f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Маніпуляції Росії із привласненням радянської кіноспадщини

05.02.2020

Олег Чорний, кінорежисер та медіа-художник, matrix-info.com

Стежачи за новинами кіно, періодично читаю й деякі публікації на російських ресурсах, та ще і друзі іноді підкидають щось цікаве. З останніх таких “цікавинок” – стаття “20 русских фильмов, которые рекомендует Гарвард”, опублікована на одному російському порталі. Ознайомившись із заголовками деяких розділів, стає зрозуміло, що маємо справу із відверто “жовтим” ресурсом. Отже, читачам пропонують власну, російську версію того, що ж саме Гарвард рекомендує подивитися із російського кіно.

Перший пункт у списку – класика німого кіно, фільм “Людина з кіноапаратом” Дзиґи Вертова, знятий у 1929 році на базі ВУФКУ, або ж Всеукраїнського фотокіноуправління. З роком виробництва трохи помилилися, бо написали 1928-й. Далі в переліку “російських” фільмів – “Земля” (1930) Олександра Довженка, теж виробництво ВУФКУ.

 До “своїх” стрічок росіяни додали й “Ностальгію” (1983) Андрія Тарковського, щоправда, грайливо обмовилися, назвавши стрічку “італійським” фільмом російського режисера. Ужитий у лапках прикметник “італійський” – це товстий натяк на те, що фільм же насправді ніякий не італійський, а російський. Пересічний читач не буде розбиратися в деталях: що фінансування й локації – італійські, а з російського в картині – режисер, виконавець головної ролі та тема ностальгії російського інтелігента, який опинився за кордоном. Означати Тарковського “радянським” режисером (хоча це почасти таки правда) трохи незручно, бо саме після “Ностальгії” він вирішив не повертатися до СРСР. “Ностальгія” отримала нагороду Каннського кінофестивалю, тож дуже хочеться стрічку записати саме до активу російського кіно.

Але родзинкою матеріалу є, безумовно, те, що в переліку “російських” опинились і дві стрічки Сергія Параджанова – фільм кіностудії ім. О. Довженка “Тіні забутих предків” (1964) та картина про вірменського поета Саят-Нова “Колір граната” (1968), знята на кіностудії “Вірменфільм”. Ну, просто типова “отечественная” (читай – “російська”) картина!


Звичайно, на якийсь там “жовтий” сайтик можна було б і не звертати уваги, але щось подібне публікують і авторитетні ресурси. Наприклад, на цілком, здавалося б, виваженому, орієнтованому на професіоналів та любителів кіно порталі tvkinoradio є стаття “8 фильмов по истории отечественного кино”. Серед документальних стрічок там була згадана картина “Русская идея” (1995) Сергія Сельянова (більше відомого як продюсера стрічок Олексія Балабанова), створена на замовлення Британського кіноінституту. Закадровий текст складено із уривків творів філософа Миколи Бердяєва (назву фільму взято із його однойменної праці), режисерську концепцію ілюструють кадри німих радянських фільмів, серед яких – уривки із “Землі” Довженка. Тобто українського режисера цілком свідомо представлено як співця російської ідеї.

До списку фільмів з історії “отечественного” кіно потрапила й стрічка “Параджанов: последняя весна” (1992), яку зняв друг Параджанова, оператор та режисер Михайло Вартанов. Виготовлена вона, до речі, спільними зусиллями Вірменії та США. Сергій Параджанов справді навчався у московському ВДІКу, але ніколи не знімав у Росії.

Також у статті згадується документальний телевізійний цикл “Зірки російського авангарду” (2008-2014) Петра Шепотинника, у якому, зокрема, розповідається й про таких “російських” зірок, як Вертов і Довженко. Частина кіноспадщини Дз. Вертова – це справді російське кіно, проте його найбільш знана стрічка “Людина з кіноапаратом” створена саме в Україні, як і попередня картина “Одинадцятий” і наступна, вже звукова “Симфонія Донбасу” (“Ентузіазм”). Українськими є й стрічки його брата Михаїла Кауфмана “Навесні” та “Небувалий похід”. Брати у цей період знімали в Україні, бо із Москви їх фактично витіснили, а ВУФКУ провадила абсолютно автономну політику виробництва та розповсюдження фільмів.

На багатьох інших російських ресурсах бачимо, що до “російського авангарду” вже давно записали й мало не увесь спадок ВУФКУ: стрічки “Звенигора” О. Довженка, “Шкурник” М. Шпиковського, “Нічний візник” Г. Тасіна, “Два дні” Г. Стабового тощо. Неодноразово чув, що “це все – радянське кіно”. Так, справді радянське, але це не означає, що воно водночас і російське.

Звернемося за поясненням до радянських джерел, наприклад до “Кінословника”, виданого у двох редакціях (перше видання – двотомне – 1966 та 1970 рр., друге – 1986 року). Обидві книги пропонують конкретний спосіб визначення належності фільмів, а також чіткі маркери ідентифікації картин закордонного виробництва. До прикладу, стрічка італійського режисера та класика світового кіно Мікеланджело Антоніоні “Фотозбільшення” є англійською, а його ж картина “Забріскі-Пойт” – американською. Аналогічно фільми Олександра Довженка “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля” та інші є українськими стрічками, а “Мічурін”, знятий на “Мосфільмі”, – це російська картина.

Хоча Росія має власну потужну кіноіндустрію, а відповідно – і кіноспадщину, куди входить і період СРСР, вона продовжує регулярно привласнювати радянські стрічки. Але навіщо? Таким доволі дієвим способом росіяни доносять нехитру формулу: “советское” = “отечетсвенное” = “русское”. А далі вже просуваються ідеї на кшталт “це все наш спільний простір”, “ми усі один народ” тощо. Щоправда, цей “один народ” неодмінно складається із “старшого та молодших братів”, і “старший брат” є, безперечно, носієм “великої культури”. Усі інші, ясна річ, “малі”.

Привласнювати собі українську чи, наприклад, білоруську культурну спадщину найпростіше. Складніше із литовською, грузинською й казахською. Але й тут хочеться, про що свідчить згадана вище історія із вірменським фільмом “Колір граната”. Процес привласнення має версії “для простого народу” (hard), як із “списком Гарварда”, і для більш вибагливої аудиторії (light) – у випадку ідентифікації із “російським авангардом”.

Оренда кінозалів Будинку кіна

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно!

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно! У зв’язку з розпорядженням Київської міської державної адміністрації щодо протидії поширенню коронавірусу, всі творчі заходи Будинку кіно з 12 березня 2020 р. переносяться на інші терміни. Стежте за інформацією.