Санкції, які знищують «маленьких людей»
02.03.2017
Заступник голови НСКУ, кінокритик Сергій Тримбач про художній фільм Кена Лоуча «Я, Деніел Блейк», показ якого відбувся 28 лютого 2017 року в рамках проекту «Мистецькі фільми у Будинку кіно», який представляє кінокритик Алік Шпилюк.
Хто вбиває людину? І що?
Вдруге подивився фільм 80-літнього британця Кена Лоуча «Я, Деніел Блейк». Той самий, що переміг на минулорічному Каннському кінофестивалі, отримавши Золоту пальмову гілку. Чимало критиків вважали, що він на те не заслуговував – мовляв, сильніші картини були у конкурсі. Кен Лоуч – принциповий прихильник кіно, настановленого на критику суспільства і його визначальних цінностей. Остання стрічка режисера ажніяк не виняток…
Ще на титрах ми чуємо закадрову розмову героя з якимось знеособленим працівником системи охорони здоров’я. Вона розпитує Деніела Блейка (так звуть героя стрічки, 59-річного теслю) про стан його здоров’я. Розпитує доволі химерно, так що Деніел починає огризатись: «У мене хвороба серця, а ви про мою дупу питаєте!». І – «Ви хто, лікар, медсестра?» Відповідь: «Ні, я працівник сфери охорони здоров’я. – З американської фірми? – Так, але ми виграли конкурс і дістали право виступати від імені держави». Британської держави!
Про підсумок тієї бесіди ми дізнаємось уже тоді, коли герой з’являється в кадрі. Він тримає в руках лист, у якому чорним по білому сказано, що він (дарма, що зазнав інфаркту, що проблеми із серцем тривають) вибуває із списку тих, хто отримує допомогу за станом здоров’я. Не добрав балів – замість 15-ти отримав тільки 12. І тепер… Тепер санкції.
Власне, «санкція» – слово, яке спливає у фільмі повсякчас. Хто його промовляє? І хто, власне, вирішує долю Деніела, жити йому чи вмерти? Здавалось би, опісля з’яви проблем із здоров’ям першою і вирішальною є думка лікаря. Ніц, не лікаря. Кого ж тоді? А отієї самої «працівниці сфери», яка не є лікарем, медсестрою, навіть санітаркою. Ким же вона є у такому разі? Фактично вона є роботом, носієм механічної функції. Причому агресивним: будь-який спротив людини – і вимовляється оте магічне «санкція». Або й просто: «Вийдіть звідси, ви тут ніхто».
Фокус соціальної проблематики саркастичного фільму Кена Лоуча якраз у цьому: він випрозорює на екрані конструкцію британського суспільства, в якому державу представляють так звані «бюрократи вуличного рівня / Street level Bureaucracy». Хоча на перший погляд це не так, адже йдеться про охоронників, поліціянтів, рядових служителів соціальних установ. Які повсякчас апелюють кудись нагору – саме там прописали правила, які визначають все і вся. Тільки фільм неспростовно доводить: ні, саме ця «нижня» публіка вирішує, кому і як. Бо за якою логікою людину із серйозним захворюванням серця виштовхують із системи соціальної допомоги?
Тільки одна тут логіка – ти мусиш пристати на вимогу і самому стати гвинтиком системи, комп’ютерним коліщатком. А як ні, як не бажаєш позбавлятись своєї самості, своєї особистісної неповторності – що ж, тоді санкції, тоді смерть тобі.
У підсумку Деніела (Дейв Джонс) таки примушують шукати роботу. Шукати чисто формально – склавши резюме щодо власної персони і розносячи його, мандруючи по офісах. А соціальній інституції представляти докази своєї активності у таких пошуках. Повна, стовідсоткова глупота, і це в Англії, яка так часто видається замало не взірцем демократії.
Зрештою, Деніел помирає, його серце розбилось об машинізований, роботизований мур нібито державної машини. Така собі війна світів (людини і знеособленої роботизованої державної машини) закінчується поразкою людини...
Сергій Тримбач