / сестри. Крім хіба досвідченого Зази Буадзе, режисера фільму «І Бог зробив крок у порожнечу». Хоча така розстановка сил лише доводить: проблему самотності, передусім - немолодих людей, зі сформованим поглядом на світовий порядок та плин життя, митці в Україні помічають незалежно від віку. Та розповідають про неї щиро, зрозуміло, без пафосу й надриву, всіма доступними їм засобами.

Самотність присутня і в анімаційній стрічці Анатолія Лавренішина «Крамниця співочих пташок». Герой Пташка змушений з'являтися на люди з однією, великою й пишною, котра його пригнічує, а його таємне життя й маленька радість - спілкування зі скромним симпатичним пташеням. Хоча сам фільм балансує на межі між інтелектуально насиченим анімованим артхаусом та печальною казкою з типового репертуару Андерсена.

Проте все одно художні стрічки є основною концептуальною пропозицією «Української нової хвилі». Дивно, чому Олександр Ратій назвав свій фільм «Прості речі» комедією. Драма пенсіонерки Олени Володимирівни, в якої з близьких є лише кіт Віктор Федорович та подруга-ровесниця Рая, з натяжкою може вважатися трагікомічною. Швидше тягне на реальну містичну історію. Коли помирає Рая, єдина нормальна співбесідниця Олени, та забирає речі покійної, котрі вміщаються в одну стару валізу. Після смерті кота єдиною живою душею в квартирі старої жінки лишається безкінечний Філіп Кіркоров - і той у телевізорі. Тому Олена, безуспішно спробувавши налагодити контакт бодай із кимось у реальному світі, приймає вже без страху світ потойбічний. І вже нормально, ніби нічого не сталося, говорить із привидом померлої Раї.

Герої «Листопаду» Марії Кондакової - так само люди не молоді, хоча ще не пенсіонери. Ми потрапляємо в світ міських двірників та двірничок. Побут і спецодяг, очевидно, додають віку кожному з персонажів. Тож так і лишається загадкою, їм усім - трошки за сорок чи майже під п'ятдесят. Жіночки живуть скандалами, воюючи за увагу непоказного зовні, зате напевне єдиного надійного мужчини з мітлою. Він зрозумілий обом. А Наді так само стає зрозумілим грубуватий татуйований Коля, котрий забрів у її двірницьку халабуду на одну ніч. Нічого поганого не зробив, лиш приголубив, дав на короткий час відчути себе жінкою без оранжевого спецодягу, в нормальній вихідній сукні. Коли Коля на ранок іде й на очах Наді трагічно гине, вона не впадає в істерику. Таке життя. Виглядає, жінка звикла, що маленькі радощі циклічно змінюються маленькими трагедіями.

Іншого життя не хочуть для себе немолоді герої фільму «І Бог зробив крок у порожнечу». Розказане Зазою Буадзе історія навіть більше претендує на трагікомедію, ніж «Прості речі». Розлучені старі живуть кожен окремо в покинутому селі неподалік Чорнобиля, в зоні відчуження. Пораються кожен по своєму злиденному хазяйстві, знаходять маленькі забави, а один одному чинять маленькі капості. Про примирення не може бути й мови. Тож молодому хлопцеві з пересувної крамниці дід суворо каже: «А ти не лізь», даючи зрозуміти: навіть якщо рано чи пізно вони тут із бабою повбивають один одного, нікого на світі це не стосується.

Дивним чином очевидна самотність немолодих людей та невпинні спроби знайти вихід із неї переспівує ті проблеми, котрі переживає нині наше суспільство. Минула зима стала для українців днями небаченого єднання - і водночас неочікуваного відчуження. Розриваються давні зв'язки, нові здебільшого підтверджують випадковість та ситуаційність виникнення. Звідси, серед іншого, відчайдушні записи в соціальних мережах про «все пропало, нас зливають» - люди почуваються кожен у своїй маленькій пустелі. Роз'єднаність очевидна, і це ще не поствоєнний синдром. Зафіксувавши проблему, кіно в Україні далі мало би працювати на створення спільних смислів та єднання самотніх.

P.S. Згодом «Телекритиці» уточнили, що прокат  збірки охопив не лише Київ (кінотеатри «Київ» і«Кінопанорама»), а й Харків («Боммер»), Дніпропетровськ («Січ»), Запоріжжя («Довженко»), Вінницю («Родина»), Чернівіці («Кінопалац») і Львів («Кінопалац на Театральній»).

Андрій Кокотюха, «Телекритика», 16 лютого 2015 року

ЦИРК-ТЕАТР “НУР” ПРОГРАМА ПІД НАЗВОЮ “МИРУ ТОБІ, УКРАЇНО!” 2019-09-27

Будинок кіно НСКУ. Оренда Червоного залу. Червоний зал - 670 місць генеральний менеджер Олена Лебедь 067 329 08 05

ОРЕНДА ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ ПЕРЕЛІК ОФІСНИХ ПРИМІЩЕНЬ БУДИНКУ КІНО НСКУ