f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Пекельні води історії

14.02.2019

Це стрічка польського режисера Агнешки Голанд, спільного виробництва Польщі, України, Великої Британії.

На прем’єру у фестивальному Berlinale Palast прибули віце-прем’єр-міністр України Павло Розенко і міністр культури Євген Нищук, не зайвий раз підкресливши: нинішній уряд цілком серйозно ставиться до процесів зростання вітчизняної кіноіндустрії. На українському стенді, облаштованому на міжнародному кіноринку, Розенко, Нищук і голова Держкіно України Пилип Іллєнко зустрілися з журналістами і представниками кіноіндустрії, відповіли на питання. Запевнили: держава і далі буде сприяти розвитку кіно, попри всі складнощі цього процесу.

Звісно, куди демократичніше, в дусі ліберальної філософії сказати: кіно, як і церква, скажімо, мусить бути відокремленим від держави та її впливу. Ага, саме з цього й виходили у 1990-ті. Що з цього вийшло ми знаємо: від доволі розвинутої галузі залишилися лишень цурупалки. Тут діє принцип відомий з давніх-давен: не хочеш годувати свій кінематограф — будеш годувати чужий.          

Годували, а точніше  — підгодовували: передусім американський, а за тим і російський. В Росії за її нинішнього правителя кіно і церкву тримають на повідку (фінансовому у тому числі), то ж нічого, окрім іронії і сарказму, не можуть викликати заклики до українського уряду одвернутись — і від кіно, і, особливо, від церкви. Хто рече подібні промови не дуже важко здогадатись.

Прибічникам «ідеологічного роззброєння « України вочевидь не сподобається і фільм Агнешки Голанд. Бо він не просто про валлійського журналіста Гарета Джонса (британець Джеймс Нортон прекрасно впорався з цією роллю), який у 1932—1933 роках марно намагався звернути увагу західних урядів на Голодомор в Україні. Фільм ще й про те, що СРСР протиставив Гарету й іншим не надто потужним, скажемо прямо, силам, величезну пропагадистську машину. Яка діяла не тільки масивом інформації, а й підкупом (те, що відбувається й нині). Опонентом Гарета Джонса у житті і в фільмі є американський журналіст Дюранті, рідкісна гнида, одначе ж не де-небудь, а в США його діяльність радянського пропагандиста (по суті справи так) була увінчана найвищою у цій професійній галузі Пулітцерівською премією.

Не всім видалась переконливою саме ця сюжетна лінія — про роль Заходу в тому, що відбулось на теренах Радянської України на початку 1930-х. Мовляв, треба було хльосткіше і предметніше. Одначе ж, як на мене, розумним досить буде.

Скажімо, один із найдраматичніших епізодів стрічки Голанд — це коли він, уже повернувшись на Батьківщину, дізнається про те, що США вирішили встановити дипломатичні стосунки із СРСР. З країною, яку очолювали людоїди! І скажіть, будь ласка, чи хтось із американців покаявся щодо вчиненого тоді? Риторичне запитання, як і марність надій на те, що Захід коли-небудь визнає свої помилки — як у підтримці Гітлера,так і в підтримці Сталіна та його режиму.

Найсильнішими, на мій погляд, є власне українські епізоди. Коли журналіст зумів вислизнути з-під опіки більшовицьких спецслужб і помандрував селами, вистиглими і вимороченими. Помандрував пеклом — бо напевно, що саме так воно і виглядає. Зі старими й малими, з поїданням трупів і селами, чиє повітря засклилось горем і відчаєм. Бо коли вмирають діти і ти не можеш нічим тому зарадити, коли вмирає народ і його майбутнє постає у кривавому мареві — то що це? Ми бачимо ці картини очима британського журналіста, людини, яка дуже добре розуміла сенс того, що відбувається. Бо ж, окрім всього, він був і проникливим політологом, хоча такої професії у ті часи ще не існувало.

До речі, історія Гарета Джонса 10 літ тому була відтворена у фільмі «Живі» Сергія Буковського, з чималою кількістю подробиць і вражаючими духовним профілем журналіста-подвижника. Котрий не дожив і до тридцяти, десь у монольських степах убили його — напевно ж всюдисуще НКВД. А от Дюранті благополучно дістався старості і тихо-мирно відійшов у своєму ліжку. Хоча це той випадок, коли на могилу варто б і плюнути.

Чи здобуде «Містер Джонс» один із призів Берлінале? Важко сказати. Хоча рівень фільмів великого конкурсу не вражає, але можливі будь-які несподіванки. Поживемо (до суботи, вечора закриття) — побачимо. Зрештою, не призами єдиними. Головне, вперше західні глядачі можуть практично вперше (в ігровому кіно) побачити більшовицький сталінський рай — рай, який обернувся пеклом для мільйонів українців. 

Сергій ТРИМБАЧ, Берлін, спеціально для «Дня»
26 березня, вівторок, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «ПАМПУШКА»

27 березня, середа, Червоний зал Художній фільм «ДІМ, ЯКИЙ ПОБУДУВАВ ДЖЕК»

28 березня, четвер, Синій зал Екран і сцена: незабутні постаті Аристократ духу – ЮРІЙ ЛАВРОВ