f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

НЕ ВПАСТИ, НЕ ПРОПАСТИ: ЯКІ ФІЛЬМИ ТРІУМФУВАЛИ НА БЕРЛІНАЛЕ-2018

27.02.2018

Господарі найголовніших відзнак Берлінале-2018 знайшлися, втім, зробити це було не дуже просто.

Відтак багато хто з журналістів висловлював співчуття Тому Тикверу, голові великого журі: мовляв, журитися тобі, Томе, не пережуритися з отаким добором фільмів.

Нищівна критика рівня великого конкурсу наростала, і тому шанси багаторічного директора фестивалю Дітера Коссліка утриматись на своїй посаді виглядали все примарнішими (ще до фестивалю авторитетні німецькі кінематографісти вимагали його звільнення)... 

Доторки — інтимні і не дуже

Тиквер і компанія вирішили ось що — віддати «Золотого ведмедя» фільму «Не торкайся мене» молодої румунської режисерки (це її повнометражний дебют) Адіни Пінтіліє.
 
Яка досі вже відзначалася на доволі високому фестивальному рівні своїми короткометражними стрічками, котрі характеризують вишукана візуальність стилю і вільне поєднання документального та ігрового. 
 
Практично ніхто, здається, не зараховував фільм румунки до можливих призерів фестивалю. В кінці вечірнього прес-показу у залі лишалася хіба що третина журналістів.
 
Та й ті були дещо спантеличені — про що картина? А про те, що плоть людська не повинна — за жодних обставин — глушитися психічними чи соціокультурними механізмами.
 
Скажімо, ви жінка в літах і, звичайно, включаються певні комплекси. Або, не доведи, Боже, з вашим тілом узагалі щось не так — унаслідок генетичних катастроф.
 
То й що, впадати у рвану нірвану відчаю і самомазохізму, ненавидіти себе, а заодно і весь світ? Так буває, і буває часто. Одначе фільм Пінтіліє якраз і протистоїть подібній філософії.
 
Яка пригнічує особистість, перетворює її на рабу ненависті й огиди.
 
Бо ж душа твоя світла, молода, непокріпачена, одначе ж її загнано в мерзенно старе, спотворене болячками тіло. Ну як жити у такому?
 
Героїня стрічки 50-річна Лаура не терпить доторків до свого тіла, одначе бажає займатись сексом.
 
Без доторків? Дистанційно? Потрібна допомога спеціалістів. Повія — ні, не виходить.
 
Інший профі в терапії сексу виявляється транссексуалом, він наочно-натхненно демонструє насолоду знаходити в собі елементи жіночого тіла.
 
Мовляв, бути жінкою — це так здорово, милуйся-втішайся собою, нащо тобі хтось іще? Тільки і це не запалює Лауру...
 
Найближче до істини і відтак найпереконливіше виглядає маленький чоловічок — від народження неповноцінний геть, усе його тіло-тілечко викручене-вимучене, дивитися страшнувато.
 
Одначе його інтелект цілком нормально розвинутий, і він налаштований на те, що треба насолоджуватися тим, що є, що маєш.
 
Бо щастя — в інтимізації свого чуттєвого апарату. Зрештою, і сама Лаура не соромиться свого тіла, й інші тіла так само безсоромні й відкриті їй та іншим...
 
На все це дивитися непросто, навіть за нинішнього безбережного реалізму у показі тілесного світу.
 
Радикалізм потрактування режисеркою доволі модних нині стосунків духу й тіла напевно що і мотивували рішення журі.
 
Воно має сенс хоча б тому, що фестивалі, за визначенням, мають підтримувати пошуковість, а тут вона є очевидною. 

Тіло прилетіло. І полетіло

Пошуковість, а ще радикальність висловлювання. Останні фестивалі у німецькій столиці доводять, що до подібного радикалізму більше схиляються жінки. Чоловіки — ті консервативніші, хоча, здавалось би, мусило б бути навпаки. Одначе саме жінки замислюються над тривожними трансформаціями у житті душі і тіла. 
 
Пригадаємо, рік тому «Золотого ведмедя» отримала так само жінка — угорка Ільдіко Енеді. Знаєте, як називалася її стрічка? «Про тіло й душу» (йшла у нашому прокаті, хто хотів — подивився).
 
Там головні персонажі, чоловік і жінка, працюють на скотобійні, з тілами тварин. Груба робота, яка виключає душу.
 
Хоча насправді на роботу намагаються приймати людей, які у тваринах бачать не тільки гору м’яса... А ночами їм сняться сни — на диво схожі. Тіла різні, душі у чомусь одновалентні.
 
Тільки коли тіла чоловіка й жінки нарешті проникають одне в одне, роблячись чимось єдиним, сни їх покидають.
 
Немає гармонії душ і їхніх тілесних посудин. Є така теорія,  що розвиток тілесної, фізіологічної організації людини у цілому завершено, а от її духовна конституція ще далека від формотворчого фіналу. Може, у цьому справа?
 
Так, пригадаймо, що три роки тому берлінське «срібло» поїхало до Польщі. Ви будете сміятись, одначе фільм Малгожати Шумовської називався.., ну звичайно ж, «Тіло». І знову ж йдеться про висловлювання жінки.
 
Месидж щодо можливостей звільнитись від влади тілесного через релігію, через певні духовні конструкції. Тільки мало що з того виходить...
 
Новий фільм Шумовської «Лице» був і у цьогорічній програмі Берлінале. І нова нагорода — Гран-прі журі. Доволі безпощадний портрет сучасної Польщі, часом на межі гротеску.
 
Польщі, яка нашими ЗМІ подається українцям як втілення мрій, як заледве не «сон золотий». У польської режисерки — не так. Хоча жителі невеликого містечка ніби ж і справді ростуть над собою.
 
Принаймні живуть вони у дуже живописній місцевості на польському Заході, й, аби вже навіки ствердити своє духовне сходження, на околиці споруджується статуя Ісуса Христа з розпростертими руками.
 
Місцевий ксьондз гордовито заявляє: це буде краще, аніж у Ріо-де-Жанейро, чию статуарну модель, власне, й запозичили.
 
А чого, власне, щось своє вигадувати, коли є світові тренди. 
 
От тільки біда трапляється — герой стрічки, Яцек (Матеуш Косикевич), падає з тієї споруди вниз і розбивається. Голова постраждала найбільше.
 
Одначе диво стається, йому роблять пересадку лицевих м’язів, він повертається до життя. Тільки лице його стає чужим, а з ним разом і все тіло.
 
Душа в ньому ворушиться та сама, одначе дівчина, якій перед падінням запропонував руку і серце, не пізнає його в новій тілесній оболонці.
 
Ніхто не пізнає, навіть матінка починає сумніватися. І на роботу його брати не хочуть.
 
Хіба що рекламувати щось, стати «обличчям компанії». Як, з таким лицем? А чого там, був у них безногий, реклама з ним називалась «зробимо крок у майбутнє з нами»... 
 
Люд навколишній ніяк не нагадує цивілізований народ. Хіба що в соборі, під час служби, укладаючи душі у тимчасові ритуальні форми.
 
А поза тим — ніяких форм. Дикої розхристаності так багато, що у фіналі з’ясовується — Ісус на п’єдесталі одвернувся від них. 

Душі відлітають. І залишаються

До речі, деякі мотиви поєднують польський фільм і стрічку нашої Марисі Нікітюк «Коли падають дерева» (нагадаю, її було представлено у секції Panorama) — передусім у відтворенні провінції, її рівня культури, її моралі.
 
І в українському фільмі спостерігається ця колізія душі і тіла — на користь останнього. Бо ж душа юної героїні стрічки, поборсавшись трохи, побунтувавши, приймає правила навколишньої гри: збудувати хату, купити поросят, та й на тому заспокоїтись.
 
Бо тут і дітей навіть роблять, ґвалтуючи, то краще вже розслабитись і отримати сяке-таке задоволення.
 
Тільки фінал у Нікітюк значно оптимістичніший, ніж у Шумовської, — найменша представниця родини, шестирічна дівчинка, злітає на конику над самі хмари.
 
Хоча такий фінал видається мені надто вже умовним, щоби не сказати штучним, сконструйованим. Краще би його взагалі відрізати, допоки є час до прокату...
 
А загалом, як бачимо, наш фільм так само вписується в от сей жіночий тренд Берлінале: печально-філософські спостереження щодо конфлікту плотського і духовного, який ніяким церковним флером не прикриєш. 
 
І ніякою філософією. Німець Філіп Грьонінг у картині «Мого брата звуть Робертом і він ідіот» оповідає історію про те, як брат і сестра посеред літа готуються до складання іспиту з філософії. Вони її, особливо Роберт, знають непогано (К’єркегора, скажімо), й до різних буттєвих колізій усілякі категорії прикладають доволі успішно.
 
А тільки під тією філософічною скоринкою бовтається щось страшне і звіряче, «дітки» у фіналі розносять усе і вся... Навіть убивають. Такий собі ніби стихійний фашизм. 
 
А от іншому німцеві, Томасу Штуберу, у фільмі «В проходах» вдається віднайти у рутинному виробничому побуті, у службовому романі відгуки космічні, звуки і згуки самого океану. Трапляються і такі знахідки. 
 
Програму великого конкурсу завершував позаконкурсний фільм «Ага» 40-річного болгарського режисера Мілко Лазарова.
 
Як не дивно, житель південних широт, болгарин, поставив фільм про мешканців далекої Півночі, героями є двоє якутів похилого віку.
 
Утім, може, й не дивно, адже, вочевидь, слугує класичним прикладом стрічка «Нанук з півночі» (1922), знята Робертом Флаерті в канадській Арктиці методом тривалого спостереження. 
 
Лазоров так само працює в режимі прямого спостереження, одначе стрічка його ігрова, в основі сценарій, а в головній ролі знявся професійний актор, артист Якутського театру Міхаіл Апросімов. Його партнеркою, щоправда, є непрофесійна жінка, Феодосія Іванова. 
 
Нанук і Седна живуть собі поживають посеред зими і снігів. Крім них тільки вірний пес, який з ентузіазмом тягає за собою сани.
 
Нанук (ім’я як у Флаерті) рибу ловить, лід добуває, а одного разу приносить цілий комір хутряний — сам по собі трапився. Тільки Седну точить болячка... 
 
Вечорами вони говорять про свою дочку Агу, про свої ще юнацькі мріяння, про сни... А потім Седна помирає. Нанук, виплакавшись, ховає її в такий собі сніговий склеп.
 
І рушає до дочки, тієї самої Аги. Довго-довго долає снігову пустелю на авто, поки не дістається до якогось видобувного кар’єру. Дочка, тільки-но побачивши батька, про все здогадалася.
 
А потім вони обидвоє піднімають голови і дивляться в небо, де витає вільно душа Седни. І — зворотний  план: із тих самих небес на землю дивиться сама Седна, такий народжується смисл. Надвиразний, надприродний — душі відлітають, і лишаються при землі.
 
Усе ж про душу йдеться. Вона розвивається. Тіло вмирає і йде від нас. А дух — ще так буває — береже нас від скверни, не дає упасти й за фінішем самого життя. 
Автор тексту - Сергій Тримбач;
Джерело: Україна молода.
14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»