f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

«Мов кінь анархії в бою...»

17.04.2017

6 квітня 2017 року в Будинку кіно представили легендарну українську стрічку «Тарас Трясило».

Сергій Тримбач, «День»

90 літ тому, у березні 1927-го, на екрани Києва і всієї України вийшов фільм «Тарас Трясило» режисера Петра Чардиніна, за однойменним поетичним романом Володимира Сосюри. З Амвросієм Бучмою у головній ролі. Фільм був закуплений для показу у низці зарубіжних країн. У 1937-му його повторно випустили на екрани під назвою «Повість про гаряче серце». А потім він загадково зник, у фільмографічних довідниках під назвою фільму з’явилась (здавалось, що назавжди) наліпка «не зберігся».

ІЗ ЗАПОРОЖЦЯ ЗЛІПИВ «КОМУНАРА»

Років з десять тому французького кінознавця (українця за походженням) Любомира Госейка запросили до Французької синематеки, аби переглянув фільм «Тарас Шевченко» Петра Чардиніна, 1926 року. Потребували консультації людини, що знається на українському кіно. Погасло світло у залі, на екрані постали титри, і Госейко зненацька побачив заголовний титр «Татари», французькою. Доти атрибутований в архіві як вище згаданий «Шевченко». Зрозуміло, чому сталася помилка — режисер один і той же, так само рік виробництва (1926-й) і — Тараси в обох випадках.

Отак фільм Чардиніна воскрес, вигулькнув з історичного дна. Одначе минуло ще кілька років, перш ніж він потрапив до України, в Національний центр Олександра Довженка (себто державний архів ігрового кіно). Після певної реставрації картину показали на фестивалі «Німі ночі» в Одесі. І от, нарешті, відбувся сеанс і в Києві — 6 квітня Синя зала Будинку кіно приймала тих, хто зачекався зустрічі з екранним витвором.

В основі фільму поема (чи віршований роман) Володимира Сосюри, яка так і називається — «Тарас Трясило». Видрукувана 1925 року в журналі «Червоний шлях», вона дістала неоднозначні відгуки. Скажімо, Микола Зеров вважав, що поет узагалі відбувся як потужний і ефективний лірик, а от щодо епосу... Епос потребує інших талантів, та й інших світоглядних установок, зрештою. «Сосюра як поет — завжди на людях,— формулював Зеров,— всі його ліричні емоції втілюються, так би мовити, на очах глядачів, тоді як інші поети воліють лабораторії, суворої, вибагливої роботи на самоті. Сосюра завжди — пригадую назву одної поезії в прозі — «кидає слова», тоді як інші поети ті слова збирають, обточують, шліфують...» Себто поет він більше естрадний, сказати б, недарма ж такою популярною була його любовна, почуттєва лірика.

Сосюра, як відомо, парубок із Донбасу, який, тим не менше, опинився у війську Петлюри і провоював у його складі замало не всю «каденцію». То було першим досвідом, а каяття, а «перші рухи класової свідомості, Червона армія й Червона зима» — то вже прийшло потім. «Молодий Сосюра цінить в революції її стихію, огні й пожари, героїчний запал одиниці — романтику революції... — продовжу цитувати Зерова. — Зовсім не анархія Махна, — буяння революційної повіді вчувається мені в його описах збитого бурями моря: “Шумить і грає Чорне море, мов кінь Анархії в бою”»... Анархічний бунт як вияв самої природи — ось що близьке, ба навіть рідне для поета. Спонтанність емоцій, їх самокристалізація передусім.

Уже в 1950-ті інший критик, із-за океану, щоправда, суворо зазначить: «Намагаючись переоцінити з совєтської «клясової» точки зору національні своїм змістом події українського минулого, Сосюра написав, по суті, не історичну поему, а своєрідну травестію історичної теми. Окремі її місця звучать просто гумористично. З Тараса Трясила зробив Сосюра якогось «комунара» козацької доби, а національно-визвольну боротьбу козацтва проти польського панування подав у вигляді якоїсь півбольшевицької соціяльної революції» (Василь Гришко).

Ну, є таке. Точніше, було — у 1920-ті події давнішої історії підганяти під лекала соціальних революцій.

ТА САМА ІСТОРІЯ, МАТЕРІ ЇЇ КОВІНЬКА

Отже, потоптались критики по Сосюриному витворові. «Скільки анахронізмів, недоречностей в поемі, скільки безсилої вигадки! — вигукував той же Зеров. — Візьмім хоча б назви місцевостей та імена героїв: Марину, що, перейшовши до «татарської віри», зветься Ханим, татарина Ятагана, магнатову дочку Ягеллу, річку Альтанку (...) Імена Сосюриних героїв — це така ж культивація розложистої клюкви, як західні бульварні романи з російськими князями та нігілістами. Взагалі все, що стосується до історичого тла поеми, показує в Сосюрі автора найвеселішого і найбезтурботнішого».

Екранізувати літературний твір заходився Петро Чардинін, відомий російський режисер, запрошений ВУФКУ (тодішній аналог нинішнього Держкіно) в Україну, за первісним браком власних майстрів (вони наростатимуть поруч). Він-то профі у справі перекладу мови класичної літератури в регістр чогось «безтурботного», мелодраматичного, такого, щоби «душа наскрозь» («Пікова дама», «Ідіот», і — «Молчи, грусть, молчи»). До речі, в його послужному списку і екранізація поеми «Мазепа» Юліуша Словацького (1914). Відтак не дивно, що Сосюрин текст не став догмою для режисера. У фіналі Трясило гине від ножа Ягелли, гетьманової дочки (у цій ролі, звісно, дружина Чардиніна, Маргарита Барська, яка того ж року в Одесі знялась у головній ролі в «Ягідці любові» Олксандра Довженка). А от зрадництво сестри Трясилової, Марини (знаменита Наталя Ужвій) відмінено — у фільмі вона не зраджує своєму роду і народу, попри хтивість польських вельможних «пацанів». У Сосюри Марина такий собі гоголівський Андрій — почуття, пристрасть є найвищою цінністю.

У чому стрічка Чардиніна суголосна з літературним першоджерелом — в акцентуванні вірності соціальним, ба навіть класовим цінностям. Та що там — цінностям революції, яка покликана змести зрадливих очільників війська запорозького, от сих глитаїв павучого розливу, і замінити їх чесними, справедливими і мудрими провідниками. Як от Тарас Трясило. Сьогоднішній глядач напевно ж пізнає у масових епізодах майданну романтику: геть олігархів, чи то пак кошового отамана Кобзу (один із найбільших українських акторів Іван Замичковський)! Геть, геть і геть! «Всіх панів до ’дної ями, Буржуїв за буржуями, Будем, будем бить». І б’ють. Ось уже три століття поспіль. Чомусь не помагає — ті кобзи мармизячі знову спливають нагору, тепер ще й державну...

Цікавий текст явився нам з історичного небуття, цікавий. Як би нам не тільки екранізувати свою історію, а ще й змінювати в ній щось. А то крутимось століттями в одній, виходить, клітці...

Сергій Тримбач, «День», 7 квітня 2017 року, №61—62

12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»