f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Чудо про лікаря-вбивцю. В Україні розпочався прокат нового фільму Кшиштофа Зануссі «Ефір»

27.02.2019

Дмитро Десятерик, «День»

«Ефір» створено в копродукції України, Польщі, Угорщини, Литви та Італії. Дія фільму розгортається в 1912 спочатку в Російській, а потім у Австро-Угорській імперіях, до складу яких входили на той час Україна й Польща. В нас зйомки відбувалися на двох локаціях у Львові — Тюрма на Лонцького та на вулиці Кривоноса, та в Свіржі.

Усе починається на околиці Росії з того, що недобросовісний лікар (Яцек ПОНЕДЗЯЛЕК) дає завелику дозу ефіру молодій пацієнтці (Марія РЯБОШАПКА), яку хоче згвалтувати. Дівчина помирає. За підозрою в замаху на вбивство й зґвалтуванні йому загрожує страта; натомість через несподівану милість уряду лікаря засилають до Сибіру, звідки він утікає та знаходить роботу в австро-угорській фортеці, де продовжує свої досліди, кінцева мета яких — влада над людьми. Він проводить експерименти разом зі своїм помічником, молодим українським селянином Тарасом (Остап ВАКУЛЮК), а щоб здобути фінансування, з дозволу коменданта фортеці (Анджей ХИРА) починає незаконну шпигунську діяльність. Після викриття намагається здійснити невдале самогубство. Врешті-решт, йому виносять смертний вирок.

Це вже другий фільм, зроблений паном Кшиштофом спільно з Україною. В попередньому, «Серце на долоні», головну роль зіграв Богдан СТУПКА, який отримав приз за найкращу чоловічу роль на Римському кінофестивалі (2008). Тема медицини та її зв’язку з метафізикою там була теж, проте тут вона набагато гостріша. Лікар — переконаний атеїст, він вірить, що ефір та інші речовини, а також електричний струм дає можливість контролювати людей на свій розсуд. Відбувається це в похмурій атмосфері занепадаючих імперій: каземати й борделі, лабораторії й тюрми, божевільні й кладовища. Увесь цей флер кошмару заданий уже початковими титрами на тлі «Страшного суду» Ганса Мемлінга та вдало підтримується камерою Пйотра НЕМИЙСЬКОГО. Власне, загальне розлюднення в такій візії передвоєнної Європи — від диких експериментів героя Понедзялека до забав аристократів, що тримають селян голими на морозі, аби зображали живі статуї — виглядає цілковито логічним.

Фактично, чи не єдиний у хрестоматійному розумінні позитивний персонаж — це якраз Тарас — асистент і живе сумління безжального доктора. Для 26-річного галичанського актора Остапа Вакулюка це дебют у кіні, і дебют вдалий; а втім, усі ролі втілені з необхідною екранною пластикою, без найменшого сліду театрального пафосу, від якого так страждає українське кіно.

Головна вада фільму — його драматургічна млявість. Так, це не зовсім трилер, як пишуть у рекламі, а радше відомий ще з Середньовіччя жанр міракля — повчальної історії про лютого грішника, якому в останню мить перед смертю з’являється Богородиця (близький образ є в фільмі) й у відповідь на його щире каяття рятує від мук пекла. Зануссі для наочності увів і такого собі Мефістофеля — високого пана в чорному костюмі зі зловісним і водночас лукавим обличчям (угорська зірка Жольт Ласло). Але навіть у міраклі потрібна дія, потрібне переконливе поєднання ситуацій. Мефистофелю Зануссі бракує розмаху й цілісності, його надмета — влада — задекларована вже в дидактичному епілозі, а так — цілковито незрозуміло, чого він прагне в своїх згубних студіях — знайти панацею? Створити новий вид людини? Обдурити природу? Подолати смерть як таку? Протистояння між комендантом і лікарем, яке й призвело до фатальних наслідків, узагалі ніяк не вмотивовано. Конфліктам бракує сили, драматургії — гучності, тим паче що йдеться все ж таки не про психологічну драму, не про напівтони, а про жанр, де зло й добро чітко визначені й б’ються одне з одним на всіх рівнях, причому перше має влаштовувати барвистий, еротико-садистичний атракціон, а друге вступати точно за Біблією як благеньке й малопомітне, а потім розгортатися до масштабу повноцінного Deus ex machina; але злу бракує яскравості, а добру — переконливості, й боротьба їхня через це виглядає майже як договірний матч.

Та все ж «Ефір» лишається важливим фільмом. Це те саме якісно зроблене кіно, якого нам гостро бракує, професійна форма якого витримана в найменших дрібницях аж до костюмів і колекційних метеликів. У ньому є майже все, чому наша кіноіндустрія ніяк не навчиться.

І, зважаючи на польський контекст, це добре нам знайоме «кіно морального занепокоєння», хай і на новий лад. Лікарі-вбивці, угоди з дияволом, зброя масового ураження, на жаль, актуальні так само, як і 100 років тому.

Зануссі передав цю актуальність достатньо переконливо й тому страшно.

Ми поговорили з паном Кшиштофом одразу після прем’єри в Києві.


«Я ВСЕ ЩЕ ВВАЖАЮ СЕБЕ ОПТИМІСТОМ»

— Як з’явився цей сюжет?

— За першою освітою я фізик. Мене цікавив матеріальний світ, але ще як фізик я розумів, що він є не єдиним світом. З другого боку, я належу до покоління, яке зазнало зла в таких апокаліптичних формах, як Друга світова війна й комуністична диктатура. Якщо говорити з перспективи сьогоднішніх спокійних часів, то мушу зауважити, що потрібно інколи зупинитись і згадати, що зло десь чекає близько. Воно необов’язково втілюється з народження в якійсь дегенеративній психіці — це дуже часто є банальна сіра людина, яка обирає зло цілком усвідомлено. Отакий сюжет із середньою людиною, як у «Ефірі» — це історія Фауста в моєму баченні.

— У вашій творчості загалом сильні релігійні мотиви. Чому?

— Я все життя роблю фільми, в яких прагну показати щось більше, аніж матеріальний світ. Я як фізик завжди дослухався до Альберта Ейнштейна, якого вважаю своїм наставником. А він колись сказав: «Хто не чує таємницю, той сліпий і глухий. А якщо таємниця є основою релігійності, то я є релігійним, але не можу себе занести до жодної з конфесій». У ХХ столітті, коли минули наслідки Французької революції, коли завершився час детермінізму й Ньютона, настала нова епоха, в якій знову є місце таємниці.

— Звідки в цьому фільмі взялася українська тема?

— Ви знаєте, ви б це навіть більше відчули, якби подивилися оригінальний варіант. Бо в нас там частина діалогів українською, й поляки це слухають українською. Остап половину картини говорить українською — у більш західній вимові. До речі, хочу звернути вашу увагу на те, що в цьому фільмі, зробленому поляком, єдина позитивна постать — українець.

А загалом це те, що нас об’єднує — ХІХ й початок ХХ століття , коли ми не мали державності і були частково в складі Російської, частково — Австро-Угорської імперії. Це наша спільна пам’ять. У фільмі є подробиці, на які ви можете звернути увагу: наприклад, палац, перед яким селян лишають голими на морозі заради розваги. Це справді так і було, це російський палац, де нові багаті розважалися отаким чином. Мені здалося, що ця пам’ять досі жива, і мені не хотілося це робити в якомусь абстрактному ключі, а в реальному світі наших складних стосунків. Зокрема, наприклад, офіцер там — поляк, а місцевий люд усі українці.

— Якщо ви вже згадали про акторів, то розкажіть, як ви працюєте з ними? Чи багато доводиться командувати, чи даєте певну волю?

— З ким як. Якщо я бачу, що людині можна повірити й лишити свободу — я її лишу. Якщо людина талановита, якщо добре почувається в ролі... Найголовніше — це відбір. Якщо відбір вдалий, потім складно щось зіпсувати. І ще треба підтримувати актора, любити те, що він робить. Це дуже важливо. Якщо він відчуває, що має в моїй особі першого глядача, й у цьому глядачеві є хоч трохи радості й ентузіазму від того, що він так зіграв — він зіграє й краще.

— Але як ви визначаєте саме вашого актора?

— Це абсолютно інстинктивно. Звісно, я перевіряю це й розумом, але є така інтуїція: тут, у цій ролі, людина з таким обличчям впорається.

— Мені було складно позбутися відчуття, що сюжет «Ефіру» цілком відповідає історіям середньовічної літератури про чудесний порятунок переконаних грішників. Чи це так?

— Звісно, така паралель можлива. Є ж традиція — середньовічний моралізаторський театр. Ми живемо в континуації, десь у наших головах досі сидить оцей театр Середньовіччя, який ми навіть і не бачили. Така тяглість у культурі завжди існує.

— Щодо давніх сюжетів: ви кажете про Фауста, але мені здається, що він у «Ефірі» наче здрібнів, у нього мало що виходить, і масштаб діянь не той, як, наприклад, у Гьоте чи в Крістофера Марло.

— Це радше Фауст Томаса Манна. Манн мені набагато ближчий. Там було питання таланту. До якої міри мій лікар талановитий, наскільки йому пощастило в його пошуках? Я підозрюю, що він не зовсім талановитий. А в нас, у мого покоління, постійно повертається пам’ять про одного німецького лікаря. Його звали доктор Менгеле (Йозеф Менгеле — «Ангел смерті з Освенциму». — Д.Д.). І постійно йде розмова — чи був він талановитим, чи ні. Нам було би зручно вважати його нездарою. Але ж це не так.

— Здається, в сучасній медицині досі використовують деякі його напрацювання.

— У тому-то й річ. Тобто ми користуємося плодами зла. І це страшно. Найлегше було б сказати, що він бездарний. А так виходить ще гірше. А що сьогодні відбувається в Китаї, в Сингапурі? Які дослідження там проводять? Без наших юдохристиянських обмежень? Без розуміння святості життя?

— Незважаючи на ці, багато в чому риторичні запитання, ви виглядаєте оптимістом.

— Так, я все ще вважаю себе оптимістом. Незважаючи ні на що. Але на зло заплющувати очі не можна.

— Чи є у вас захоплення поза кіном?

— Та ні, я ж зайнятий весь час. Кіно, театр, громадська діяльність, фонди, де я теж задіяний, викладання, книжки, а вдома ще 8 собак і коні. Чим мені ще займатися? Знаєте, хобі взагалі — нехороша видумка ХХ століття.

— Чому?

— Тому що людина має робити те, що любить, і це має заповнювати її життя. А хобі — це для фрустратів. Наприклад, я весь день працюю касиром у банку, а ввечері клею моделі літаків із паперу. Звісно, краще мати щось таке, аніж не мати, але найголовніше — знайти в своїй роботі таку радість, щоб вона мене заповнила.

— То ось звідки у вас стільки енергії.

— Бог дав (сміється). Підтримує метаболізм всередині цього пішака. Ми ж усі пішаки, й ця енергія поки що надходить. Поки вона є — я її використовую. Не стане — одразу зупинюся. Зараз мені 80 років. Два дні тому я прилетів із Каліфорнії, а завтра лечу в Південну Америку.

— Хотів би я так у 80 років!

— Я дуже вдячний, що мені так удалося.

Кшиштоф ЗАНУССІ (Krzysztof Zanussi) нар. 17 червня 1939 у Варшаві, Польща. Походить з італійського роду — виробника побутової техніки «Зануссі». Вивчав фізику у Варшавському університеті (1955—1959), філософію в Ягеллонському університеті (1959—1962).

У 1966 закінчив Державну вищу школу кінематографії імені Леона Шіллера в Лодзі, режисерський факультет. Його дипломну роботу «Смерть провінціала» удостоєно призом на кінофестивалі в Венеції і головною премією на кінофестивалі в Мангеймі (1967).

Відзначений «Золотим левом» Венеційського фестивалю за драму «Рік спокійного сонця» (1984), Призом журі Каннського фестивалю за «Константу» (1980), «Золотим леопардом» у Локарно за «Ілюмінацію» (1973), багатьма іншими нагородами у Венеції та Каннах. У 1971—1983 був віце-президентом Товариства польських кінематографістів, а з 1987 — член Комітету кінематографії.

Автор кількох книжок (теорія фільму, сценарії до фільмів, фейлетони, мемуари).

Член Товариства польських письменників. Із 2002 року — віце-президент Ради Фундації центру національної творчості. Викладає на факультеті радіо та телебачення імені Кшиштофа Кєшльовського, Колеґіум цівітас (Collegium Civitas), а також на факультеті журналістики та політології Варшавського університету.

Сенатор Українського католицького університету (2008 — 2010).

26 березня, вівторок, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «ПАМПУШКА»

27 березня, середа, Червоний зал Художній фільм «ДІМ, ЯКИЙ ПОБУДУВАВ ДЖЕК»

28 березня, четвер, Синій зал Екран і сцена: незабутні постаті Аристократ духу – ЮРІЙ ЛАВРОВ