f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Магічний Іван

15.06.2017

15 червня 2017 року акторові і режисерові Івану Миколайчуку виповнилося б 76 літ. Згадує заступник голови НСКУ, кінознавець Сергій Тримбач.

Для мого покоління він був актором магічного штибу. Носієм цілком конкретної естетики і етики, які скеровували нас углиб народної культури, до пізнання себе як єдиної народної душі й тіла.

Я познайомився з ним у кінці 1979-го, коли він працював, разом з Іваном Драчем, над літературним сценарієм про композитора Миколу Лисенка. В Ірпені, Будинку творчості літераторів. Вони сходились у Драчевому помешканні, де був розкішний стіл із настільною лампою під зеленим куполом. Сократівське чоло поета і сценариста, стосик нових книжок, серед яких запам'яталася збірка праць видатного російського літературознавця, культуролога Михайла Бахтіна.Від Миколайчука мені треба було усього лишень інтерв'ю для московського журналу „Искусство кино” (щоправда, аж у двадцять п'ять сторінок машинопису). А воно якось не складалось. Хоча я отримав від редакції зухвалу, як на часи заборон, можливість поговорити про Поетичне кіно і його долю.

То ж я пішов в обхід. І почалися розмови у дусі тих часів – про все, у якійсь неповторній сув'язі. Довго не концентруючись на чомусь одному. Запам'яталося, що Іван Миколайчук говорив про майбутній фільм (а замовив їм із Іваном Драчем сценарій режисер Тимофій Левчук) як імовірно свій: „Тимофій може й передумати...” Іван Васильович саме закінчив свою першу режисерську картину „Вавилон ХХ” і чимало дечого приміряв на себе: а ну ж бо... „Та мені, – говорив він, – зробити хоч би один епізод, коли труну Шевченкову привозять до Києва...”

Смерть була його темою, його матеріалом вже від першої ролі у „Тінях забутих предків”. Пригадуєте фінал, коли мертве тіло Івана Палійчука стрясається від рухів соплеменників на похороні. Потому він грав роль Поета у стрічці „Перевірте свої годинники”, за сценарієм Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Ставив фільм тодішній дебютант Василь Ілляшенко. Поет йшов на війну і гинув. В епізоді похорону свого героя Іван Миколайчук вирішив спробувати, як воно там, у труні. І попросив режисера, аби той дозволив „в натурі” улягтися до гробу. Понад те, ще й кришку закрили, цвяхами прицмокали і в могилу опустили. Ще й кількома лопатами земельки зверху притрусили. Усе те камера зафільмувала.

В цю історію я якось не дуже повірив. Одначе Василь Ілляшенко запевнив: усе так і було. „Витягли труну із могили, віддерли цвяхи. Іван лежав блідий, яко крейда. Питаю в нього: „Ну, Іване, ще дублик?” Ні, каже, годі”.

До речі, фільм Ілляшенкові не дали закінчити. Комісія аж із самого ЦК партії знайшла у відзнятому матеріалі чимало зловісних, ба навіть ворожих соціалістичному устрою нюансів. Режисера разом з директором кіностудії імені О. Довженка Василем Цвіркуновим викликали на саму гору, на Політбюро, й дали прочуханки (сам Петро Шелест, тодішній партійний „президент”). Було дано указівку фільмовий матеріал спалити. Що й було зроблено.

Миколайчукові цікавою була не смерть сама по собі, а її магічна, обрядова компонента. Кіно 1960-х віднайшло ту компоненту і вже її трималось. Обряд вбирав у себе колосальну традицію пізнання народом фундаментальних проявів життя і смерті. У вже згадуваному фіналі „Тіней...” смерть, покійник включені до обряду, який, тим самим, і виконує об'єднавчу, інтегральну функцію. В комуністичній міфології смерть більшовицького героя була, зазвичай, жертовною – в ім'я колективу, що рухається у світле омріяне майбуття. Відтак патетика, пластична і звуко-шумова випруженість. В Українському Поетичному кіно (а саме так досі називають цей напрям в кіно) смерть ажніяк не патетична, не пафосна – радше буденна, рутинна річ. І тільки людина може трохи переформатувати сам момент смерті, надавши їй ознак обрядової магії.

Скажімо, коли у „Вавилоні ХХ” гине Поет (Анатолій Хостікоєв) біля нього з'являється сам Іван Миколайчук в образі сільського мудреця Фабіана, і проказує трохи патетичні слова про неординарність поетової загибелі. І Рузя в личині актриси Раїси Недашківської так само чатує смерть односельців, аби тут же надати їй відповідних обрядових рямців. Одначе це такий собі персональний акт чи акція, які не сотрясають небеса. І той же Фабіан, риючи могилу на цвинтарі, одразу готує й другу...

Іван Миколайчук вражав точністю своїх рефлексій, розуміння культурного національного і світового контексту. Саме він пояснив мені значення українського барокко і її народної складової для Поетичного кіно: надмір пластики, надмір психологічного напруження (в Миколайчукових сценаріях, на жаль нереалізованих, є цей мотив – людина ладна зійти з круга узвичаєного життя, одначе не віддасть свою осібну суверенність)...

І багато що Іван Миколайчук пояснить нам. Тільки б його побачили і почули.

Сергій Тримбач

21 лютого, четвер, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ КІНОРЕЖИСЕРА СЕРГІЯ ЛОСЄВА

22 лютого, п’ятниця, Синій зал Документальний фільм "Кенгір. Сорок днів свободи"

23 лютого, субота, Синій зал ТВОРЧА ЗУСТРІЧ З НАГОДИ 65-ЛІТТЯ ОЛЕКСАНДРА СПАРИНСЬКОГО