f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

"Вже в остаточній формі існування"

31.01.2018

Минулого тижня у Будинку кіно трапилось одразу два аншлаги. Перший –коли на показ фільмів молодих режисерів, що належать до об’єднання СУК (Сучасне українське кіно), прийшло глядачів утричі більше, аніж було місць у Синій залі. Довелося переходити у більший зал, довелося хвилюватись – і це були щасливі миті хвилювання. Особливо тоді, коли – уже після перегляду – я сказав, що на наших очах народжується нове покоління, якому можна зазирнути в очі…

А наступного дня та сама Синя зала теж була переповнена. Вечір із нагоди 100-річного ювілею Василя Цвіркунова, який очолював Кіностудію ім. О. Довженка у 1960-ті та на початку 1970-х, багато в чому посприявши вибуху талантів – і молодих, і старших. Бо, скажімо, Сергія Параджанова у ті самі 1960-ті важко віднести до молодих, він уже мав за плечима десятилітній стаж роботи, мав напрацьовані стереотипи, од яких, власне, і звільнився (тим самим помолодшавши) у процесі роботи над «Тінями забутих предків».

От як зробити, щоби молоді не боялися бути молодими і дерзновенними, відкриваючи нові можливості кіномови і нові горизонти світобачення, а старші прокидалися од летаргійного самозаколисування і тим самим молодшали? Василь Васильович Цвіркунов володів таким собі «аркодужним перевисанням» у молоді літа і молоді таланти. А сам же ніби прийшов зі сторони, тоді на керівні пости в ідеологічно важливі  установи, якою і була студія Довженкового імені, «чужинців» тільки й призначали.

Одначе Цвіркунов із дивовижною швидкістю став своїм. Сам він не раз зізнавався: поведінку його, адміністратора, багато в чому визначала образа на стан українського кіно взагалі і студії імені Довженка зокрема. Це ж чому так? А тому, що дихнути не давали, за відомим тоді висловом, те, за що у Москві стригли нігті, у Києві відтинали руку. Аби поменшав страх, треба самому не боятись, от що. Василь Васильович і не боявся. Ну, одне партійне стягнення, друге… Зате фільми, зрештою, з’являються на світ. Як от «Комісари» Миколи Мащенка – кільканадцять разів повертали стрічку на доопрацювання, а все ж вона побачила екран, бодай і обмежений. А тепер мені кажуть іноді, що це про «комуняк» і показувати її не варто. Давайте не плутати матеріал фільму і власне мистецький предмет, який і дійшов до нас. Бо Мащенкова стрічка насправді про драму віри і безвір’я, ту саму драму, яку гостро переживало покоління шістдесятників.

Цвіркунова 1973 року усе ж «пішли» з кіностудії. А ще раніше Святослав Іванов мусив залишити посаду голови Держкіно України. Вони удвох тримали дах над українським кіно, аби воно розвивалось. Одначе ж надходили часи, коли «відлига» закінчувалася і суспільну атмосферу приморожували Суслови і Маланчуки (останній був зброєносцем кремлівського сірого кардинала і люто «боронив партію і народ» від проявів «українського буржуазного націоналізму).

Зрештою, Василь Васильович опинився в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені М. Рильського. Не одразу, а вже по завершенні «маланчуківщини» очолив відділ кінознавства. І заходився за своє: потрібні молоді. Потрібен науковий пошук, дослідження нових явищ у мистецтві кіно. Написав книгу «Проблеми стилю в кіномистецтві»(1988), де осмислив і деякі стильові пошуки в українському кіно…

Потому було керування кінофакультетом театрального інституту імені І. Карпенка-Карого і той самий бій за молодих. Які, подорослішавши, кажуть не зрідка: то були прекрасні часи, овіяні чаром душі тодішнього декана.

З екрана Будинку кіно промовляв до нас і Юрій Іллєнко, який оповів, що тільки завдяки Цвіркунову став режисером, не маючи режисерського диплому. Що директор тоді повністю довіряв молодим, йдучи на ризик, за тодішніми часами заледве не вбивчий. І як же часто вигравав!

І так само з екрана Наталя Наум розповіла, як Цвіркунов прийшов до них із Володимиром Денисенком додому, вибравшись на 5-й поверх без ліфта (це без ноги, втраченої на фронті, на протезі). Бо дізнався, що режисер хворий і є неясність з його творчими планами…

Багато було упродовж вечора таких зворушливих моментів. І сам Василь Васильович брав участь у вечорі, промовляючи з екрана. Його думки, його емоції лишились живими і сьогочасними.

У фіналі вечора - виступ Оксани Пахльовської, дочки Ліни Костенко і Василя Цвіркунова. Так, він не був її біологічним батьком, але саме його вона визнала і полюбила навіки як батька - по душі, по інтимній спорідненості бачення України і світу. Оксана зачитала вірші зі збірки "Мадонна перехресть" Ліни Костенко. А потім книжку було передано мені – із дарчим підписом автора.

Наступного ранку я одкрив ту маленьку і таку велику книжку і прочитав:

Навшпиньки повертаюся в ті дні,

Вони, як сонце, сходять у мені.

Там є наш дім і обрій твоїх рук,

і ще душа не відає розлук

І ще є час для друзів і гостей.

І щастя є. І донечка росте.

І син малює квіточку зорі,

як той Маленький принц Екзюпері.

І ще:

Найнезабутніше з облич,

таке єдине, Боже, Боже!

Не плач, не муч його, не клич.

Він не обізветься. Не може.

Там ні печалі, а ні сліз.

Ні дня, ні вечора, ні рання.

Його нема ніде. Він скрізь,

вже в остаточній формі існування.

Автор тексту - Сергій ТРИМБАЧ. 
Фото Бориса КОРПУСЕНКА.
Джерело: "День".
7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)