f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Лариса Левчук: «Монумента із себе батько ніколи не робив»

19.01.2017

19 січня 2017 року — 105-та річниця від дня народження Тимофія Левчука, кінорежисера, громадського діяча, засновника Національної спілки кінематографістів України.

Подаємо фрагменти інтерв’ю дочки, Лариси Левчук, знаного вченого, педагога, доктора філософських наук.

Людмила Яновська, «Урядовий Кур’єр»

— Дуже цікаво, пані Ларисо, як з’явилася в Тимофія Левчука, сільського хлопчини з Житомирщини 1912 року народження, мрія про кіно, і чи пощастило подивитися хоч один фільм сина його батькам?

— У біографічній книжці «Тому що люблю» батько згадує, як у його рідному селі Бистрівка показували перший фільм на простирадлі, натягнутому надворі. Це було його надзвичайно сильне юнацьке враження про кіно, яке тоді починали популяризувати і стрічки возили по селах. Але одразу пов’язати себе з кінематографом не міг. З дипломом Коростишівського педагогічного технікуму спробував учителювати, та казав, що в школі витримав два тижні. Якраз відкрився кіноінститут у Києві, вступив туди вісімнадцятирічним. І ніколи в житті не змінював фах режисера, не був, як чимало колег, автором сценаріїв навіть у співавторстві і не знімався як актор. Його батько фільмів сина не бачив, помер у 1948 році, а без матері лишився зовсім малим, ледь пам’ятав, як вона лежала в труні. З мачухою не знайшов спільної мови, в неї були свої діти. Про своє важке дитинство розповідав рідко, а зв’язки з родичами підтримував. Тимофій Левчук належить до тих людей, які зробили себе самі. Його Бистрівка — за два кілометри від Верхівні, де в маєтку Ганської гостював Бальзак. І батьків фільм «Помилка Оноре де Бальзака» наснажувався і його дитячими спогадами та легендами про цей маєток, і костьолом у Бердичеві, де вінчалися Бальзак і Ганська.

— Діти в молодості часом критикують своїх батьків. А ви?

— Я не була прихильницею того, що батько дуже багато зусиль віддавав військовій темі. Він мав значний потенціал у створенні стрічок зразка «Помилка Оноре де Бальзака» або «Закону Антарктиди» — першого українського широкоформатного художнього фільму з унікальними зйомками блискучого кінооператора Сурена Шахбазяна і чудовими акторами (а зокрема в Антарктиді епізоди знімав тоді молодий Вілен Калюта). Цей фільм, за документальним фактом, про те, як група радянських науковців врятовує іноземну експедицію, мав величезний успіх у Парижі, в кінохроніці збереглися кадри, де парижани стоять у черзі, щоб потрапити на його перегляд. Абсолютно органічні в творчості батька і стрічки такого плану, як «Іван Франко», де в головній ролі Сергій Бондарчук. Сценарій одного з останніх батькових фільмів «У звуках пам’ять відгукнеться», присвяченого Миколі Лисенку, написали Іван Драч та Іван Миколайчук. Таких стрічок у батька могло бути більше. Але він свідомо щоразу повертався до війни. Вважав: оскільки вижив, пройшовши її всю, то відповідальний за пам’ять про тих, хто загинув.

— Батько розповідав вам про війну?

— Так, і писав про це багато. У її перші дні кияни-допризовники, а з-поміж них група, до якої був приписаний Тимофій Левчук, рухалися в напрямку Львова без зброї, в цивільному одязі, дехто навіть босоніж. Доки їх туди везли, Львів зайняли німці, тому з півдороги їх завертали до військових частин. Батько потрапив до тієї, яку очолював кадровий військовий Герман Муханов, і потім воював під його командуванням, підтримував з ним контакти й після війни, яку пройшов зв’язківцем, від лейтенанта до майора, начальника окремого батальйону зв’язку, з багатьма бойовими нагородами.

Коли закінчилася Велика Вітчизняна війна, в долю батька втрутився, щоб він не потрапив на радянсько-японську, Олександр Довженко: його демобілізували й направили до Києва на відновлення кіностудії. А Перемогу він зустрів у Відні, де на прохання Олександра Довженка, який завжди хворів на серце, знайти йому нітрогліцерин, батько з пістолетом в руках вимагав у аптекаря цей препарат і був украй здивований, коли той виніс маленьку пачечку з дрібними пігулочками і пояснив, що цієї дуже великої дози вистачить надовго, а в іншій упаковці нітрогліцерин не випускають.

— У Тимофія Левчука були фронтові епізоди, коли опинявся віч-на-віч зі смертю?

— Про один з них розповів у пресі драматург Євген Онопрієнко, котрий теж воював. Здається, це було під час Корсунь-Шевченківської епопеї: там батька цвяхами прибивали через шинель до якоїсь там споруди, щоб він міг тримати зв’язок у страшний мороз і його не зірвав вітер. Вони воювали в страшних умовах. Батько був контужений, лежав кілька місяців у госпіталі десь у глибинці Росії, в нього було ускладнення з нирками, яке потім не покидало його все життя. Люди, котрі пройшли через жахи війни, ніколи себе, як і мій батько, не легендаризували. Бо це страшна правда, до якої важко повертатися.

— І багатогранна. Раніше, наприклад, ніде публічно не згадувалося, що за одного вбитого партизанами німецького офіцера живцем спалювали все село, таких трагедій багато було зокрема на Житомирщині. Чи траплялося в кінодосвіді Тимофія Левчука, коли він не міг щось зняти про війну з якихось причин?

— Батько воював у діючій армії. Коли він почав знімати «Думу про Ковпака» про партизанський рух, тоді з’ясувалося, що там все неоднозначне, кожен дуже високо оцінював себе. Але сценарій як консультант корегував Герой Радянського Союзу Василь Войцехович, з котрим рахувалися всі партизани, які залишилися живими, і начебто ніхто не оспорював модель руху Ковпака, відтворену у фільмі. Ось прочитайте, що згадував Василь Войцехович про цю кінострічку: «На головні ролі були затверджені чудові актори: К.Степанков, В. Бєлохвостик, М. Голубович, В.Заклунна, В.Півненко. Навіть в епізодах грали першокласні актори, які настільки вжилися в роль партизанів, що, приїжджаючи на знімальний майданчик, я відчував себе так, ніби «машина часу» повернула мене в мою молодість і я знову серед бойових друзів. Я не міг сказати, кого саме грає той чи той актор, але добре пам’ятав, що це «наш» боєць чи командир і що я його прекрасно знаю в обличчя».

Ще коли тільки оголосили про екранізацію роману Івана Стаднюка «Війна», у пресі було всенародне обговорення. Тоді багато учасників війни вважали, що це правда від початку до кінця, але не менше було й тих, хто називав цей твір просталінським і виступав проти того, щоб за ним знімався фільм. Одна з частин книжки Івана Стаднюка «Війна», як і серія фільму, з таким підзаголовком: «Ми загинули б, якби не гинули». Це кредо будь-якої війни. А коли панує одна ідеологія, усі митці в непростому становищі. Але факт, що батько намагався у стрічках про війну бути якнайближчим до правди, бо знав її особисто.

У фільмах батька та інших режисерів, які працювали з неоднозначним соціально-політичним матеріалом, було немало складних ситуацій. Наприклад, друга частина фільму «Родина Коцюбинських», за який він отримав Шевченківську премію, пов’язана з громадянською війною, з долями репресованих сина Михайла Коцюбинського Юрія та Віталія Примакова, який виріс у родині Коцюбинських, але цей матеріал не дозволили показати, він залишився поза екраном. Фільм закінчується трохи плакатним зображенням, коли Віталій Примаков і Юрій Коцюбинський на конях в’їжджають до Києва. Можливо, такі заборонні речі траплялися в батька і щодо війни.

— Що було дуже важливим для Тимофія Левчука зацікавленням, окрім кіно?

— Захоплювався живописом, завжди дружив з художниками. Багато читав, зібрав дуже хорошу бібліотеку, особливо книжок про мистецтво, з-за кордону привозив видання і Сальвадора Далі, і Василя Кандінського. Любив театр. З ним було цікаво десятиріччями приятелювати письменникам, акторам, іншим митцям. Батько був дуже безпосередньою людиною, з надзвичайним почуттям гумору. На будь-які ситуації реагував іронічно. І так розповідав життєві бувальщини, що йому пропонували видати збірку «Анекдоти від Левчука».

Людмила Яновська, «Урядовий Кур’єр», 19 січня 2012 року

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали: червоний, синій, білий

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда офісних приміщень.