f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Друг з Києва

02.10.2019

Напевно, серед найприємніших моментів мого життя є запізнання на рідних землях нових та цікавих людей. Між ними хіба на першому місці, вищому ніж президентів чи міністрів, це пізнати щирих і правдивих українців, у яких немає зерна неправди за собою. Один чоловік особливо відрізняється. Він уже не такий молодий, сивоволосий, завжди з усмішкою. Корінний киянин, який прожив все життя в столиці України. Він людина мистецтва – актор театру і кіно.

Указом Президента України від 22 серпня 2019 року “Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Незалежності України” йому призначили давно заслужене відзначення, почесне звання “Народного Артиста України”. Незабутнім для мене є те, що при кожній нашій зустрічі він мене зустрічає своїм майстерним виконанням улюблених віршів Василя Симоненка.

Станіслав Малганов його звати. Народився 1935 року в родині репресованого вчителя, закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Від 1962 року знімався у багатьох радянських художніх фільмах. За часів незалежності знімався також у патріотичних художніх фільмах про Степана Бандеру, Романа Шухевича і Симона Петлюру. Це картини “Атентат: Осіннє вбивство в Мюнхені” – роль найголовнішого злочинця, генерала КГБ Шелєпіна, “Нескорений” – роль водія таксі, і найновіша роль французького судді у фільмі “Таємний щоденник Симона Петлюри”, який провадить весь суд над вбивцею Петлюри.

Я запізнав Станіслава (Славка) через іншого друга з Києва, фільмового режисера і продюсера, сьогодні Генерального директора славної Кіностудії імені Олександра Довженка і Голови Національної Спілки кінематографістів України Олеся Янчука. Славко знімався у кількох фільмах Янчука, а також вони сусіди по дачах в мальовничій місцевості, на березі ріки Унави, в околицях села Кошляки, що на кордоні Київської і Житомирської областей.

Славко - живий свідок київських подій від 1935 року. Він має блискучу пам'ять, а тому його можна назвати ходячою історичною енциклопедією. Він пам'ятає все добре і багато поганого, що подарував йому тоталітарний режим совєтської влади. Він надзвичайно лагідна і добра людина, любить Україну, свій народ і своє місто Київ. Його забарвлення у своїх розповідях чисто людське, без політичного накреслення. Протягом нашого знайомства зустрічались ми в Київському Будинку Кіно, у його хаті з його, на жаль,уже покійною дружиною Анжелою, супроводжував він мене як міжнародного спостерігача на виборах в Україні, по селах і містечках Київської і Житомирської областей.

Він як дитина втішався демократичним процесом та роллю не тільки місцевого, але й міжнародного спостереження. Ходили ми разом на рибалку (правда майже нічого не зловили, але гарно поговорили і забавились) на річку, де під липою, у своєму рідному селі Романівка, що на Житомирщині, колись писав вірші славний, але трагічний Максим Рильський.

Славко завжди оповідає спомини, причетні до місця нашого перебування, зокрема у самому Києві, який він знає краще, ніж будь-хто. Говорить також і про радянську владу, яка ускладнювала життя та працю, зокрема й творчій людині. Радянська влада на свої червоні свята влаштовувала паради могутньої військової сили та організовану масову урочисту ходу радянських будівників комуністичного майбутнього у Києві. Славко своїм прекрасним баритоном переповідав у гучномовець на весь Хрещатик і сусідні вулиці урочисті гасла і короткі коментарі до тих буремних заходів.

Ідучи вулицями Києва, Славко майже все пригадує, що тут було колись до війни, за війни і після неї. Згадує пасажі своєї молодості, приємні і не дуже. Пригадує війну, страшне знищення міста і його люду. Пригадує різних людей, з яким він зустрічався — і добрих, і поганих, зокрема діячів культури, поетів, письменників, але також і політиків. Про них розповідає з притаманною йому усмішкою.

Славко, правда, далеко не пересічна людина. Але він для мене уособлює українця-патріота, який прожив у Києві радянщину і ожив з приходом Незалежності. В усьому цьому для мене дуже багато невідомого, але рівночасно свого рідного.

Славко щирий, відкритий, пережитий, розумний, талановитий. Правда, він своєрідний. Від нього за 25 років я не почув чогось поганого про інших не тому, що всі, з котрими він спілкувався, такі добрі, але тому, що Славко завжди знаходить щось позитивне. Тобто критичної оцінки у нього, здається, немає, але я її у нього і не шукаю. Вона є, тільки залишається з ним, щоби нікого не скривдити.

Славко ще далі знімається у фільмах, виступає на культурних імпрезах, проводить мистецькі читання, їде інколи за кордон, у Брюссель, бо там живуть його доня і внуки. І там він чарує українське посольство і громаду своїм майстерним художнім читанням.

Многих літ бажаю тобі, Славку, многих творчих і радісних. Щоби ми ще довго зустрічались – дві, так видається, такі несхожі особи: один - корінний Киянин, другий корінний Нью-Йоркчанин. Але нас єднає одне — єднає, що ми - хоч з різних сторін - але українці. Нас кличе Україна і її культура. Незалежна Україна дала своїй діаспорі дуже багато, а мені, зокрема, оту нагоду запізнати та дружити з таким Славком — Народним Артистом України. Народним, та ще й яким!

1 жовтня 2019 року

м.Нью-Йорк, США

Аскольд С. Лозинський


Екс Президент Українського Конгресового Комітету Америки,

Екс Президент Світового Конгресу Українців,

Продюсер,

Член Національної Спілки кінематографістів України

11 грудня, середа, Синій зал ВЛАДЛЕН КУЗНЄЦОВ – КІНОМИТЕЦЬ І ПРАВОЗАХИСНИК

12 грудня, четвер, Синій зал ШАМАНСТВО ОСОБИСТОСТІ Вечір пам’яті до 80-річчя від дня народження ВІКТОРА КІСІНА

13 грудня, п’ятниця, Червоний зал ЛЕОНІД БИКОВ: «А МУЗИКА ВІЧНА…». Творчий вечір у двох частинах...