f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Таємний щоденник Симона Петлюри: інтерв’ю з режисером Олесем Янчуком

16.08.2018

6 вересня відбудеться прем’єра нового українського фільму – історичної драми Таємний щоденник Симона Петлюри, яка розповість про буремні часи вітчизняної історії періоду УНР, коли Україна здобула, та не змогла втримати незалежність.

Про те, чого очікувати від картини, як проходили зйомки фільму і чи можливо створювати гідне історичне кіно за українські бюджети, КіноУкраїнапоспілкувалася з режисером стрічки 61-річним Олесем Янчуком.

Вперше ідея фільму про Симона Петлюру з’явилася у Олеся Янчука десять років тому в імпровізований спосіб. Тоді, у 2008, він представляв свій фільм Владика Андрей на фестивалі в Каннах. Літак до Канн прямував через Париж, тож у режисера була можливість оглянути місто. Знайомі – серед них історик – провели панові Олесю екскурсію, між іншим привівши його на вулицю Расін, де знаходився ресторан, у якому часто обідав Петлюра. Зараз це вже старовинний елітний заклад – тоді ж вважався просто місцем із дешевими обідами. Саме поряд із цим рестораном Симона Петлюру і вбили.

Я відчув це на якомусь дуже емоційному рівні. За півроку мене запросили на кінофестиваль у Парижі з фільмом Голод-33. Прилетівши, я пішов на вулицю Расін, зайшов у цей ресторан. Чомусь знову почав думати про ті події, а коли повернувся до Києва, став  читати матеріали про Петлюру, про короткий період існування Української Народної Республіки .

Наступного разу я повернувся до Парижу цілеспрямовано, зав’язав контакти з бібліотекою Петлюри; з музеєм, де зберігаються його особисті речі – навіть сорочка, у якій він був, коли його застрелив Шварцбард. Пізніше оселився у готелі, де мешкав Петлюра: моя кімната знаходилася на четвертому поверсі поряд із його кімнатою. Я ходив тими самим вулицями Латинського кварталу, якими ходив мій герой,  і усе це мені багато чого дало. Це речі, які дуже важко пояснити, проаналізувати. Флюїди, які впливали на мене зсередини.

Олесь Янчук вважає, що треба бути максимально озброєним інформацією про свого героя. Тому матеріал до написання сценарію збирався ретельно; режисер вивчав різні джерела: монографії (одну вдалося знайти аж у Лондонському архіві!), історичні праці, художні книжки. Проте найбільше його цікавили спогади.

Багато історичних праць несуть чисто інформативний характер. Мені ж цікаво знаходити такі речі, які стосуються постаті у першу чергу як людини. Ніколи не роблю історичну реконструкцію (звичайно, якщо мова йде про убрання чи реквізит, цього варто дотримуватись; проте хто зараз може дати точну характеристику того чи іншого персонажа?). Читаю мемуари очевидців, де зафіксовані якісь історії, адже найкраще людину видно у конфліктній ситуації – як вона реагує на гострі речі: чи стримано, чи бурхливо? Важливим є для мене і накопичення зображальних спостережень. Фотографії у цьому плані найцінніші. Ми можемо бачити, як поводиться персонаж, наприклад, на групових фотографіях: де він стоїть, як виглядає, як одягнений, який вираз обличчя. Це допомагає зануритися в історію і уявити, відчути, як усе було. Але все одно це буде суб’єктивний підхід, мій підхід. І мій Петлюра.

Сценарій до фільму створювався у співпраці зі сценаристом Михайлом Шаєвичем та екс-головним редактором кіностудії ім. О. Довженка Олександром Шевченко. Це вже не перша співпраця трьох авторів, тож конфліктів у роботі не було – кожен відчував довіру до партнерів. Атмосфера царювала творча; були присутня і конструктивна критика, і збагачування ідей одного думками іншого; кожен приходив, озброєний матеріалом.

Знаю, що є розповіді про геніїв, які дзвонять одне до одного о 4-й ранку. Я ж зазвичай вночі сплю. Але було й таке, що ми писали сценарій на дачі, запрацьовувалися до глибокої ночі – бо писалося. Атмосфера була відповідною: зима на дворі, піч гуділа, на кілометри нікого нема… Це дуже цікаво.

Протягом шести років сценарій перероблявся неодноразово: перший варіант змінявся другим, тоді третім… На дев’ятому режисер відчув, що настала пора знімати кіно. Пан Олесь порівнює процес витримки сценарію із виноробним процесом:

Коли робиш молоде вино – французи називають його божоле – воно має специфічний смак, схожий по відчуттю на поцілунок дитини, ніжний і щирий. Потім це вино треба гарно закоркувати, поставити пляшки у темне місце, у горизонтальне положення, щоб корок не пересох. І з часом воно набирається сили, смаку, шарму. Так само і сценарій: ми писали, відкладали його, потім перечитували, додавали, прибирали. Щоб сценарій набув остаточної, вишуканої форми, із ним треба переночувати не одну ніч.

Те саме правило застосовує режисер Янчук і до монтажу стрічки. Зокрема, перша версія  фільму Таємний щоденник Симона Петлюри була довжиною 3,5 години. Вже на етапі здачі фільму він скоротився до 2 годин 9 хвилин. І вже після цього було прийнято рішення забрати з картини ще 7 хвилин. Тут Олесь Янчук користується порадою, яку він давно почув на майстер-класі сценариста Павла Фінна: “Скорочуйте, не втрачаючи”. Має режисер і свою мудрість: “Не можна різати по живому, бо так можна і зарізати”. Тобто з монтажем так само, як зі сценарієм, надає перевагу методу вичікування.

Ще на літературному етапі роботи над фільм Олесь Янчук уявляє його майбутній образ, і перед початком зйомок завжди створює розкадровку. Проте якщо у процесі роботи розуміє, що є кращі, цікавіші варіанти, то ніколи не відмовляється від них.

Це творчий процес, і очевидно, що тебе може “понести”. Головне, відчувати, що тебе “несе” у правильному напрямку. Можна їхати на автомобілі 50 км/годину і кудись вляпатись, а можна і під  200 км/годину чудово доїхати, куди потрібно і без пригод. Тут має бути самоконтроль.

Буле й таке, що пан Олесь відмовлявся від певних епізодів. Часом через паузу у зйомках (зайнятість акторів або очікування відповідної погоди) є час змонтувати відзнятий матеріал, подивитися на результат. І тут уже сам фільм починає диктувати режисерові умови, підказувати, що потрібно залишити, а від чого краще відмовитись. Не потрібно суворо дотримуватися сценарію, адже драматургія насичується дією, набуває візуальної складової, і це може дещо змінити.

У кіно головне – це зображення, воно є первинним! Уже потім йдуть діалоги і все інше. Якщо кіно можна слухати, як серіали, миючи посуд і стоячи до телевізора спиною, то це не кіно – це діалоги, зняті на плівку. Я завжди беру на озброєння живопис, фотографії. У мене взагалі професійна фотографічна освіта; навмисно отримав її, бо хотів бути оператором. Про режисуру рішення прийняв в останній момент – як абітурієнт пішов здавати документи на оператора, а тоді передумав. Це була імпровізація. Друзі тоді казали, що я божевільний.

Важливим моментом був і добір виконавців – кастинг тривав протягом п`яти місяців. На кожну з ролей було по кілька кандидатів; зокрема, Сергій Фролов, що втілив постать Симона Петлюри, був четвертим серед претендентів. Олесь Янчук працює із акторами за системою Станіславського і слідує його настанові: “Режисер повинен розчинитися в акторові”.

Зйомки фільму проходили в Україні і частково у Франції. Однією з ключових локацій була вулиця Расін із рестораном Boullon Racine, біля якого було вбито Петлюру. Проте сьогодні ця вулиця перевантажена автомобілями, залита асфальтом замість тодішньої бруківки і дихає сучасністю. Окрім того, професійні зйомки на теренах Парижа коштують 20 000 євро за добу. Врешті було прийняте рішення побудувати вулицю на кіностудії Довженко. У Парижі знімали епізоди у готелі та деяких екстер’єрах, і вони допомогли створити відповідний стан, завдяки чому французька атмосфера стала відчутною і в сценах, що згодом знімали в Україні.

Звичайно, це питання грошей, бо вони у кіно мають не останню силу. Ми знаємо, які бюджети витрачають на подібні зйомки в Голівуді – сотні мільйонів доларів. Ми про таке не можемо ы мріяти. Тому треба пам’ятати, що не завжди усе вирішують гроші. Якщо знайти правильну візуальну стилістику, щось скомбінувати, частину побудувати, частину взяти з реальної натури – усе вийде . І я навіть не вважаю це компромісом. Візьмемо сучасний британський фільм Анна Кареніна: там на тло просто наклеїли чорно-білі фотошпалери Красної площі, і це сприймалося органічно.

На питання, яких емоцій очікувати глядачам від стрічки, Олесь Янчук відповів просто:

Це буде дуже емоційна, особиста історія. Як кажуть американці – human story.

Щодо подальших планів режисера, то вони пов’язані перш за все із його діяльністю Кіностудії ім. Олександра Довженка, посаду директора якої він обіймає з 1 квітня 2014 року.

Мене дуже не влаштовує ситуація, у якій кіностудія опинилась в останні роки. Після того, як з посади директора кіностудії пішов Микола Мащенко, тут усе почало руйнуватися. Керування прийняла на себе людина, яка   знищила кілька підрозділів, лабораторію обробки плівки, макетний цех, цех комбінованих зйомок. Студію хотіли перетворити під комплекс виробництва виключно телесеріалів. Кінофільмів знімалося усе менше, і чиновники кіногалузі почали забувати про те, що студія – це величезне господарство, яке має унікальні артефакти, понад 100 тисяч костюмів, зброярний цех, автопарк, 5 знімальних павільйонів! За страшною силою інерції до кіностудії залишилося ставлення як до хронічно хворої тітоньки. Ще деяким маючим ділкам не дають спокій ці 16 гектарів землі у парковій зоні, де стоїть кіностудія. Я хочу це змінити! Кіностудія імені О. Довженка унікальна. Вона одна з найкрасивіших у світі – а я бував і на європейських студіях, і у Голлівуді. Знявши Таємний щоденник Симона Петлюри, ми довели, що студія може продукувати і найскладніші у кіновиробництві історичні  фільми. Зроблю усе, аби вона й надалі функціонувала як належить, і аби тут знімалося якісне українське кіно.

Джерело: Кіно-Україна.