f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

21 грудня відзначатимемо 100-літній ювілей Василя Цвіркунова

20.12.2017

Згадуємо очільника Кіностудії імені Олександра  Довженка в її кращі часи, фундатора кіноосвіти, кінознавця... Василь Васильович був людиною у чомусь фантастичною. Знаєте чому? Він надзвичайно любив людей. Людину! Я познайомився з ним в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського, куди його відправили «на заслання» опісля 11-річного кермування Кіностудією ім. О. Довженка. Був я аспірантом-початківцем, а він — живою легендою, уособленням кіно, яке я полюбив від студентських літ понад усе: витвір покоління шістдесятників, міфопоетична картина, світу і українства...

РОЗГОЙДУВАЛИ НЕ ЧОВЕН, А САМЕ МОРЕ

Крім того, він належав до покоління моїх батьків, народжений в часи романтично-революційні й водночас апокаліптичні. Однак Василь Васильович одразу зламав усі дистанційні умовності, просто підійшов у коридорі інституту і сказав: «Я слухав ваш виступ на учорашній конференції. Цікаво! Тільки в одному я не згоден...» — і коротко виклав суть заперечення. Говорив, час від часу доторкуючись мого плеча, ніби просив вибачення за те, що сперечається. Уже за п’ять хвилин у мене з’явилось відчуття, ніби я знаю цю людину від дитинства. До того ж, він нагадував мені давно померлого батька — ставний, з красиво посадженою головою, усміхнений.

Часи були темні, роки панування «сірого кардинала», цеківського секретаря і запеклого борця з українським, неодмінно «буржуазним», націоналізмом Валентина Маланчука. Чия дружина, до всього, працювала у нашому інституті. Тож багато хто принишк, боячись висунутись зі своєї «нірки», боячись сказати «щось не те». На цьому тлі було особливо помітно: Василь Васильович не боявся говорити, мислити вголос. І його насамперед цікавили молоді люди, ті, хто тільки входив у двері життя. Вже пізніше я зрозумів один із секретів успішності Цвіркунова на посту директора Довженківської кіностудії: він мав особливе чуття на талант, на свіжість і неординарність бачення. Тому так радикально змінилась кіностудійна стратегія і тактика у 1960-ті — ставка на новизну стала визначальною. 

Кінорежисерові Михайлу Іллєнку кіностудія під орудою В. Цвіркунова досі нагадує піратську шхуну. «Вражала, — пише він, — невідповідність існуючим стереотипам. Навіть стереотипам піратських книжок». У команді шхуни був, скажімо, Сергій Параджанов, «відповідальний за повне знищення найменшого прояву радянського соціального глузду. Його енергетика нагадувала феномен джина, якого було розвання у законсервованому вигляді». А поруч — Юрій Іллєнко, чия «внутрішня запрограмованість на двобій  більш за все відповідає суворим законам гладіаторської арени (Гладіатор і Джин — небезпечна суміш навіть для палуби піратської шхуни)».

«Тричі прошу вибачення у колег, — продовжує Михайло, — але шхуна мала такий вигляд, наче в порту її захопили пацієнти божевільні, — настільки неадекватним дійсності це все виглядало. Дивно, але всі вони, різні і несхожі, не розгойдували човна — вони розгойдували море — всупереч інструкціям офіційної ідеології, впоперек генерального курсу ЦК КПРС.

 

І жодного рятівного кола. Все це вражало [...]

Капітаном цієї піратської шхуни був Василь Васильович Цвіркунов.

Капітан вийшов з кабінету директора студії.

Дуже схожий на Джона Сільвера — також проблема з ногою. Безумовно — це була ознака. Ця нога, ніби карбувала на палубі шхуни капітанське підтвердження: не майте сумнівів — піратська».

Отакий, максимально виразний і, додам, максимально правдивий образок тогочасної кіношхуни. Щодо ноги — її Василь Васильович втратив під час війни. Міг втратити й більше, саме життя. Вже помирав серед загиблих. Та був у нього совісний янгол, не дав пройти мимо санітарам, видобув з грудей Василевих стогін...

НЕ БОЯВСЯ ЖИТИ

Ота піратська безтурботність була йому справді властива. Якось зайшлося мені про операцію, я переживав, поділився сумнівами з Василем Васильовичем. «Та чого тут боятись? — трохи здивовано відреагував він. — Мене он стільки різали, і живий, як бачиш. Зайвого позбавлять, ще кращим станеш»!

Він не боявся жити, ось що. Так багато серед нас обережних людей, які прораховують наперед кожен свій крок. У Цвіркунові  ж натомість жив здоровий чоловічий дух авантюризму. Тільки з таким капітаном студія могла рушити у небезпечне плавання, шукати кінематографічних берегів омріяної «Індії». Знайшли Гамерику, знайшли нові мову і мовлення, не побоявшись ступити на незвідану землю. Чи ж не цю мандрівку зобразив Михайло Іллєнко у своїй фантасмагоричній феєрії, яка «Фучжоу» прозивається?

Василь Васильович і в кінознавчих студіях так само намагався осмислити, почути і відчути той ґрунт, на який ступили «пірати» з його судна. А коли його призначили деканом кінофакультету Інституту імені І.Карпенка-Карого,  він одразу забажав перетворити той факультет на окремішне судно, з тими самими ознаками піратської вольниці. Не дозволили. Одначе ж кінофак почав перебудовуватись на ходу, сказавши промовисте «фак» багатьом умовностям й адмініструванням. І вітри задмухали в спину. Хоча потім хтось їх перегнав в іншу точку, аби вони ураганно почали бити в лоб. Втім, то вже про1990-ті...

Цвіркунов й академіком устиг стати, виступивши у звичній для себе ролі засновника чогось нового. У даному разі — Національної академії мистецтв України.+

У ньому струменіла якась особлива ніжність. До самого життя, його найменших проявів. До кіно, яке і було самим життям. До жінок як квінтесенції життя. До Жінки, яку боготворив, — Ліни Костенко. По його смерті Ліна Василівна знайде абсолютно точний образ свого Чоловіка: він був Лицарем. Так, одвідав наші часи, надавши їм трохи нетутешнього виразу. Романтичного, не прив’язаного до чогось меркантильного.

Василю Васильовичу, дорогий, не полишайте нас!

Фото: ВАСИЛЬ ЦВІРКУНОВ ТА ЛІНА КОСТЕНКО НА КАМ’ЯНІЙ МОГИЛІ, ПОЧАТОК 1970-Х / ФОТО З АРХІВУ ЛІНИ КОСТЕНКО
Автор тексту - Сергій ТРИМБАЧ;
Джерело: газета День.
20 лютого, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ Художній фільм «Кілер з гарантією»

20 лютого, середа, Синій зал Цикл вечорів «КІНО ПРО КІНО» «Десята муза в Україні. Фільм четвертий. Від війни до весни»

21 лютого, четвер, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ КІНОРЕЖИСЕРА СЕРГІЯ ЛОСЄВА