f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

90 літ від дня народження ВИДАТНОГО КІНОРЕЖИСЕРА ВОЛОДИМИРА ДЕНИСЕНКА

07.01.2020

ВОЛОДИМИР ДЕНИСЕНКО (7.01. 1930, с. Медвин, Київська обл. – 10.06. 1984, Київ) – кінорежисер, сценарист, педагог. З нагоди ювілею митця 16 січня у Будинку кіно (початок о 18.30) відбудеться вечір, де колеги, рідні й близькі ДЕНИСЕНКА (зокрема, його учні) поділяться своїми спогадами.

У фокусі вечора – фільм «СОВІСТЬ» (1968).

Був обдарований – надзвичайно. Літературним талантом, кінематографічним, а власне гуманітарним в цілому. Тобто мав особливу здатність читати людське життя як тексти, прозираючи в них і Космос, і Хаос. Його інститутський вчитель Мар”ян Крушельницький помітив ті здібності – що і природньо – одним із перших, давши таку характеристику своєму учневі у червні 1956 року: „Прекрасні здібності режисера-постановника. Цікаві, оригінальні творчі замисли. Гаряча голова..."

Всі роки навчання був відмінником”,- не забув додати Мар”яненко. Тільки чому ж тоді студент навчався так довго? З 1947 по 56-й, дев”ять літ. Бо студентом-другокурсником був перенаправлений в інший „вуз” – табірний. За український націоналізм, звісно.

«ВИ РАБСЬКИ ВКЛОНЯЄТЕСЬ ФРАНЦУЗАМ ТА ІТАЛІЙЦЯМ!"

Був у Денисенка ще один вчитель суворий і непоступливий. Сам геній кіно Олександр Довженко. Справді суворий, і у своїх спогадах „Щедрість” Володимир Терентійович не приховує, що класик не раз влаштовував йому такі собі словесні „екзекуції”.

Власне, мемуарне есе і починається із гнівного Довженкового монологу: „Ви, молоді люди, відкидаєте авторитети, заперечуєте те, що було створене нами. Ви рабськи вклоняєтесь французам та італійцям і забуваєте, що вчились вони у нас. Багато чому вчились!”

А далі виклад поглядів Довженка на кіно і режисуру. Класик „був переконаний, що навчання режисури треба починати не з уміння працювати ножицями за монтажним столом, а з усвідомлення основних естетичних законів кінематографа, з формування творчої індивідуальності. Він вважав, що естетичний світогляд митця взаємопов”язаний з мораллю та духовними традиціями народу. А надзавданням мистецтва і є розкриття кращих рис народу як такого.

Есе цікаве й тим, що відкриває нам те, чому саме училося покоління Шістдесятників (а Денисенко належав до цього покоління) у Довженка. Бо ж щось і заперечувалось, одначе в головному – продовжували. Передусім от се: віра у свій народ, в Україну. Одначе ж не романтичне народництво, для якого простий селянин, є іконою. «Природна людина,- вигукував Довженко,- лишилась в далекому доісторичному минулому. Я проти природної людини”.

Довженко, а слідом і Денисенко, заперечували „природність” як ідеологему, як ідеологізовану установку, за якою, зацитую знову, „приховується елементарна духовна розхлябаність, невігластво, розумові лінощі, моральна неохайність і, що найстрашніше, хижа меркантильність”. „Декотрі режисери виправдовують „природністю” брутальність і бруд на екрані. Хоча самі далеко не „природні”, коли йдеться про заробіток. Охайність і чистота, буквально в усьому,- перша засада справжнього митця».

ЙТИ ВІД СЕБЕ

Не випадково першою стрічкою Денисенка була „Солдатка”, на матеріалі життя перших повоєнних років. „Взявся за тему із житття вдів — осиротілих жінок-солдаток... – розповідав режисер Миколі Шудрі.- Щось перегукувалось у цьому матеріалі з долею моєї матері-лікарки. Пригадав, як бу¬ло нам важко у повоєнний час, як перебивалися по селах Шевченкового краю: у Винограді, Лисянці та й Медвині...” Один із Довженкових заповітів – йти від себе, від свого досвіду, своїх культурних уподобань. Історія жінки, що повертається з війни – на руїни, на безлюддя, коли усі найрідніші люди згинули-померли. Поволі-поволі відживлюються звичні уявлення, звичні емоціні реакції на світ…

У наступному фільмі „Роман і Франческа” (за сценарієм Олександра Ільченка) спостережено тяжіння до мелодраматизму (а власне пісенного драматизму), а відтак не дивно, що музика відіграє тут велику роль. Композитор Олександр Білаш та автор слів пісень Дмитро Павличко витворили музику і пісні, що пішли в народ, а фільм став одним із улюблених. Тим самим Денисенко виявив себе як режисер, що може працювати в рамках певної жанрової структури.

Потому був „СОН”, за сценарієм Дмитра Паличка і самого Денисенка – перший справжній успіх режисера. Фільм про молоді літа Тараса Шевченка. Іван Миколайчук, ще студентом, знявся у головній ролі, що багато в чому визначило успіх стрічки.

Трохи послаблює естетичний рівень картини традиційна робота оператора Михайла Чорного, та загалом це приклад послідовної реалізації жанру байопіка, коли біографічні події укладено в певну цілком виразну конструкцію, яка послідовно матеріалізується на екрані.

І – знову війна. Фільм „На Київському напрямі” мав загалом не дуже щасливу історію – бо ж оповідь про те, як радянські війська були змушені були залишити Київ у 1941 році ажніяк не вписується в концепцію війни, якої притримувалися у ті роки офіційні історики. Зокрема, й образ генерала Кирпоноса (прожитий на екрані Костем Степанковим), якого Сталін просто підставив, не надавши жодної військової частини на підтримку. Спроба показати війну в нетрадиційному і непереможному варіанті, звісно, не викликала захоплення, й відтак стрічку відсунули подалі, в ідеологічні присмерки.

ОСЯЯННЯ

1968 року Денисенко наважується на крок майже відчайний – зробити фільм поза цензурою. Разом із своїми учнями він робить картину „СОВІСТЬ”, за сценарієм, написаним разом із письменником Василем Земляком. Свідомо чи несвідомо тут реалізувалися філософські підходи екзистенціалізму – напряму, що ніяк не кореспондувався з радянською ідеологічною системою координат.

Трагічна історія людини, позбавленої вибору. Бо ж обидва варіанти вчинку є програшними. Він справді убив німецького офіцера і саме за це взяті в заручники жителі його села. Одначе ж зрозуміло, що усіх розстріляють – незалежно від того, з”явиться він перед німецькитми очима, чи ні.

А ще – це був урок своїм учням. Може, уперше після Ігоря Савченка педагог залучає своїх учнів до роботи, що називається, „на повну котушку”. Тим більше, що тут був і урок високої етики.

А крім того, фільм і сприймається нині в контексті європейського, а не вузько-радянського кіно. То ж не дивно, що, до прикладу, Денисенків учень В”ячеслав Криштофович завжди робив фільми, які важко віднести до радянської парадигми.

Зрозуміла річ, що фільм „Совість” не мав жодних шансів вийти на екрани. Тим більше, що у серпні 1968-го радянські танки увійшли до Чехословаччини, за чим послідували репресії щодо діячів культури. Фільм "Совість" зник, і тільки через роки загадковим чином воскрес - фільмокопію просто підкинули, уночі, під вері кіностудійного фільмосховища. Цілком можливо, це було зроблено кимось із кадебістів, у якого "прокинулась совість"... Хоча це тільки припущення.

Не дивно, що наступні фільми Володимира Денисенка („Важкий колос”, „Осяяння”, „Повість про жінку”) були у кращому равзі напівудачами. Цензурний тиск зростав, а пристосовуватися до нових „віянь” режисер не вмів і не хотів.

Щоправда 1978 року компромісу досягти вдалося – у фільмі „Женці”. З одного боку ніби ж такий ідеологічно вивірений життєвий матеріал (український комбайнер їде допомогти своїм колегам на Поволжі), а з другого – мелодраматичні обертони, і такий близький Денисенкові героїчний характер українського чоловіка (тут і Довженків спадок дався взнаки), і непередавана свобода режисерського мислення... так, він тут вирвався на епічний (а чи то пак ліроепічний) простір, де почувався як риба у воді.

Й остання картина – „ВИСОКИЙ ПЕРЕВАЛ” (1982). Дражливий матеріал: повоєнні роки на Західній Україні, і розлом, що розриває сім”ю, доти монолітну. В КДБ, звісна річ, накидали зауважень, їх доводилося враховувати. А на зйомках вівся нагляд – яка тут свобода творчості?

А все ж картина багато в чому вдалася. У ній, до речі, знялася, у головній ролі, НАТАЛЯ НАУМ – видатна актриса, дружина. І прекрасний і дивовижно органічний КОСТЬ СТЕПАНКОВ. А ще – обидва сини Денисенка й Наум – старший ОЛЕКСАНДР і молодший ТАРАС. Обидва дістали акторську освіту, обидва зайняли своє і вельми непересічне місце в українському кіно.

Олександр став, пізніше, режисером і драматургом (не тільки кінематографічним, а й театральним). Зокрема, зняв документальну стрічку, присвячені батьку,- «Денисія. Світи Володимира Денисенка» (2013, https://www.youtube.com/watch?v=bH1Au6tCzWY).

Щодо «Високого перевалу» По виході стрічки пішли звинувачення і з боку тих, чию думку Денисенко не міг не цінувати – близьких друзів, соратників по кіно і літературі: мовляв, забагато компромісів. Тут у чомусь режисер повторив долю свого вчителя – на Довженка, як відомо, теж наїжджали „свої”.

ЗАБАГАТО РИМ У НАШІЙ ІСТОРІЇ

Щось забагато рим у нашій історії. Скажімо, недавній фільм Олександра Денисенка «Тарас. Повернення» (про останні місяці Тараса Шевченка в солдатській неволі) – як і колись картина його батька «Сон» - відставлена на периферію, в український прокат так і не вийшла. Принаймні поки що. Хоча фільм, на моє переконання, цілком достойний... Та й потім , у нас що фільмів про Шевченка – неміряно; хоч насправді це перший за багато-багато років.

ВОЛОДИМИР ДЕНИСЕНКО…Який світлий розум, які здібності до аналізу та синтезації історичних фактів. Пригадалася розмова, коли митець за лічені хвилини виклав мені абсолютну нову концепцію історії ще Київської Русі. Дожив би він до рубежа 1980-90-х – може б те і зреалізувалося. Хоча ж відомо, що трапилося потім у 1990-ті. Нещасливе наше кіно, і нещасливим режисером був Володимир Денисенко.

Та що ж, часи, як відомо, не вибирають, в них живуть і помирають. Серце Володимира Терентійовича не витримало і він пішов – 1984 року, коли така задуха панувала у супільному житті, що було зрозуміло: ось-ось поллється дощ і загримлять небеса. Загриміло...

Пам»ятаймо ВОЛОДИМИРА ДЕНИСЕНКА!

Сергій ТРИМБАЧ

НСКУ, Українська кіноакадемія

Оренда кінозалів Будинку кіна

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно!

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно! У зв’язку з розпорядженням Київської міської державної адміністрації щодо протидії поширенню коронавірусу, всі творчі заходи Будинку кіно з 12 березня 2020 р. переносяться на інші терміни. Стежте за інформацією.