f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Українська кінозима: революція, самопожертва та їхні протилежності

20.12.2018

Об’єднання «Сучасне українське кіно» нещодавно презентувало добірку «Зимове», в якій давні українські теми повернулися до нас несподіваним боком.

Зима в українському кіно пов’язана із принаймні двома ключовими ігровими стрічками двадцятого століття — «Захаром Беркутом» (1971) Леоніда Осики та «Вавилоном ХХ» (1979) Івана Миколайчука. Обидві картини торкаються української історії — «Беркут» є екранізацією однойменної повісті Івана Франка й оповідає про війну карпатських горян із монголами, а «Вавилон ХХ» створений за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя» й розповідає про події в Україні 1920-х років, коли відбувалася так звана колективізація.

У першій картини зимові події пов’язані з побутовими епізодами та сценами полювання, які змальовують життя мирної гірської спільноти тухольців і закладають основи внутрішніх конфліктів, у першу чергу з боярином Тугар Вовком, які відіграватимуть важливу роль у майбутньому. Дія картини відбувається в засніжених Карпатах, і природа тут зіграє дуже важливу роль у подоланні ворога. Ця картина бачиться багато в чому універсальною схемою подальшої української історії, де фігуруватиме зовнішній безжальний ворог, мирні шанувальники демократичних процедур, а також внутрішні зрадники, пихаті боярини, які перекидаються на бік ворога й допомагають йому завоювати рідну землю.

У «Вавилоні ХХ» зимових сцен не так багато, фактично йдеться про один довгий епізод, проте його значення в контексті фільму надзвичайно важливе. Йдеться про епізод святкування Йордану, який поєднує в собі кілька розмаїтих подій і закінчується добровільним жертвопринесенням філософа Фабіяна. Сповнений християнської символіки, цей епізод перегукується із фінальною сценою «Захара Беркута», де ми бачимо самопожертву Максима Беркута, який заводить монголів у пастку й разом із ними гине в карпатських водах.

Згадані зимові епізоди та сцени самопожертв стали свого роду пророчими для новітньої історії України, головні конфлікти якої розпочиналися саме наприкінці осені та на початку зими, як-от Помаранчева революція та Революція гідності. Ці дві події стали сюжетами для десятків різного роду кінокартин.

Об’єднання «Сучасне українське кіно» нещодавно презентувало добірку «Зимове», в якій давні українські теми повернулися до нас несподіваним боком.

Насамперед варто сказати про картину «Обличчя» Нікона Романченка, його дипломну роботу, зняту впродовж Революції гідності восени 2013 — взимку 2014 року.

Це дуже свіжа й оптимістична історія. Зима в картині показана гарячою, ми бачимо зіткнення стихій, перед нами вогонь та вода, тут усе на контрасті та протистоянні. Картина зроблена поєднанням динамічних епізодів, які відображають розвиток подій під час революції зі статичними кадрами облич її учасників, проте ця статика має свою внутрішню динаміку, оскільки передає настрій та почуття революціонерів. «Обличчя» — кіно не героїчне, проте дуже оптимістичне у своїй піднесеності.

Інші картини добірки — ігрові, й ці стрічки створені вже після перемоги Революції гідності, в нові часи, й вони представляють українську зиму вже в іншому контексті, де на перший план виходять нові конфлікти й інші виклики.

Показовою тут є стрічка Максима Наконечного «Новий рік у сімейному колі» — ігрова історія сім’ї переселенців зі сходу України, які прибувають на нове місце проживання і стикаються з новими викликами. Фільм є поєднанням реалістичної, майже побутової драми з казкою. Подібне поєднання цілком виправдане, в ньому можна навіть побачити добру іронію, оскільки маленьке, навіть вдаване диво зможе згладити відчуття втрати рідного дому.

Дві інші стрічки бачать ситуацію під іншим кутом зору. Картина Валерії Сочивець «Гойдалки» веде мову про сучасну українську міську родину, яка опиняється перед доволі складним вибором. Дитина їхніх друзів потребує термінової дорогої операції, на яку сім’я не має грошей. На цьому ґрунті відбувається конфлікт між чоловіком та дружиною, у який несподівано втручається їхній син.

Перед нами історія своєрідної жертви, принесеної мовчки, через якісь дуже важливі, ймовірно, внутрішні потреби, які у фільмі жодним чином не озвучуються. Ми бачимо майже класичну українську стрічку у класичних зимових декораціях, проте цього разу мова не про революцію, протистояння та криваву самопожертву. Йдеться про майже різдвяну історію, про момент осяяння й очищення, який тут дуже важливий, принциповий, проте не трагічний.

А фільм Аркадія Непиталюка «Кров’янка» зачіпає цілком нову «зимову» тему в українському кіно. І тут присутня навіть згадка про татар, оскільки головна тема фільму — це взаємодія українців із чужинцями. У «Захарі Беркуті» ми бачили пряме протистояння, битву не на життя, а на смерть, у «Кров’янці» не все так трагічно, хоча й доволі гостро.

Стрічка відверто полемічна й навіть у чомусь виклична і через свою тематику, й через головний конфлікт, який тут максимально форсується. Тема крові в картині звучить водночас і дуже конкретно, й підкреслено символічно, так само, як деякі кулінарні та побутові подробиці.

Загострюючи тему гаданої української ксенофобії, Аркадій Непиталюк усе ж обходить іншу тему, власне, єврейську, роблячи її ледь позначеною в усіх можливих сенсах. Змальовуючи кохану Андрія як просто міську дівчину Машу Напельбаум із єврейської родини, не вказуючи ні на її суспільний статус, ні на можливі релігійні переконання чи хоч якийсь інший світогляд, він фактично уникає контексту, який дуже важливий у подібних сюжетах. Маша у фільмі — тільки дівчина з відразою до крові, проте чому в неї сформувалася така відраза, автори не пояснюють.

Натомість режисер щедрий на показ українського побуту, який виглядає доволі натуралістичним і не дуже привабливим. Показовою в картині є сама зима — безсніжна, незатишна, несвяткова, позбавлена всього, що може асоціюватися з українською зимою. Тут вбачається своєрідна полеміка з українською кінотрадицією, де зима майже завжди або пора святкування християнських свят, або час революційних змін. У «Кров’янці» нічого подібного немає. Тут навіть свиню колють тільки заради кров’янки, чого б ніколи не сталося ні в кінематографічній, ні у справжній реальності.

Стрічка Аркадія Непиталюка відкриває новий підхід до старих тем українського кіно. Ймовірно, цей новий підхід буде не дуже компліментарним до теперішньої української дійсності, оскільки він нічим не обумовлений, крім прямого погляду кінематографіста на реальність, у якій він бачить оголену побутову правду та численні страхи й упередження людей, які у фантазії багатьох постають воїнами, щедрими на виняткову мужність та самопожертву. Подібних фільмів в українському кіно поки що небагато, й тільки час покаже, наскільки подібна тенденція збережеться або навіть домінуватиме.

 

На фото - кадр із фільму «Захар Беркут» Леоніда Осики

Фото: Збруч

 

Ігор Грабович для «Детектора медіа»
22 травня, середа, Червоний зал ФІЛЬМИ-ПРИЗЕРИ МІЖНАРОДНИХ КІНОФЕСТИВАЛІВ

22 травня, середа, Малий зал Посольство Аргентинської Республіки та Посольство Республіки Куба в Україні представляють «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО»

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів