f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Диво незабуття

17.02.2018

17 лютого Раїса Недашківська святкує ювілей.

 

Таке враження — ця незвичайна жінка, ця актриса скрізь. Неначе на помелі носиться по Києву, по Україні, іноді залітаючи й в інші краї. Всюдисуща. Ні на кого не схожа. На ній одіж чи то давно минулих епох, чи завтрашніх. Інтонація, лад мовлення так само якісь не тетушні, занесені з інших часів і стилістик. Народжена в нетрях Поліського краю, серед духів лісових. І польових. Чи ж дивно, що уже у вісімнадцять зіграла Мавку в екранізації «Лісової пісні» Лесі Українки. Віктор Івченко якимось чином угледів в юній красуні отой чар неземний. І поселив її на екрані...

ШАМАНКА, ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТКА, ПОЕТКА ЕКРАНа

Нещодавно знімали Раїсу Степанівну у телевізійній програмі «Територія кіно». Запитую: «А як-то Іван Миколайчук доручив вам роль Рузі у «Вавилоні ХХ» — магічної жінки, яка неодмінно з’являється, тільки хто перетинає кордон життя і смерті»? Недашківська, трохи здивовано: «Так я ж грала Причинну у фільмі «Сон» Володимира Денисенка, де Іван у ролі молодого Тараса Шевченка. Причинну! Крім того, Миколайчук був моїм однокурсником»...

Ну так, Причинна, як я міг забути? Дівчина, чи молода жінка, якій пороблено, чия душа стає сновидою, блукаючи уздовж отієї самої прикордонної смуги, що розділяє життєвий простір навпіл. Бо ж смерть так само є складовою того простору. У фільмах «Українського поетичного кіно» (точніше сказати «Міфопоетичного», оскільки зазвичай матеріалом тут є міфології) персонажі часто блукають на тій межі, їх екзистенція, себто особистісне існування, постійно витікає із життєвого русла і робиться невидимим й відтак недоступним для раціональних методів пізнання. Вловити можна тільки в отакий спосіб — навівши фокус на територію пограниччя, де живуть персонажі, чия екзистентність зовсім не є очевидною (досить пригадати Івана Палійчука у виконанні Миколайчука у «Тінях забутих предків»). У цьому сенсі наше «Міфопоетичне кіно» є українським варіантом філософії екзистенціалізму, який мав загальноєвропейський статус і мав набір інструментів для розпізнання форм людського існування, що втратили свою очевидність у повоєнній (1945 — початок 1970-х) реальності.

Раїса Недашківська виявилась ідеальною актрисою саме такого кіно, де йдеться про особистісну драму людей ХХ століття. А власне українців того жахітного століття, яке так часто перетворювало людей на привидів, на сновид, бо ж залишатися на поверхневій частині життєвого айсберга було просто небезпечно для психіки. От вона й з’їжджала з круга постійно.

Дещо осібною в цьому сенсі є роль Марії Магазаник у легендарній стрічці «Комісар» (1967) Олександра Аскольдова. Недашківська грає дружину глави багатодітної єврейської родини (у             цій ролі Роллан Биков), куди під час лиховісних подій війни, що точилась на теренах України опісля революцій 1917-го, потрапляє вагітна жінка (Нонна Мордюкова), за збігом обставин правовірна більшовичка, комісар. Її радикалізований внутрішній світ не приймає законів нормального природного життя, законів, яких і тримається сім’я Магазаників. Недашківська і є втіленням самої органіки людського буття, де править бал Любов і ніжна спорідненість з усім, що складає життя, окреслене родинним колом. Виходити за межі якого просто небезпечно, руйнуєшся як особистість. Протиставлення комісара і людей, що зберігають свою самість, а відтак і свою самостійність, незалежність виглядає у фільмі настільки переконливим, що, як відомо, картину заборонили, завели в глуху тінь, з якої її визволили тільки події горбачовської перебудови.  

ПІД ЗОРЯНИМ НЕБОМ

Отже, Раїса Недашківська явила нам справді унікальний тип актриси, чия психофізика виглядає органічно за будь-яких обставин і за будь-яких епох. А ще переконливіше виглядає вона на стику самих епох. Цим, на мій погляд, пояснюється успіх актриси у фільмі «Буйна» (1990) Віктора Василенка. У ролі легендарної художниці Катерини Білокур їй доводиться   тінню проходити через кілька історичних часопросторів, та ще й візуалізувати фантазійний сегмент, адже її героїня живе не стільки реальним, стільки ірреальним життям. І скрізь актриса виглядає на диво природньою. При цьому їй вдається виявляти складність реакцій художника на навколишню дійсність, ту саму, що постійно провокує її самоліквідуватись, набути форму, колір і смак навколишніх опредмечень приземлено-прагматичних спокус. Отих самих, що прагнули понищити її Мавку...

Недашківська навчалася на тому легендарному курсі кінофакультету Інституту імені І.Карпенка-Карого, який набрав Віктор Івченко і де вчилися Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Зоя Недбай, Валерій Бесараб... Діти, чиї душі були обпалені війною, поранені жахливими картинами воєнних і повоєнних катастроф. Досить зазирнути в їх очі, зафіксовані екраном,— часто зболені, випалені, здатні прозирати провалля історії, яка упала на них бетонними брилами. І їхнє мистецтво це ще й засіб боронити людство від наруг, від катастроф, що чатують на нас на кожному історичному повороті. Сьогодні це зрозуміліше, аніж донедавна.

За останні два десятки років актриса доволі часто поставала у фільмах, орієнтованих на загострено-хворобливу рефлексію на історичні катаклізми — скажімо, у «Молитві за гетьмана Мазепу» (20001) Юрія Іллєнка чи «Богдані-Зиновії Хмельницькому» (2007) Миколи Мащенка. Ролі невеликі, але як завжди виразні. До речі,  Недашківська завжди максимально уважна до свого одягу — як у власне мистецькому просторі, так і побутово-рутинному, де, здавалось би, можна розслабитись і почуватись свобідніше. Актриса від подібних уявлень далека, її поведінка, її стиль щоденного життя так само продуманий до дрібниць. Що ж до одягу, їй часто допомагає відома художниця Людмила Семикіна.

Ця поміч ніяк не прив’язана до заробітків, гроші взагалі ні для художниці, ні  для актриси аж ніяк не першосуща річ. У малобюджетній стрічці «Таємниця Чингізхана» (2002) Володимира Савельєва Недашківська грає дружину всемогутнього правителя. Де взяти кошти на дорогущі костюми? Ніде, окрім ресурсів душі. Семикіна зробила костюм «Чингізханші» і влучила в точку. А що, художниця робила костюми ще до «Захара Беркута» Леоніда Осики, талант, досвід, колосальний смак і розуміння того, яким чином костюм може допомогти розкритися акторові на екрані.

А ще в житті Недашківської був художник Віктор Зарецький, чия виставка— ніби дарунок актрисі до дня народження — відкрилась нині в Музеї історії Києва (див. «День», № 22). Стільки її портретів він написав, у прагненні вловити оту містичну складову акторської особистості.

Чи були «свої» режисери? Звичайно, що Віктор Івченко, педагог, який узрів у ній Мавчиний силует. Віктор Василенко. І Наталя Мотузко, в чиїх фільмах («Чудо в краю забуття» і «Голос трави») Недашківська зіграла близькі їй ролі жінок, що несуть у собі тривожні відблиски карколомних трансформацій людських...

А театр! Півтора десятиліття у Київському молодіжному (нині Молодий театр), з легендарною Роксаною у «Сирано де Бержерак. Кілька блискучих моновистав — актриса уміє осібно владарювати як сценічним простором, так і глядацьким залом. А ще ж був у її біографії трохи екзотичний театр «Під зоряним небом», який працював у Київському планетарії. Втім, чому екзотичний? Під зоряним небом Недашківській чи не найкомфортніше. Це її масштаб, її спосіб мислення. Говориш з нею — і раптом її думка злітає ввись, куди важко дотягнутись і куди так прагне її душа. Яке театральне приміщення може вмістити її польоти, уві сні і наяву, який кінематографічний простір?

Втім, може ще знайдеться і режисер, і кіно з театром вкупі, які запропонують Недашківській нове диво — незабуття.

Сергій ТРИМБАЧ для газети "День".
14 грудня, п’ятниця, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО І ФУТБОЛ» «Футбол в зарубіжному ігровому кіно»

15 грудня, субота, Синій зал Визначна актриса театру і кіно МАЛЬВІНА ШВІДЛЕР

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»