f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Кость Петрович...

24.07.2017

Тринадцять літ тому, 22 липня 2004-го, полишив нас народний артист України Кость Петрович Степанков. Про видатного актора згадує заступник голови НСКУ, кінознавець Сергій Тримбач.

Актор Божою милістю, людина незвичайної харизми. Батьківської найбільше – чи ж не тому часто грав ролі батьків, та й у житті йому це вдавалося якнайліпше. Яку сімʼю створив він, разом з Адою Миколаївною Роговцевою! Одне із чудес нашого життя...

Пригадалося 3 червня 2004-го, останній день народження Степанкова. Ми, разом з режисером Юрієм Терещенком та оператором Анатолієм Хімічем, знали, що він тяжко хворий і нерішуче тупцялись на Ярославім валу. Аж нас підхопила актриса Ніна Шаролапова і повела за собою: "Йому це треба зараз! І Аді треба…"

Я йшов і згадував, як уперше побував у квартирі Роговцевої-Степанкова на початку 1980-х. Жили вони тоді в будинку побіля театру імені Лесі Українки, в якому Ада Миколаївна і працювала. Такого облаштування життя я не бачив ні до, ні після того. У двері дзвонили мало не кожні пʼять хвилин, люди приходили, виходили, щось вирішували, пили чай, їли… Кость Петрович трохи нездужав й відтак напівлежав на канапі, не звертаючи уваги на постійний шумовий супровід нашої бесіди. Аж раптом галас підвищився на порядок і тоді він, трохи піднявшись на ліктях, сердито загукав, аби мали совість і створили умови для праці. На кілька хвилин запала тиша, усе примовкло; тільки десь далеко жебонів тихенько дитячий голосок. А потім знову пролунав дзвінок у двері, зашуміло, запалахкотіло… Степанков насупився, й зненацька блаженна усмішка освітила його обличчя: "А-актьори!"

Він любив акторів понад усе. Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, з якими і дружив вірно. А найбільше свою дружину. Роговцева народилася під щасливою зіркою – її обдарування помітили ще під час навчання в інституті, почала зніматися в кіно, вийшла на сцену російського театру імені Лесі Українки. Прожили у шлюбі сорок шість років! А акторська сімʼя – відомо яка. Та ще у Роговцевої тривалий час професійна карʼєра складалася куди ефектніше і результативніше – як то було пережити чоловікові, та ще й красеневі? Пережив… Справжня любов, виходить так.

І от життя добігало кінця. Вже інша квартира, на Ярославім валу. День народження, одначе всі тихі і зосереджені. На кухні, бо Кость Петрович забувся у сні. Йому вже кололи морфій, знеболювальне. Лікарі давали місяць-півтора на фінішну пряму, не більше. Радили віддати в лікарню… Одначе ні дружина, ні діти на те не пристали. Дочка Катя, так само актриса, узагалі останні два місяці майже не випускала батькових рук зі своїх – аби не чувся самотнім, аби не зникала надія, аби запамʼятати навіки тепло, нести його далі, через світи. Зворушливо, до сліз, – навіть коли дивитися збоку. У наш час, коли стільки безбатченків, стільки поламаних, потрощених сімейних корабликів, бачити таке – світла, майже свята радість.

І чи не тому так легко тут, у цій чудесній сімейній аурі, складалися, творилися вірші? І сама Роговцева, і її діти, Катя і Костя. Один із синових віршів Кость Петрович любив особливо.

– Хто се співає?
– То спомин ховає
Мелодію щастя в скарбницю бажань (…)
– Що се за стогін?
– То материн спомин,
то мати шукає дитинство дітей (…)
– Звідки ся казка?
– То Мамина ласка, то Мамине щастя – діти дітей.

І Катя, дочка. Надзвичайно зворушливі вірші. Особливо ж про останні місяці батькові, коли вже не було вороття, коли смерть стояла на порозі, усе не наважуючись перескочити ті хвилі ніжності й одчаю. І вірші, Катині.

В легкой смерти отказано, –
В действие – приговор!
Так с тобой мы наказаны
и бессильны отпор
дать, и накрепко связаны
муки смертной узлом,
и терпеть мы обязаны.
Смерть сквозь Жизнь напролом…

Він заслужив таку смерть – через важку, дуже важку хворобу, так, але ж якою любовʼю були сповиті останні дні його. Тією любовʼю, яку він вклав у людей, передусім у сімʼю свою. Бо знав високий поетичний закон: "З коханими не розлучайтесь!" Ні в біді, ні в радощах і щасті. Ні навіть у смерті.

Й відтак не можна без сліз читати Катин вірш, останнє звертання до батька:

Мій таточку, княже,
На птаха подібний…
Ти срібними крильми
Махни на півнеба!
Лети, бо вже досить!
Лети, бо вже треба!..

Відлетів, а все залишилося на своїх місцях. Зроблене, сотворене любовʼю – не вмирає. Сказано ж: немає загадки творчості, є вічна загадка Любові. Розгадуючи її, кожен творить свою Книгу Буття.

Костю Петровичу, аби Ви тільки знали, як багато людей любить Вас! А втім, Ви знаєте.

Сергій Тримбач

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»