«Ціна правди»: фільм про західних інтелектуалів і трохи про Голодомор
02.12.2019
У фільмі Аґнєшки Голланд ми маємо справу радше з чужими творчими амбіціями, ніж із власною історією та нашим повсякденням.
В українському прокаті продовжує демонструватися фільм режисерки Аґнєшки Голланд «Ціна правди». Стрічка створена у копродукції України, Польщі та Британії й мова в ній про молодого журналіста Ґарета Джонса, який став свідком Голодомору в Україні і був чи не першим, хто заявив про це публічно під своїм іменем. Обрамленням до цього сюжету є стисла історія написання Джорджем Орвелом «Колгоспу тварин» – сатиричної антиутопії, яка, на думку авторів цього фільму, була інспірована статтями Ґарета Джонса.
Стрічка Аґнєшки Голланд веде мову насамперед про британських (валлійських), американських, німецьких та інших інтелектуалів та урядових чиновників, їхній світогляд, їхні труднощі в осягненні довколишнього світу, політичної реальності та всього, що було важливим для цього тісного кола людей. Тлом для їхніх пошуків стає історія 30-х років XX століття – зі світовою економічною кризою, приходом до влади в Німеччині Гітлера, реалій сталінського комунізму, а також загальні питання компетентності влади (в першу чергу британської), родинних стосунків і, врешті-решт, відповідальності західного журналіста за власну діяльність та власні слова в умовах тоталітарного режиму.
Остання тема багато в чому є основною, оскільки головний конфлікт у картині розігрується між молодим амбітним репортером Ґаретом Джонсом та досвідченим, цинічним і безжальним керівником московського бюро газети The New York Times у Москві Волтером Дюранті. Згодом це протистояння перетворюється на так звану дуель у пресі, в якій слова Джонса протиставлятимуться словам Дюранті, й Дюранті врешті-решт у цій дуелі вийде переможцем.
У цій боротьбі амбіцій та інтелектів Україні відводиться доволі скромне місце – як певній умовній території лиха або злочину, про яку можна говорити, а можна і змовчати – усе залежить від позиції мовця, його життєвих поглядів, його розуміння власної місії і, власне, від його амбіцій. Названий в Україні «Ціною правди» (його міжнародна назва «Містер Джонс»), цей фільм про правду говорить чи не найменше, оскільки правда про Голодомор загалом так і залишається невидимою і для її розкриття потрібні набагато більші зусилля, ніж місія одного журналіста чи роман одного письменника. У картині Голланд, однак, усе подається саме під таким кутом зору, мовляв, діяльність одного правдолюбця може змінити дуже багато. У реальності цього так і не сталося і Голодомор і дотепер залишається проблемою для західних інтелектуалів та урядів.
Звісно, за всіма цими маневрами журналістів у фільмі стоїть щось значно більше за них самих та їхні амбіції – можна сказати, що політика, а можна сказати, що щось іще – набагато могутніше за людські зусилля. У фільмі цієї теми ледь торкаються, проте вона все ж присутня – у постаті Волтера Дюранті, кульгавого демагога, брехуна та збоченця. Перед нами майже Диявол, головним інструментом якого є брехня, проте і спокуса також. По приїзду до Москви Ґарета Джонса одразу запрошують на вечірку Дюранті, де його зустрінуть готові на все жінки та чоловіки, наркотики та сам голий господар, який спиратиметься на палицю. Охочі можуть пошукати тут розмаїті алюзії.
У такому розкладі Ґарет Джонс мислиться якщо не Христом, то чимось до нього близьким – він розвінчує диявольську брехню, бере на себе страждання українців і прагне наставити на шлях праведний сильних світу цього. Почасти йому це вдається, почасти ні, оскільки більший вплив на політику отримує все ж сатана Дюранті, а не праведник Джонс.
«І де ж тут Україна та Голодомор?» – знову запитаєте ви. Десь поряд, проте не дуже близько. Україна загалом у картині хіба згадується і то тільки формально, бо насправді вона існує тільки як певна територія панування диявола й може називатися якось інакше, оскільки представлена тут засніженою пустелею, в якій сатана водить манівцями молодого праведника. У цій пустелі трапляються страшні речі, проте сама вона – цілком умовне місце. І Голодомор у цій пустелі – це ще одне велике випробовування – і не стільки для людей, які там перебувають, хоча, звісно, і для них, скільки для Ґарета Джонса, який прагне дізнатися правду. Автори картини роблять його місію ще й біографічно вмотивованою, оскільки репортер прагне добратися саме до Юзівки, у якій колись його мати викладала англійську мову місцевим працівникам та селянам.
Іншими словами, Україна та Голодомор – це радше внутрішній світ самого Ґарета Джонса, ніж якась історична чи фізична реальність. Мова в першу чергу про ідеали інтелектуала, його пошуки та його розчарування. А чим вони були спричинені – не дуже важливо.
Заявлений як історичний трилер, фільм цілком відповідає своєму жанрові, оскільки головною його формальною ознакою стає саспенс – найголовніший прийом у трилері. Його суть у вмінні створити загрози персонажеві, якого автори картини роблять в історичній перспективі менш поінформованим за глядача.
Переводячи жанр свого фільму з історичної хроніки, байопика чи драми у трилер, автори картини цілком полегшують собі завдання, оскільки тут за них працюють самі конвенції жанру і вже не мають значення ні достовірні факти з біографії Ґарета Джонса, ні подробиці написання Орвелом роману «Колгосп тварин», ні причини Голодомору, ні його перебіг. Усе це стає тільки тлом для пригод персонажів або, як би сказав майстер саспенсу Альфред Гічкок, – Макґафіном – приводом для того, щоб емоційно втягти глядача в історію.
Цікаво, що такий підхід до історичного матеріалу по-своєму контрастує з підходом Агнєшки Голланд до теми Голокосту, яка присутня в її стрічках від 1985 року – від фільму «Гіркі жнива», які вели мову про стосунки поляків та євреїв під час німецької окупації. Головними героями картини тут є поляк Леон та врятована ним єврейка Роза, в яку цей поляк зрештою закохується. «Гіркі жнива» – жорстка драма, в якій немає місця сентиментам, проте в якій на перший план виходять давні розбіжності між народами, а також індивідуальні симпатії та антипатії, війна характерів, яких годі якось привести до рівноваги, тим паче, вгамувати. У цій картині Голланд пропонує набагато складнішу картину катастрофи та її учасників, ніж стрічка «Ціна правди».
Те саме можна сказати і про фільм «Європа, Європа» (1990), у якій ідеться про єврейського підлітка Соломона, якому вдається вижити в жахливих умовах Голокосту. Створена за мемуарами самого учасника подій, ця картина опиняється десь між драмою та пригодницькою картиною з елементами сюрреалістичного гумору, оскільки події, які тут показані, надто ексцентричні, аби сприйматися як реалістична оповідь.
Ще одна стрічка Голланд, присвячена Голокосту, називається «У темряві» (2011) і веде мову про порятунок львівських євреїв, які переховувалися в каналізації. Тут головним героєм є поляк Соха, який проходить шлях від спроб нажитися на євреях до цілком безкорисного та людяного прагнення порятувати людські життя. Щоправда, в картині є антигерой – офіцер української поліції Бортник, який прагне євреїв тільки знищити і йому дістається винятково чорна фарба.
У всіх цих картинах присутній один дуже дивний елемент, який завше впадає в око й розгадка якого міститься, ймовірно, десь за межами самої оповіді, – фільми Аґнешки Голланд сповнені відвертого натуралізму, фізіологічності та певної тілесної брутальності, яка бачиться чимось необов’язковим із погляду самого сюжету, проте присутня в кожній її картині. Тут безліч сексуальних епізодів, сцен насилля, показані відкриті рани, – всі ці елементи справляють майже порнографічний ефект і роблять розказану нею історію дуже амбівалентною.
Тут чуттєвість є водночас супутником злочинних намірів та добрих справ, і вона у свій спосіб згладжує їх обох. У такому підході добро та зло стають відносними. Картина світу максимально ускладнюється. Між насиллям, яке чинить умовна влада, та милосердям опиняється людина, яка в її фільмах більше схильна проявляти власну тваринну сутність, а не, скажімо, духовність. І щасливий фінал тут – радше збіг обставин, ніж добровільний вибір персонажів.
Тваринне начало в людях у фільмах Голланд підкреслюється також способом фільмування – частими близькими планами людського обличчя, розкритого рота, а також звуків, які супроводжують сцени сексу та споживання їжі.
На тому тлі «Ціна правди» видається компромісним для Агнєшки Голланд фільмом, бо вона взялася за тему, яка їй не є знайомою. Вона не прагнула розбиратися з Голодомором і розповіла близьку їй історію про чоловіка, який опиняється в епіцентрі певних історичних катаклізмів, у яких намагається вижити. Тільки цього разу вона позбавляє свого героя амбівалентності – його шлях видається надто простим, а його блукання серед українських снігів загалом вимушеним та необов’язковим, оскільки персонаж уже від самого початку зображений лицарем без страху та докору.
Усі відразливі фізіологічні подробиці цього разу дістаються антигероям, зокрема, Волтеру Дюранті, наркоману, розпуснику, сибариту і, ймовірну, бісексуалу. Інші негативні персонажі також показані через фізіологію, власне, надмірний апетит, як-от міністр закордонних прав Литвинов, який хижо пожирає ікру, чи представник сталінських спецслужб, який не може стримати власного апетиту під час мандрівки в Україну.
Що ми маємо у висліді? «Ціна правди» – авторське кіно, історичний трилер, який варто сприймати радше в контексті творчості Агнєшки Голланд, ніж як розповідь про історичні процеси та історичні постаті. Як і у випадку більшості копродукційних стрічок, у яких бере участь наша країна, ми маємо справу радше з чужими творчими амбіціями, ніж із власною історією та нашим повсякденням. Сподіваємося, що подібна практика колись усе ж зміниться.