f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Віктору Шкуріну – 85 літ!

05.01.2017

Сергій Тримбач

У це важко повірити, одначе ж календар напевно що не бреше – кінорежисерові Віктору Георгійовичу Шкуріну 5 січня 2017 року виповнюється 85 літ. Чудесна людина, прекрасний режисер неігрового кіно… Втім, й ігрового також.

Кінорежисер, так, але ж у ньому прокидалися й інші таланти. Народжений у Маріуполі (тоді Жданов) він спершу закінчив Одеську мореходку, після чого працював диспетчером і начальником порту (так, це той випадок, коли очам своїм можна вірити) на Шпіцбергені (архіпелаг у Північно-Льодовитому океані). Начальнику ще тридцяти не було…

Високий, кремезний, було і є в ньому щось таке справді капітанське – з бешкетницько-піратським ухилом (так мені чомусь видається). Може тому, що уже навчаючись у Москві, у ВДІКу (закінчив його у 1965-му) Віктор Шкурін зіграв невелику роль у фільмі Георгія Данелії (за сценарієм Геннадія Шпалікова) «Я шагаю по Москве».

Роль була маленькою – кишенькового злодія, якому спершу вдається утекти з місця злочину, а потім його усе ж затримують, завдяки героїні Галини Польських. Сьогодні передивився – дуже смішно і по-справжньому смішний Віктор Шкурін. Бо режисер поміщає богатирсько-шкіперську постать Віктора Шкуріна в раму лірично-інтелігентського світу столичних жителів – і це й смішить передусім… Одначе от се враження лишилось – вільний чоловік, пірат, сказати б, який не вміщується у повсякденний формат подій.

Міг би й продовжити акторську кар’єру, але ж ні – капітан мусить бути капітаном, тобто режисером. Багато літ Віктор Георгійович працював на студії «Укркінохроніка», а в 1970–1972 роках навіть був її директором. Та й у Спілці кінематографістів багато літ входив до її керівництва, зокрема очолював Контрольно-ревізійну комісію, будучи одним із, що називається, спілчанських хранителів основ і традицій.

Разом із тим бешкетницьке начало у Вікторі Шкуріні виявлялось повсякчас. Він одразу взявся за матеріал, який дозволяв наблизитись до особливостей людського характеру в непростих, а часом й екстремальних умовах. Так це виявилось в уже чи не першій роботі, фільмі «Двоє з мартену», де виробничий процес відтворено на максимумі фотографічної виразності і правди характерів. Або ж відома стрічка «Параска Біда і добрі люди» (1967) з її проникненням в особливості праці і побуту тогочасного українського села – без звичного «придиханія» й ідеологізації. І так далі – навіть у «застійні» роки Віктор Шкурін видавав на-гора якісну документалістику, в основі якої дослідження людини і її характеру («Радянський характер» – так і називалась одна із його картин).

У 1980-му режисер наважився поставити ігрову стрічку – «Платон мені друг», із Степаном Олексенком і Костем Степанковим. Виробнича драма, матеріал, близький Шкуріну-документалісту. Платон Смоляк, директор комбінату з видобутку марганцевої руди, вирішує зайнятись відновленням страченої землі, поверненням її до звичайного природного життя. Намір наштовхується на чимало проблем, які непросто розв’язати…

Пригадується, сильного враження фільм не справив, не тільки на мене, а й на самого Віктора Шкуріна мабуть, оскільки більше в ігрове кіно він не повертався. Хоча серйозність і професійність його підходу до опрацювання життєвих проблем були безсумнівними.

То ж і не дивно, що в бурхливі роки Перебудови і становлення української державності режисер знову на передовій боротьби за зміни в житті. Його (спільно з Анатолієм Карасем) дилогія «Липневі грози» («Страйк» і «Викид») на початку 1990-х років стала справжньою подією. Це оповідь про фактичне повстання шахтарів Донбасу проти існуючої комуністичної системи, яка ніби ж то позірно всіляко їх уславляла. Фільм було удостоєно Шевченківської премії і – фактично забуто. А жаль, було там до чого придивитись, побачити образ грядущих катастроф…

У 1990-ті та «нульове» десятиліття, які були небагаті на кіноврожаї, Віктор Шкурін продовжував працювати. Зокрема, назву його (у співпраці з Олександром Фроловим) цикл фільмів «Червоний Ренесанс» – про відродження української культури у 1920-ті та її подальшу драму. Запам’ятався й інший фільм (так само разом з Олександром Фроловим) – «Леонід Кравчук. Обрання долі», портрет першого українського Президента постав у його непростій і неординарній стереоскопії.

Крім того, Віктор Георгійович викладає, вже багато років, із видимим задоволенням контактуючи з новими поколіннями, що приходять в кіно.

Років набігло чимало, а все ж хочеться побажати красивій, мудрій, талановитій людині Віктору Шкуріну ще багатьох літ натхнення, доброї роботи, і такого ж сталого інтересу до життя, яке він так любить. А воно, життя, любить його – навзаєм.

Сергій Тримбач

12 грудня, середа, Синій зал Прем’єрний показ художнього фільму «ТРИМАЙ БІЛЯ СЕРЦЯ»

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»

12 грудня, середа, Малий зал «ЦИКЛ ВЕЧОРІВ ІСПАНОМОВНОГО КІНО» Художній фільм «ГАВАНАСТЕЙШН»