f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Коли Вільям Воллес стрів Тараса Бульбу. Про «Чорного ворона»

15.12.2019

Ігор Грабович, УКРІНФОРМ

В українському прокаті продовжує демонструватися повнометражний фільм режисера Тараса Ткаченка «Чорний ворон», який є екранізацією однойменного роману письменника Василя Шкляра. Роман Шкляра вперше був опублікований 2009 року, мав неабиякий читацький успіх, був кілька разів перевиданий і сьогодні його тираж досяг 300 тисяч примірників. За цей роман письменник навіть був удостоєний 2011 року Шевченківської премії, від якої відмовився через Дмитра Табачника, котрий тоді був на посаді міністра освіти України й «прославився» своїми сумнівними антиукраїнськими «реформами».

«Чорний ворон» – доволі складний композиційно та насичений подіями і персонажами роман, який охоплює чи не десятиліття української революції 1917 року та подальші події російсько-української війни, яку часто, за радянською традицією, у нас ще називають громадянською війною.

Роман Шкляра дає зовсім інший (нерадянський) погляд на ці давні події, фокусуючи свою увагу на діях українських повстанців у легендарному Холодному Яру. Саме тут діють кілька добровольчих підрозділів, які ведуть партизанську війну проти Червоної армії, чекістів, комуністичних функціонерів та представників радянської влади. Один із загонів очолює отаман Іван Черноусов, відомий як Чорний Ворон. Саме йому здебільшого й присвячено роман.

Про екранізацію «Чорного ворона» мову почали вести одразу після його публікації, й від самого початку пропонувалися розмаїті фантастичні варіанти на кшталт запрошення до режисури Єжи Гофмана чи навіть Мела Ґібсона – авторів зразкових, з погляду багатьох українців, картин «Вогнем і мечем» та «Хоробре серце». Невідомо, чи зрештою звернулися до Ґібсона й яку відповідь від нього отримали, проте відомою стала відмова Гофмана, який назвав роман антирадянським, русофобським та ксенофобським.

Так чи інак, екранізація «Чорного ворона» стала справою самих українців – і тут, для отримання оптимального художнього результату, важливими були вибір сценаристів, режисерів та самої виробничої компанії. Усі ці складові за кілька останніх років цілковито помінялися, й сьогодні фільм «Чорний ворон» вийшов на екрани з тими іменами авторів, з якими вийшов, – і буде далі з ними асоціюватися, не залежно від того, який художній результат ми зрештою отримали.

Дивитися на готову картину можна під різними кутами зору. Якщо брати її як екранізацію однойменного роману, то перед нами – очевидна творча невдача. Фільм зроблено за мотивами однойменного твору (про це нас попереджають у титрах), проте ці мотиви не складаються у якийсь виразний сюжет. У романі було кілька сюжетних ліній, які чергувалися між собою, велика кількість розмаїтих персонажів, які могли несподівано з’являтися і так само несподівано щезати, проте цей твір був цілісним, об’єднаним однією темою. У фільмі головна тема постійно вислизає з рук, бо тут одночасно ведеться мова і про становлення воїна, й про його особисте життя, і про боротьбу з ним чекістів, а також наявні бокові сюжетні лінії, які відводять нас від головного героя й водночас – не творять повноцінної оповіді.

Зрештою, автор роману та автори фільму зійшлися на тому, що перед нами – два різних твори.

Назагал можна сказати, що «Чорний ворон» – це ніби зустріч «Хороброго серця» з «Тарасом Бульбою». Від першого у картині – непростий шлях борця за незалежність, який стає таким не зі своєї волі, проте йде до кінця, а від Гоголя тут – історія двох братів та однієї жінки-зрадниці. Щось подібне було й у романі, де навіть звучала парафраза знаменитого вислову Тараса Бульби, зверненого до сина: «Ну, що, синку, допомогли тобі твої ляхи?».

Ця зустріч двох відомих історій у «Чорному вороні» аж ніяк не є випадковою, оскільки за ними – певне нереалізоване українцями Велике Кіно, яке б мало засвідчити нашу незбориму силу та історичну правоту. І якщо «Хоробре серце» для багатьох українців – ідеальне кіно, яке виразно демонструє прагнення народу до свободи, то «Тарас Бульба» є нашим начебто одвічним сюжетом, що розповідає історію про зраду та про вірність, яка трактується по-різному рідними братами.

Ймовірно, автори «Чорного ворона» прагнули розповісти Універсальну Українську Історію, яка щоразу повторюється на наших землях, тому найбільшу увагу вони приділили певним абстрактним образам, які говорять про Героїв, Ворогів та Зрадників у загальному, фактично епічному сенсі. Відтак у подібній ситуації найважливіше було визначити – хто ж є справжніми ворогами українців, хто - їхніми героями, а хто – зрадниками. Завдання це не дуже просте, бо з радянських часів українських героїв називали бандитами, ворогів – братами, а зрадників – тими, хто начебто усвідомив правоту комуністичного ладу й перейшов на його бік. Тепер все стало навпаки.

Однак у всіх цих чудових намірах є одна істотна проблема – творення загального контексту. Тут мала історія має бути поміщена у велику, бо без цього не буде зрозумілою ні мотивація персонажів, ні їхній вибір, ні наполегливість, з якою вони ведуть боротьбу, ні навіть сам факт їхнього існування. А саме цього й немає у фільмі «Чорний ворон». Сказані (начитані самим Василем Шклярем) слова про те, що українці боролися проти російських окупантів, – мало що означають самі по собі, бо ми нічого не знаємо про передумови цієї боротьби: ні про причини, ні про витоки, ні про загальну ситуацію в Україні, яка склалася на той час. Без уточнення загального контексту все інше просто зависає у повітрі.

І якщо немає переконливого загального контексту, то увесь сюжет, усі персонажі, усі події у картині будуть сприйматися через звичну «радянську оптику», де повстанці знову будуть бандитами, а чекісти – героями. Цьому сприяє загальний антураж картини, у якому червона армія, чекісти – представляють державу, а українські повстанці – тільки самих себе: доволі неорганізовану партизанську силу, яка переховується в лісах і час від часу наносить удари по противнику. І ця неорганізована сила не має жодного плану, жодних перспектив та хоч якогось притомного майбутнього, крім як загинути у нерівному бою.

У фільмі звучить дуже правильна сентенція: «Не варто починати війну, якщо ти не знаєш, як її виграти». Чому її почали українські повстанці, які, судячи з фільму, не знали, як її виграти, – сказати загалом важко. Можна припустити, що спочатку ще була якась надія (але про неї нам не кажуть у фільмі), проте згодом вона трансформувалася у свідому самопожертву, яка начебто принесе плоди у майбутньому, – проте слабко віриться, що люди можуть воювати з такою мотивацією. У романі Василя Шкляра картина була набагато складнішою, хоч так само далекою від якоїсь однозначності – ці люди воювали, проте їхня діяльність мало скидалася на дії регулярної армії з усіх можливих точок зору.

Деяку мотивацію все ж дали самому Чорному Воронові, зробивши його месником за смерть батька, – й у цьому картина якраз і пересікається із «Хоробрим серцем», де Вільям Воллес також спочатку втратив батька, якого вбили англійці, а потім і наречену – й саме це привело його на стежку війни із англійцями. Проблема тільки у тім, що Вільям Воллес у викладі картини Мела Ґібсона – фігура більше мітологічна, аніж справжня, а Чорний Ворон все ж існував насправді – й зовсім недавно, тому навряд чи варто приписувати йому таку мотивацію, замість того, аби дати реальну, а з ним – і мотивації інших людей, які воювали разом із ним.

Проте найбільшою проблемою фільму «Чорний ворон» є його жанр. Важко сказати – що перед нами: воєнна драма, вестерн, мелодрама, трилер, чорна комедія чи щось середнє, скомбіноване із усіх цих жанрів. Подібна поліжанровість не йде фільмові на користь, бо глядач дуже легко може заплутатися у власних реакціях.

Якщо ж шукати компроміс із фільмом «Чорний ворон», то тут доводиться сподіватися хіба що на те, що перед нами – тільки повнометражна версія телевізійного серіалу, у якому всі крапки будуть розставлені над «і», й де нам буде пояснено – хто наші герої, чому і за що вони воюють, звідки взялися і куди йдуть. Якщо ж перед нами – остаточна версія фільму, то варто говорити про ще одну українську картину, яку глядач повинен самотужки наповнювати певними важливими для себе сенсами, відшуковувати у ній мотивації персонажів, відповідність історії, паралелі з сьогоденням. Робота звична, проте у чомусь даремна.

Оренда кінозалів Будинку кіна

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно!

До уваги членів НСКУ та відвідувачів Будинку кіно! У зв’язку з розпорядженням Київської міської державної адміністрації щодо протидії поширенню коронавірусу, всі творчі заходи Будинку кіно з 12 березня 2020 р. переносяться на інші терміни. Стежте за інформацією.