f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

"Крути-1918". Де закінчується історія й починається вигадка?

21.02.2019

Андрій Руккаскандидат історичних наук, Українська правда

Муравйов прямо зі свого панцерного потяга дзвонить по телефону на станцію Крути, але ж бездротових мобілок тоді не було. Сам панцерний потяг нагадує пересувний бордель і притон наркоманів, а не бойову машину. У броньованому бойовому вагоні з кулеметами немає жодної обслуги, там приймає ванну Муравйов.

Отже, на екрани країні вийшов довгоочікуваний фільм "Крути. 1918". Після його перегляду з’явились деякі міркування.

Фільм, справді, як попередньо заявляв режисер, вийшов більше художнім, а ніж історичним. Однак, це не означає, що автори можуть вільно трактувати реальні історичні поді, пропонуючи глядачам своє бачення. Та й назва картини, де звучить місце легендарного бою, зобов’язує її творців дотримуватися певної історичності. 

У стрічці чітко помітні дві лише побіжно пов’язані між собою сюжетні лінії. Одна – мало зрозуміла, шпигунська. З Франції, сам тогочасний начальник Генерального штабу Фердінанд Фош, переправляє до України якісь надзвичайно цінні папери, котрі обов’язково мають потрапити до Леніна і викликати колапс влади більшовиків.

"Операцією" в Україні керує генерал Савицький, а безпосередньо виконує – його старший син. Сімейному дуету протистоїть агент німецької розвідки на прізвище Берг, котрий говорить у фільмі з дуже помітним польським акцентом.

Врешті, так і не зрозуміло чи щось таки вдалося (очевидно, що ні, бо більшовики протримались при владі ще понад 70 років), оскільки майже всі її учасники наприкінці фільму загинули. Доля агента Берга, котрого українські спецслужби заарештували, теж залишається невідомо.

Тут обговорювати немає чого. Це суцільна вигадка авторів фільму (на яку вони, безумовно, мають право). Хоча можна було б справді закрутити карколомний сюжет про боротьбу розвідок, заснований на реальному матеріалі, але…

Друга сюжетна лінія – це власне бій поблизу станції Крути. Почнемо з того, що запис добровольців до студентського куреня Січових стрільців відбувався не під відкритим небом на території Софійського монастиря (як показано у фільмі), а у вестибюлі Центральної Ради, що містилась у Педагогічному музеї, нині – Будинку вчителя.

Розумію, що домовитись з адміністрацією Будинку вчителя було важко, але зйомку цього епізоду можна було б перенести з вулиці до приміщення, зімітувавши антураж Центральної Ради.

Вояки-добровольці студентського куреня були не на казарменому положенні, як знову ж показано у фільмі, а мешкали вдома і щодня приходили на навчання. Тому уся та, показана у фільмі, радянська солдатчина з "нарядами внє очереді" та чищенням картоплі на кухні є абсолютно недоречною. До того ж, відомо, що харчувалися вояки куреня централізовано у їдальні, влаштованій в підвалі Колегії ім. Павла Галагана, де студенти одержували, за спогадами, миску юшки з консервами і шматок хліба.

Тут слід підкреслити, що студенти не були звичайними мобілізованими рекрутами, а ДОБРОВІЛЬНО вступили в курінь, щоб оволодіти вояцькою наукою і захищати Україну. Чищення ж картоплі до цього аж ніяк не належить. Спрогнозувати реакцію юнаків на подібні вимоги своїх старшин спрогнозувати не важко.

Крім того, не слід забувати, що на дворі не 1914-й чи 1916-й рік, а початок 1918-го – країна пережила дві революції, які негативно відбились на стані дисципліні в армії, де було підірвано принцип єдиноначальності, запроваджено інститут солдатських рад, котрі обговорювали накази начальство тощо.

У фільмі офіцери нагадують радше американських сержантів, явно намагаються наслідувати Пореченкова в останній російській екранізації булгаковської "Білої гвардії". Чомусь саме такими українські командири постають в уявленні творців стрічки. Хоча, нова Українська республіканська армія тоді, під впливом революційної ейфорії, будувалась на принципово нових міліційних і демократичних засадах добровільності, де старшинам відводилась лише функції інструкторів.

Для сотника Гончаренка та його колег це так само був складний, але усвідомлений крок – пристати до такої української армії чи відійти в бік. Свій вибір вони зробили, а отже, що називається, прийняли правила гри і мусили відкинути старі звички, якщо вони їх ще не позбулись після лютого 1917 р.

Так само і студенти, вступивши до куреня, зробили свій свідомий вибір, а не відбували там обов'язкову рекрутчину. Тому і ставлення до них й стосунки їх зі своїми командирами були принципово іншими, ніж показано у фільмі. Як рівноправних громадян вільної Української республіки. Повірте, у ті революційні часи – це були не порожні слова.

До того ж після Лютневої революції подібна надмірна муштра для офіцерів могла завершитись, і часто завершувалась, досить трагічно. Тож автори тут просто демонструють свої власні стереотипні уявлення про те як має виглядати "справжня армія".

У фільмі вояки студентського куреня чомусь одягнуті як обірванці в старі солдатські шинелі, хоча вони носили власний формений одяг, на який накладали українські відзнаки. Крім того, серед них було чимало юнаків з відомих і заможних київських родин, які б сьогодні назвали елітою суспільства.

Тут для прикладу достатньо згадати про Володимира Шульгина, молодшого брата міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина. Знову стереотипне уявлення про те, що солдат має вдягатись в лахміття.

Сам бій біля станції Крути теж має цілу низку, м’яко кажучи, недоречностей. По-перше, студенти прибувають, а гайдамаки залишають їм свої позиції. Які гайдамаки? Петлюри? Але їх там не було.

На позиціях були вояки Куреня смерті, вільні козаки та курсанти 1-ї Української юнацької школи ім. Б. Хмельницького (юнаки), які не збирались нікуди відступати. Студенти і гімназисти прибули як підкріплення для них.

Крім того, власне, курсанти становили більшість серед оборонців станції Крути, однак, у фільмі це ніяк не прозвучало. Вся увага сконцентрована на долі групи студентів. Крок, з мистецької точки зору зрозумілий, але…

По-друге, в атаку на багнети студенти на ворога не ходили. Це просто безглуздо, адже результат такої атаки для них був би просто фатальним і жоден командир їх б на такий самовбивчий крок не підняв. Далі, в гущі бою ми бачимо сотника Гончаренка верхи на білому коні, який просто таки нагадує знамениту картину російського художника Миколи Дмитрієва-Оренбурзького "Генерал Скобелєв на коні".

Знову хочеться нагадати, що це не часи Бородіно, Ватерлоо чи Плевни, а Першої світової війни. Тут автори фільму в чергове заради красивого кадру демонструють шаблонний і стереотипний підхід.

Потім посеред бою прибуває сотник Семен Лощенко з легкою 3-дюймовою польовою гарматою, встановленій на відкритій залізничній платформі. Після кількох влучних пострілів він повідомляє сотникові Гончаренку, що далі підтримувати вогнем оборонців станції він не може, оскільки повертається до Києва.

"Далі самі", – так здається, він говорить. Однак, добре відомо, що Лощенко з єдиною своєю гарматою, вміло маневруючи, постійно обстрілював ворога, допомагаючи оборонцям.

У фільмі трапляються абсолютно очевидні, а від того прикрі ляпсуси. Наприклад, французький офіцер, одягнутий у військову форму, прибуває до Одеси на кораблі під прапором ворожої Туреччини (!).

Дорогою до Крут українські студенти обговорюють "нові" пісні Вертинського, зокрема, "В бананово-лімонном Сінгапурі", котра була написана аж у 1931 році (!). Взагалі пісня російського шансоньє звучить дивно в устах молодих, полум’яних українських патріотів, які, ще раз підкреслимо, свідомо пішли добровольцями на фронт.

Крім того, Григорій Піпський, який у фільмі вирізнявся гарним голосом, походив з Галичини, з Перемишльщини, зі свідомої української родини, котра через свої українські переконання натерпілась від російських військ. Тож навряд чи він міг співати Вертинського – для нього це була інша, чужа культура. Хоча, знову ж таки, автори мають право на художню фантазію і цим правом вони тут скористались знову.

До речі, за спогадами учасників бою поблизу станції Крути Піпський прощався з дідусем і бабусею (у фільмі – це батько, якого грає міністр Євген Нищук, та маленька сестричка). Можливо, що авторам такий хід задався більш ефектним, але тоді легше було змінити прізвище героя, аби уникнути прямих аналогій з реальною людиною.

Інші помітні ляпсуси. Українську Центральну раду названо "Народною радою". Під час бою один зі студентів перед тим як кинути ручну гранату чомусь читає молитву польською мовою (варіантів пояснення може бути безліч, але жодний з них у фільмі не прозвучав, тому й незрозуміло).

Муравйов прямо зі свого панцерного потяга дзвонить по телефону на станцію Крути, але ж бездротових мобілок тоді не було (так само відкритим текстом по телефону відбувається надсекретна розмова розмова Фердінанда Фоша з генералом Савицьким у Києві).

Сам панцерний потяг нагадує пересувний бордель і притон наркоманів, а не бойову машину. Очевидно, автори фільму згадали про сумно відомий панцерний потяг Троцького і показали його таким чином. У броньованому бойовому вагоні з кулеметами немає жодної обслуги, там приймає ванну Муравйов. Знову ж це красиво, але абсолютно неправдоподібно. Ванну він міг приймати у вагоні-салоні, а не в бойовому вагоні.

Муравйов називає себе генералом (хоча в російській армії дослужився до підполковника) і ходить у генеральській шинелі з червоними вилогами, але автори фільму знову певно забули, що більшовики скасували всі чини і звання та нещадно боролись з "офицерьем".

До речі, в РСЧА генерали з'явились лише у 1940 році.

Сотник Гончаренко у фільмі показний без погонів, але в одній незрозумілій сцені, що відбувається у кабінеті Петлюри, він має погони Богданівського полку. До речі, сам Петлюра кілька разів з’являється у фільмі. Правда, незрозуміло в якій ролі, адже у січні 1918 р. він перебував у відставці і вже не займали посаду голови військового відомства.

Одного разу, на самому початку стрічки він на Софійському майдані виголошує промову, яку в реальності він зробив майже двома роками пізніше – наприкінці 1919 року. Потім Петлюра в іншій сцені відправляє оборонцям станції Крути якесь розпорядження (незрозуміло яке).

При цьому ад’ютант називає його Головним отаманом, хоча добре відомо, що таку посаду він посів значно пізніше, у листопаді 1918 року, коли очолив військові сили, що повстали проти гетьмана.

Можливо, автори свідомо менше приділяли уваги таким "дрібницям", зосередившись на емоційній складовій. З цією задачею вони впорались досить успішно. Потужні фінальні сцени полону і розстрілу студентів не повинні залишити нікого байдужими. Як позитив треба відзначити, що наприкінці фільму показані фото реальних захисників станції Крути.

Підсумок – традиційний. Добре, що взагалі знімають в Україні кіно; добре, що нарешті зняли фільм про Крути; шкода, що автори фільму не вважали за потрібне до того як братись за роботу проконсультуватись з істориками, аби уникнути прикрих недоречностей, ляпів і помилок. Проте на фільм варто піти і подивитися, аби скласти своє власне враження.

26 березня, вівторок, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «ПАМПУШКА»

27 березня, середа, Червоний зал Художній фільм «ДІМ, ЯКИЙ ПОБУДУВАВ ДЖЕК»

28 березня, четвер, Синій зал Екран і сцена: незабутні постаті Аристократ духу – ЮРІЙ ЛАВРОВ