f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Комедіянт із Божої ласки: Миколі Яковченку – 120

04.05.2020

Станіслав Цаликписьменник, історик, сценарист, matrix-info.com

Микола Федорович Яковченко був рекордсменом за кількістю анекдотів і байок, що про нього розповідали. Певну їх частину, щоправда, актор вигадував сам. Ті історії – правдиві та придумані – можна почути в Києві й нині, майже через 50 років після його смерті. Він здавався простаком і всіляко підігрував такому іміджу. Але простаком не був. Не варто ототожнювати акторське амплуа з самим артистом.

Природа щедро нагородила його талантами, які компенсували відсутність спеціальної акторської освіти. Про своє навчання жартував: “Один кляс і один калідор”. Насправді в рідних Прилуках закінчив Вище початкове училище ім. Кислих, а повну середню освіту здобув у Міській єврейській гімназії (там навчалися і євреї, й українці).

Отже, крім української, знав також їдиш і мови, яких навчали в гімназії – французьку, німецьку, латину, грецьку. Навіть за пів століття зміг невимушено перекинутися парочкою фраз з Івом Монтаном, який гастролював у Києві і був запрошений на прийом до театру ім. І. Франка. Вітаючи від усієї трупи видатну грецьку актрису Аспасію Папатанасіу, раптом пригадав віршик грецькою мовою, який колись вчив у гімназії. А на гастролях в Одесі одяг вишиванку, пішов на “Привоз” погомоніти з продавцями на їдиш – до готелю повернувся щасливий, з величезними пакунками подарованої йому садовини.


Микола Яковченко із внуком Миколою Бохонком

Яковченко мав феноменальну пам’ять. У свої 74, згадувала молодша дочка Юнона, пам’ятав тексти усіх ролей, які зіграв (приблизно 200 театральних і 55 в кіно), усіх режисерів і акторів, з якими працював. Тож не дивно, що не забув і мови. Фактично він був поліглотом. Хоча при його простакуватій зовнішності це звучить парадоксально.

Втілені Яковченком комедійні ролі й численні оповідки про нього створювали враження, ніби в актора безтурботне солодке життя, сповнене жартів і веселих пригод. Насправді мав гірку долю, але свої життєві драми старанно приховував від сторонніх очей.

Тільки вузьке коло було в курсі, що він пережив смерть дружини Тетяни (їй було 36, рак – після цього й запив по-чорному), втрату старшої дочки Ірини (38 років, рак), несправедливе звільнення з театру наприкінці життя…

Від середини 1940-х Яковченко понад два десятиліття мешкав у “акторському” будинку на площі І. Франка – навпроти скверу, де нині розміщений пам’ятник акторові. Виходив на прогулянку в товаристві симпатичного цуцика Фанфана, якого вів на довжелезному повідку. Власне, спочатку в скверик біля театру завертав Фаня (“хлопчик”, помісь такси з дворнягою), а приблизно за хвилину – господар.

Дітлахи збігалися, передчуваючи неабиякий атракціон. Бо господар завжди розповідав щось дотепне про свого Фаню і його надзвичайні здібності (наприклад, хропить уночі на всю квартиру). Вочевидь, імпровізував, але завжди вдало.

Для дорослих Микола Федорович мав інші історії. На кшталт того, як одного разу на вулиці йому стало зле – серце. Упав непритомний, хтось викликав “швидку”. Лікарі вирішили, що пацієнт помер. У морзі він прийшов до тями, побіг голий коридором, лякаючи санітарів… Розповідав охоче. Після звільнення з театру відчував потребу в публіці.

Він був майстром вишуканого тролінгу. Коли його партнер по сцені народний артист СРСР Юрій Шумський в інтерв’ю розповів про свою “творчу лабораторію” роботи над роллю, Яковченко, завітавши до нього, раптом поліз під стіл. На запитання господаря, що це він робить, гість пояснив: “Шукаю колби, пробірки!” – “Які колби, Миколо?” – “Ти ж казав, лабораторія…”

Язика в кишені не ховав. “Стріляючи” в скверику біля Опери гроші на пляшку: “Мадам, ви така красива, як шхуна. У вас трьох карбованців немає?” Зустрівши біля “наливайки” на Прорізній свого друзяку, відомого співака Дмитра Гнатюка: “Зав’язав, не п’ю. Але з тобою – з великою охотою”. Про якість горілки: “Та горілка була, як молода артистка в першому спектаклі…” На запитання колеги, скільки він випив протягом життя, миттєво відповів: “Не перепливеш!”

Композитор Володимир Губа слушно зауважив: “Яковченко – це уособлення провінційного типу людей”. Втіливши на сцені та екрані десятки й сотні різних провінціалів, актор мріяв про короля Ліра. Але вийти на сцену в цій ролі не довелося.

Щоправда, короля Микола Федорович зіграв у фільмі-казці “Лада з країни берендеїв”. Його партнерка Ніна Антонова, виконавиця ролі принцеси, згадувала, що коли фільм повезли здавати до Москви, там схопилися за голову через невловиму подібність короля на Хрущова! Тому чимало епізодів з Яковченком викинули.

А втім, свого Ліра актор таки зіграв. У стрічці Леоніда Осики “Дід лівого крайнього” він – батько трьох дорослих синів. Глава сімейного клану, вдівець, який наприкінці життя вирішив знову одружитися… Це була остання роль Яковченка в кіно. І єдина в його житті – головна. Але на екрані він себе не побачив: готову картину зарубала худрада кіностудії ім. Довженка.

Артист, якого любив народ, – в буквальному розумінні народний – майже тридцять років ходив у званні заслуженого. Офіційне звання “народного артиста України” йому присвоїли лише в 70 років, коли пік творчої активності був позаду. Та будемо відвертими: насправді міністерство культури зробило подання на нагородження ювіляра лише Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. На щастя, “нагорі” знайшовся його прихильник, який і наполіг на присвоєнні звання.

Нічний напад апендициту виявився фатальним. Лікарня у Феофанії, куди за рангом мали доставити народного артиста, не готова була оперувати серед ночі. Поки Яковченка возили Києвом від однієї лікарні до іншої, час був втрачений. Коли його нарешті повезли в операційну, пожартував: “Блазень їде на манеж”. То були його останні слова.