f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

До позачергового З’їзду НСКУ: Нові пригоди кіно в країні Україна

25.08.2017

28 серпня 2017 року відбудеться позачерговий VIII (ХIV) З’їзд Національної спілки кінематографістів України.

Сергій Тримбач, «День»

У порядку денному лише одне питання — обрання нового голови Національної спілки кінематографістів. Причина проста і водночас складна — кінорежисер Тарас Ткаченко, обраний спілчанським очільником у жовтні минулого року, подав у відставку...

СПІЛКИ — ПЕРЕЖИТОК СТАЛІНЩИНИ?

Чому пішов Ткаченко? На мій погляд, йому не вистачило витримки у проведенні змін в роботі Спілки, Будинку кіно. Він наразився на протистояння, яке є нормальним явищем за будь-яких обставин. Хочеш щось змінити — готуйся до маленької громадянської війни. Це зовсім не означає, що участь в ній беруть якісь там злі сили. Так сталося, що у більшості творчих спілок бал правлять люди старшого покоління (до яких належу і я). В кіно ця ситуація ще гостріша — півтора десятиліття кіно в Україні нищили, уперто і послідовно, два покоління зійшли на пси і не змогли реалізуватися. Відтак виник розрив поколінь, є старші і молодші, а середнього покоління практично немає. Знайти спільну мову за таких обставин річ непроста, іскри викрешуються — іноді ще й які. Цілком можливо, що ми побачимо їх спалахи і на з’їзді. Хоча його головним завданням є обрання нового лідера Спілки, та й по всьому.

Серед очевидних різночитань у баченні реформувань — ставлення до Держкіно України, очолюваного 39-річним Пилипом Іллєнком. Конкурс кінопроектів (він же «пітчинг») чомусь дуже дратує багатьох кінематографістів старшого віку. А от молодші це схвалюють. У своїй критиці старші незрідка використовують заборонений, як на мене, прийом, стверджуючи, що під час отих самих пітчингів відбуваються всілякі незаконні «оборудки». Докази при цьому не наводяться, але ж «ви самі понімаєте», по-іншому в нашій країні не буває. Доказом, власне, є інформаційний контекст — замало не всі новини починаються з того, що хтось там прокрався, когось піймали на хабарі і т.п. (от тільки усе це суцільна тобі картинка, пластичний театр, телевізійний балет — в реальному житті чиновні злодії почуваються надійно; просто «кіно таке», і ми у нім актори). Словом, якщо крадуть у сусідньому селищі, то і в кінематографічному так само, чи ж треба тут щось доводити?

Як на мене, справа проста: є докази — то подавайте. Немає — то помовчіть. А поки що Держкіно уже перевіряють поважні організації. І вже пішли чутки щодо неефективності кіноагенції, недоцільності її подальшого функціонування. Одне із можливих рішень — ліквідація Держкіно і створення відповідного департаменту в Міністерстві культури. Моє запитання до кінематографістів: вам такий варіант подобається? Схоже, що деяким так, до вподоби. Тоді нагадую недавню історію. 1992 року указом Президента України було ліквідовано Держкінофонд (те саме Держкіно), після чого й почався морок і безгрошів’я в кіно. До речі, за збігом обставин прізвище тодішнього очільника державної інституції було таким же — Іллєнко, тільки Юрій, знаменитий режисер, кінооператор, сценарист.

Варто пам’ятати цей урок історії? Риторичне — для мене — питання. Одначе, виявляється, не для всіх. Тоді зверну увагу ще на один нюанс. От ся криза в нашій Спілці збіглася з атаками на Держкіно і поверненням глухих кулуарних розмов про те, що Спілку кінематографістів (як і решту творчих спілок) хочуть зліквідувати. Я ці розмови чую давно, ведуть їх люди у віці 25–40 літ. Мовляв, спілки породжені в сталінські часи, це колгоспи для гуртування і контролю за людьми мистецтва. Навіщо вони сьогодні, коли не те що контролю, а й інтересу до мистецтва з боку можновладців немає?

ВІДЛИГИ І ПОВЕНІ

Ще раз нагадаю недавню історію. По-перше, Спілка кінематографістів була створена за часів хрущовської «відлиги», й ініціатором її народження були самі кінематографісти. Установчі збори було проведено 1958-го, одначе упродовж семи років працівники ЦК КПРС гальмували процес завершення формування Спілки. Чому? Вони не могли зрозуміти, навіщо така організація у кіно, де люди й так працюють не осібно, як письменники чи художники, а на виробництві. Щось тут не так, маракували партійні бонзи. І як у воду дивилися — через двадцять літ, у середині 1980-х, саме кінематографісти, їхня Спілка започаткувала революційні зміни. Михайло Горбачов навіть сказав, що Перебудова розпочалася з V з’їзду кінематографістів.

В Україні так само — дві спілки, письменників і кінематографістів, вели перед у боротьбі за справжні, а не позірні зміни. 1991 року це закінчилось утворенням Української держави. Її нові-старі чиновники  доволі швидко зрозуміли, що от сі спілки, а разом з ними усе те, що називається громадянським суспільством, треба душити і нищити. Це їм загалом вдалося, опустивши усіх нас на рівень плінтуса...

Один із важелів впливу на негаційні процеси — стимулювання внутрішньої боротьби, колотнечі, яка іноді — провокативно, я вважаю — підігрівається самими кінематографістами (не відають, що творять?). Ще недавно я так тішився тим, що кінематографісти й телевізійники солідарно працювали на результат, і його було досягнуто: у вигляді нової версії закону про кінематограф. Одначе нині не те і не так. Є чимало підстав думати, що деякі телевізійні боси вирішили переформатувати (як мінімум) Держкіно. Метою є перенаправлення коштів із держбюджету на виробництво телесеріалів. А що, схоже, так воно і є. Особливо коли пригадати, що практично всі провідні телеканали належать олігархам і є збитковими. А тут грошенята мимо плисти будуть (за новим законом можна виставляти на конкурс і телевізійні проекти). Ну, і пішло-поїхало...

Ще одне риторичне питання до кінематографістів: і ви це підтримуєте? Ні, серіали робити украй необхідно, одначе йдеться про пропорції. Думаймо, пані і панове.

А тут ще одна оказія — Міністерство економічного розвитку і торгівлі України опублікувало список державних підприємств, які виставляються на продаж  і приватизацію. Серед них і кіностудії, з кіностудією імені О.Довженка включно, яка має статус національної і чомусь подібному не підлягає. Мінкультури уже заперечило: вони чогось подібного не пропонували і категорично заперечують такий підхід. Однак диму без вогню не буває.

Що кіностудії належить реформувати — зрозуміло. Але ж не шляхом продажу і фактичного нищення. Має торжествувати простий принцип: реформа не може призводити до перепрофілювання підприємства, тим більш у галузі культури. Те, що є кінематографічним, мусить залишатися в кіно, бодай там як видозмінене. А що ефективні реформи можуть бути, доводить простий приклад — за кілька років Національний центр Олександра Довженка (він же кіноархів), під орудою Івана Козленка, перетворився на сучасний, модерний заклад...

Від з’їзду хотілося б головного: давайте не сваритись і не нищити одне одного. Давайте об’єднуватись у роботі за справжні реформи, які й радикально змінять наш спільний кінопейзаж. Який, до речі, нині став приємнішим для ока, для душі.

Сергій Тримбач, «День», 23 серпня 2017 року, №148–149

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)