f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Вони сильніше зброї. Про нову українську документалістику

06.02.2015

Продовжується український прокат повнометражної вітчизняної документальної стрічки «Сильніше ніж зброя», що вийшла на екрани 22 січня. Зокрема у Києві колективний витвір творчого об'єднання #Babylon'13 можна подивитися у кінотеатрах «Ленінград» і «Флоренція». Подаємо рецензію Андрія Кокотюхи на фільм і його міркування про нову українську документалістику.

Андрій Кокотюха, для «Телекритики»

Документальне кіно повертається на великі екрани. Разом із цим дедалі активніший прокат документальних стрічок зміцнює надію на невідворотне наближення позитивних змін у нашій країні. Спробую пояснити, звідки такі відчуття.

Для мене, як і для багатьох, чия юність та професійний розквіт збіглися з початком «перебудови», одним із символів обіцяних змін, такої собі «відлиги-2», стала чесна документалістика. Зелене світло дозволеній правді дали ще в середині 1985 року. А наступного, 1986-го, першими ластівками нового, «перебудовчого» кіно стали саме документальні фільми «Архангельський мужик» Марини Голдовської та «Чи легко бути молодим?» Юрієса Поднієкса. Наступного року роки черги в київських кінотеатрах стояли на «Рок» Олексія Учителя, ще за два - на «Владу соловецьку» тієї ж Голдовської, збірник документалок під загальною назвою «Хау ду ю ду», а хітом прокату 1990 року стала стрічка «Так жити не можна» Станіслава Говорухіна (тепер - один із найактивніших апологетів Путіна та адептів «русского мира»).

Тогочасне художнє кіно лише екранізувало документалістику. Не завжди переосмислюючи, просто кладучи її в основу сюжетів. Усе це вкупі можна назвати артилерією, котра п'ять років бомбила стіни СРСР. Фундамент лишився, і наша країна тривалий час стояла на ньому. Тепер же дерадянізація невідворотна. Тому поява на широких екранах актуального документального кіно власного виробництва, за наведеною вище аналогією, має прискорити відразу кілька процесів.

Перший - фіксація реальності, котра не потребує коментарів, лише скупих титрів. Головне в документалістиці нової, без лапок, української хвилі - не затерті, не постановочні, не сказані навмисне, на камеру, фрази, слова та речення звичайних людей. Котрі можуть, повинні й формують суспільну думку.

Другий - дороговказ тим, хто далі планує розвивати національне ігрове кіно. Таким дороговказом у другій половині 1980-х були радянські, але направду - російські документальні стрічки. Вони мали загальносоюзний контекст, бо ми тоді жили в одному інформаційному просторі з Москвою, Мінськом, Тбілісі, Ригою, Вільнюсом. Тепер ситуація кардинально різниться. Наші суспільні настрої та потреби відображає українська документалістика. Як і актуальні контексти: постановочні сюжети Life News проти безжальної, жодним чином не коментованої реальності, зафіксованої командою «Вавілону`13».

«Сильніше ніж зброя» - повнометражний документальний фільм, зроблений цією спільнотою для широкого прокату і випущений на екрани кінотеатрів 22 січня. Фінальних титрів із переліком тих, хто працював над стрічкою, нема, бо вони не потрібні. Вісімдесят хвилин - це кадри, зняті різними людьми в різний час та зведені докупи зі збереженням загальною концепції та повагою до драматургії як дисципліни.

Частину з цього зацікавлені могли бачити в фільмах «Вавілону`13» з циклу «Зима, що нас змінила», показаних минулого березня в ефірі «1+1», та «Аеропорт» - ефір минулого тижня на каналі «24». З огляду на це переповідати зміст - марна справа. Революція гідності переходить у війну з Росією, локальна війна стає глобальною, прості люди, жодне з облич яких не з'являється на екрані двічі, демонструють приклади повсякденного героїзму. Від «Майдану» Сергія Лозниці «Сильніше ніж зброя» категорично відрізняється динамікою, відчутною в залі енергією громади, більшою кількістю життя в кадрі, відсутністю претензій на монументалізм та персоніфікацією дійства. Коли в кадрі беркутівці стріляють у людей із помповиків, почуваєшся не глядачем у залі, а тим, хто стоїть за кілька метрів від місця бойових дій.

Ефект присутності повніший, ніж дає ЗD, і немає гарантії, що цей боєць зараз не розвернеться, аби стріляти в того, хто на нього дивиться, бо це непотрібний, зайвий, небезпечний свідок. Ну, а раз вони цього не роблять, то й не бояться, відчуваючи безкарність та вірячи в силу своєї нищівної зброї.

Але згадана персоніфікація підсилює враження, пережиті спершу на Майдані, потім - від щоденної порції трагічних новин із фронту, й нарешті - на екрані. Є можливість подивитися на події, котрі ми нібито знаємо й повною мірою розуміємо, з того боку, з якого однодумці автора цих рядків і авторів фільму вперто не хочуть їх бачити.

Насамперед - важкий і водночас, як на мене, потрібний епізод, коли повз барикади намагається пройти агресивний ватник. Тоді ще їх так не називали: з грудня 2013-го по лютий 2014-го таких іменували провокаторами, і, як на мене, з огляду на теперішній час - помилково. Подібних персонажів я бачив особисто й не раз на відстані витягнутої руки. Вони напружували більше, ніж яскраво виражені тітушки й озброєний, наділений всіма правами «Беркут». Бо той, хто кричить: «Дайте мені пройти! Я маю право тут ходити, бо я киянин, а ви понаїхали!» не просто не сприймає того, що відбувається в нього на очах. Це - типовий носій тієї самої «іншої думки», до прав якого апелює нинішня «п'ята колона»: від речників «Опозиційного блоку» до керівників та авторів видань на зразок «Вести» та «Сегодня». Це - слухачі радіо «Вести», котрі ставлять у себе вдома сателітні антени, щоби дивитися російські канали. Це - громадяни України, котрі щиро доводять: Росія - велика країна, росіяни брали Париж та Берлін, вони показали світові «кузьчину мать», а вас усіх купила Америка за долари!

Тобто показано спробу бунту пересічного чоловіка середніх років проти речей та процесів, котрі йому ніколи не будуть зрозумілими. Характерно, що оборонці барикади безпорадно ловлять ротами повітря, мов зловлена риба, не знаючи, що можна сказати проти, як зупинити агресію й чим крити карти, козирі яких - у тому, що ватник справді має право ходити по вулиці, а не обходити барикаду. І має право любити Росію - таке саме, як патріот України - воювати з країною-агресором. Ігнорувати таких ми не маємо права. Бо дурити себе фразами на зразок «вся Україна піднялася проти тиранії Януковича» - помилка, котра вже коштує затяжної війни на Донбасі.

Й варто підготуватися до непростого фіналу. По суті, це монолог бійця на прізвище Ярош, котрий, не врахувавши названі вище явища та настрої, пішов у розвідку, проколовся й потрапив у полон до сепаратистів. На розстріл його вели зовсім не громадяни Росії. Вбивали за те, що має переконання, іншу думку та волю до перемоги. Не вбили через збіг водночас буденних на війні та фантастичних загалом обставин. Як склалася доля хлопця зараз - не відомо. Але свою просту, страшну та кострубату, не запікану в матюкливих місцях розповідь він, витерши сльози, завершує життєствердним: «Слава Україні!»

Сильнішими, ніж зброя, виявилися люди, котрих не зламати й не здолати навіть перед лицем невідворотної смерті. Висновок не новий. Тому в фільмі не звучить. Автори стрічки наочно це доводять.

Андрій Кокотюха, «Телекритика», 3 лютого 2015 року

22 березня, п’ятниця, Синій зал Цикл вечорів НЕІГРОВЕ/ХУДОЖНЄ Документальний фільм «Марія до Каллас»

25 березня, понеділок, Синій зал АКТОР ДЕННІ КЕЙ / ДАВИД ДЕНІЕЛ КАМІНСЬКИЙ (1911-1987) Художній фільм «РЕВІЗОР»

26 березня, вівторок, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «ПАМПУШКА»