f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Магічний Іван

15.06.2017

15 червня 2017 року акторові і режисерові Івану Миколайчуку виповнилося б 76 літ. Згадує заступник голови НСКУ, кінознавець Сергій Тримбач.

Для мого покоління він був актором магічного штибу. Носієм цілком конкретної естетики і етики, які скеровували нас углиб народної культури, до пізнання себе як єдиної народної душі й тіла.

Я познайомився з ним у кінці 1979-го, коли він працював, разом з Іваном Драчем, над літературним сценарієм про композитора Миколу Лисенка. В Ірпені, Будинку творчості літераторів. Вони сходились у Драчевому помешканні, де був розкішний стіл із настільною лампою під зеленим куполом. Сократівське чоло поета і сценариста, стосик нових книжок, серед яких запам'яталася збірка праць видатного російського літературознавця, культуролога Михайла Бахтіна.Від Миколайчука мені треба було усього лишень інтерв'ю для московського журналу „Искусство кино” (щоправда, аж у двадцять п'ять сторінок машинопису). А воно якось не складалось. Хоча я отримав від редакції зухвалу, як на часи заборон, можливість поговорити про Поетичне кіно і його долю.

То ж я пішов в обхід. І почалися розмови у дусі тих часів – про все, у якійсь неповторній сув'язі. Довго не концентруючись на чомусь одному. Запам'яталося, що Іван Миколайчук говорив про майбутній фільм (а замовив їм із Іваном Драчем сценарій режисер Тимофій Левчук) як імовірно свій: „Тимофій може й передумати...” Іван Васильович саме закінчив свою першу режисерську картину „Вавилон ХХ” і чимало дечого приміряв на себе: а ну ж бо... „Та мені, – говорив він, – зробити хоч би один епізод, коли труну Шевченкову привозять до Києва...”

Смерть була його темою, його матеріалом вже від першої ролі у „Тінях забутих предків”. Пригадуєте фінал, коли мертве тіло Івана Палійчука стрясається від рухів соплеменників на похороні. Потому він грав роль Поета у стрічці „Перевірте свої годинники”, за сценарієм Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Ставив фільм тодішній дебютант Василь Ілляшенко. Поет йшов на війну і гинув. В епізоді похорону свого героя Іван Миколайчук вирішив спробувати, як воно там, у труні. І попросив режисера, аби той дозволив „в натурі” улягтися до гробу. Понад те, ще й кришку закрили, цвяхами прицмокали і в могилу опустили. Ще й кількома лопатами земельки зверху притрусили. Усе те камера зафільмувала.

В цю історію я якось не дуже повірив. Одначе Василь Ілляшенко запевнив: усе так і було. „Витягли труну із могили, віддерли цвяхи. Іван лежав блідий, яко крейда. Питаю в нього: „Ну, Іване, ще дублик?” Ні, каже, годі”.

До речі, фільм Ілляшенкові не дали закінчити. Комісія аж із самого ЦК партії знайшла у відзнятому матеріалі чимало зловісних, ба навіть ворожих соціалістичному устрою нюансів. Режисера разом з директором кіностудії імені О. Довженка Василем Цвіркуновим викликали на саму гору, на Політбюро, й дали прочуханки (сам Петро Шелест, тодішній партійний „президент”). Було дано указівку фільмовий матеріал спалити. Що й було зроблено.

Миколайчукові цікавою була не смерть сама по собі, а її магічна, обрядова компонента. Кіно 1960-х віднайшло ту компоненту і вже її трималось. Обряд вбирав у себе колосальну традицію пізнання народом фундаментальних проявів життя і смерті. У вже згадуваному фіналі „Тіней...” смерть, покійник включені до обряду, який, тим самим, і виконує об'єднавчу, інтегральну функцію. В комуністичній міфології смерть більшовицького героя була, зазвичай, жертовною – в ім'я колективу, що рухається у світле омріяне майбуття. Відтак патетика, пластична і звуко-шумова випруженість. В Українському Поетичному кіно (а саме так досі називають цей напрям в кіно) смерть ажніяк не патетична, не пафосна – радше буденна, рутинна річ. І тільки людина може трохи переформатувати сам момент смерті, надавши їй ознак обрядової магії.

Скажімо, коли у „Вавилоні ХХ” гине Поет (Анатолій Хостікоєв) біля нього з'являється сам Іван Миколайчук в образі сільського мудреця Фабіана, і проказує трохи патетичні слова про неординарність поетової загибелі. І Рузя в личині актриси Раїси Недашківської так само чатує смерть односельців, аби тут же надати їй відповідних обрядових рямців. Одначе це такий собі персональний акт чи акція, які не сотрясають небеса. І той же Фабіан, риючи могилу на цвинтарі, одразу готує й другу...

Іван Миколайчук вражав точністю своїх рефлексій, розуміння культурного національного і світового контексту. Саме він пояснив мені значення українського барокко і її народної складової для Поетичного кіно: надмір пластики, надмір психологічного напруження (в Миколайчукових сценаріях, на жаль нереалізованих, є цей мотив – людина ладна зійти з круга узвичаєного життя, одначе не віддасть свою осібну суверенність)...

І багато що Іван Миколайчук пояснить нам. Тільки б його побачили і почули.

Сергій Тримбач

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»

19 грудня, середа, Червоний зал ВЕЧІР З НАГОДИ 90-РІЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КІНОСТУДІЇ ІМЕНІ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА