f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Тарас Ткаченко про «Гніздо горлиці» та головні кроки на посаді очільника Спілки

25.12.2016

Напередодні виходу на кіноекрани фільму "Гніздо горлиці", що відбувся 10 листопада 2016 року, режисер стрічки, голова НСКУ Тарас Ткаченко поспілкувався із "Дзеркалом тижня" про найближчі фестивальні маршрути фільму, а також свої головні кроки на посту очільника кіноспілки.

Катерина Константинова, "Дзеркало тижня"

Дарина, героїня "Горлиці", їде на чужину, на заробітки до Італії, — не від доброго життя. Її чоловік роботу втратив (став пити гірку), до того ж підросла донька, а грошей на сім'ю не вистачає. Заробітчанство, навіть у чудовій Італії, — це далеко не мед, адже Дарина опікується досить примхливими клієнтами-роботодавцями. І згодом, повернувшись на рідну Буковину, розуміє, що багато чого в її житті помітно змінилось…

У "Горлиці", як відомо, свою останню головну роль зіграв Віталій Лінецький. У ролі його дружини, заробітчанки Дарини, — Римма Зюбіна.

Виробництво фільму Тараса Ткаченка збіглося з драматичними випробуваннями для України. Фінансування розпочинало одне Держкіно, очолюване Катериною Копиловою. Продовжило підтримку картини Держкіно вже з новим очільником — Пилипом Іллєнком. 50% бюджету цієї картини — державні гроші, решта 50% — від інвесторів. Як відомо, у розпал роботи над фільмом, у липні 2014-го, відійшов у інший світ Віталій Лінецький… І режисерові довелося дещо змінювати у сценарії.

Але, на щастя, фільм усе-таки добрався і до вітчизняних екранів, і до міжнародних фестивалів.

Уперше українці побачили "Горлицю" влітку на Одеському міжнародному кінофестивалі. Тоді ж з'явилися й перші рецензії. Майже всі критики відзначали важливість обраної режисером теми — українські заробітчани. Але, звісно, були й критичні зауваження. Як без цього?

Сам режисер ще влітку в інтерв'ю "ВВС-Україна" зазначав: "П'ять мільйонів українців працюють за кордоном. Це кожен десятий українець… Можливо, це наймасштабніше соціальне явище в Україні. Можливо, навіть масштабніше за війну через таку кількість втягнутих у це людей. Україні дуже потрібне актуальне соціальне кіно. Про те, що відбувається з нами — саме зараз".

Нагадаю, що стрічку знімали на Івано-Франківщині, у мальовничій Вижниці, були зйомки також за кордоном — у Генуї та деяких інших місцях.

— Пане Тарасе, а скільки копій "Гнізда Горлиці" найближчим часом потрапить на екрани різних міст України?

— Повірте, аж ніяк не кокетую, та насправді я сам цього не знаю. Дистрибуцією нашої картини займаються Володимир Філіппов із Богданом Батрухом. І кількість копій досі редагується-уточнюється.

Все залежить від того, скільки копій "Горлиці" погодяться взяти у прокат саме українські кінотеатри. На даний момент це число наближається до ста.

— Можете пригадати, скільки часу тривала робота над цією картиною — від ідеї до фінальних акордів?

— Так, звісно. Продюсер Володимир Філіппов звернувся до мене з цією ідеєю ще в середині 2013-го. Була пропозиція взяти участь у пітчингу. А сценарій фільму "Гніздо горлиці" став одним із переможців конкурсу "Коронація слова" ще у 2012-му. Свій фільм ми завершили буквально у переддень цьогорічного Одеського кінофестивалю, де й відбулася прем'єра. На фестивалі, як відомо, "Гніздо горлиці" отримало Гран-прі як найкращий український повнометражний фільм.

— "Гніздо" передбачало географію зйомок у різних місцях та містах, отже де вам було найскладніше, а де — найлегше знімати свій фільм?

— Знаєте, самі зйомки були не дуже проблемними. Більш енергозатратним для мене є процес планування таких зйомок. За кордоном, до речі, все було дуже добре. Партнером фільму в Італії виступила Лігурійська комісія. Вона забезпечувала отримання дозволів, допомагала в пошуку локацій. Завдяки цій комісії нам практично безкоштовно надали і проживання, і об'єкти для зйомок. Знімали в Генуї творчою групою з 16 людей.

Утім, без певних проблем знімальний процес неможливий взагалі. Пам'ятаю, в Карпатах зйомки відбувалися в передзим'я. І вдень було дуже тепло — 15–20 градусів, а вночі — мінус 5. А так якихось організаційних проблем не було.

— Які міжнародні кінофестивалі покажуть найближчим часом українське "Гніздо горлиці"?

— Найближчим часом — кінофестиваль у Мангеймі (Німеччина). Це місто чекає наших представників 16 листопада. Далі — Фінляндія, Стокгольм. Нещодавно ми були на Днях українського кіно в Будапешті. Наш фільм відкривав цей кінофорум.

Я був дуже здивований, що більшість глядачів у залі — угорці, а не українці. А сам показ проходив у найстарішому центральному кінотеатрі міста Uránia National Film Theatre. Це дуже гарний кінотеатр, схожий на оперний театр у мавританському стилі. Зал був переповнений, ставили навіть додаткові стільці.

Після показу багато глядачів підходили до мене, тиснули руку. Отже, виявляється, іноземці зрозуміли українську картину. Хоча я думав, що "Гніздо горлиці" — наша ментальна стрічка, яка буде зрозумілою лише в Україні. Не хизуватимусь, але картину за кордоном приймають добре.

— Тема українських заробітчан чим далі актуальніша. Адже потік таких заробітчан не вщухає. Можливо, плануєте продовжити цю тему вже в інших проектах?

— Поки що таких планів немає. Розумієте, я не хочу стати режисером однієї теми, такого собі соціального бекграунду. Мораль "Горлиці": жити треба за будь-яких обставин. Але розробляти цю тему повторно — азарту немає.

— Не можна оминути постать Віталія Лінецького… Якби була ваша воля і воля Божа, то які класичні сюжети ви екранізували б з цим актором у головній ролі?

— Важко відповісти на це запитання… Адже історія не знає умовного способу. Я як режисер, звісно, кликав би Віталія у свої подальші роботи — і з резону художнього (він був чудовим актором), і суто по-людськи…

— Стрічку вже побачили глядачі Івано-Франківська та деяких інших міст. У соцмережах з'являються позитивні відгуки. А негативні відгуки вам траплялися, таких багато?

— Бачите, я сам знаю певні вади цієї картини. Наприклад, не дуже добре зняті-розроблені окремі акторські лінії, зокрема лінія депутата і його сина. Переважно такі претензії. Ще є докір — мовляв, у "Горлиці" я показав жінок сильнішими, ніж чоловіки… Але я б не назвав такі зауваження аргументованими.

— Чому?

— Бо така наша історія. І така драматургія в основі фільму. На той момент, коли створювався сценарій, Україна жила в трохи інших умовах. Це вже сьогодні наші чоловіки довели, що мають справжню силу волі. І якби я сьогодні розпочинав роботу над новою стрічкою, то зобразив би чоловіків сильними, мужніми, витривалими…

— Щойно ви очолили Національну спілку кінематографістів України. Які перші кроки плануєте зробити найближчим часом — у плані оновлення цієї структури та ефективнішого її функціонування?

— По-перше, таку усталену структуру не варто дуже різко торсати, бо можна в результаті наробити багато лиха. Адже до матеріальних активів спілки є дуже багато охочих. По-друге, потрібно прийняти до спілки адекватну творчу молодь, яка дасть життєдайну енергію цій організації. Це дуже важливо — максимально агітувати й залучати молодих до спільної справи.

З подивом виявляю, що досить відомі українські режисери, оператори, актори і досі не є спілчанами. Ось я й хочу, щоб ці митці стали дієвим ядром організації, адже вони — професіонали.

І по-третє — треба знайти для спілки юридичну фірму-партнера, яка б допомогла розробити нам пакет авторських угод. Вони би мали бути взірцевими документами для того, щоб аргументовано вести діалог із продюсерами.

Важливо також залучити до спілки активних продюсерів, щоб між продюсерами і митцями виник діалог всередині спілки, а не зовні.

— А як сьогодні реально залучити молодих до спілки? Чи охоче вони відгукуються на вашу пропозицію вступати туди?

— Поки що молодь справді сумнівається, чи доречно бути членами кіноспілки. Отож активуємо суто персональний підхід. Тобто з кожним особисто треба говорити й переконувати. Але зауважте, що часу від позачергового з'їзду минуло не так багато — всього три тижні. Робота щойно починається. Та й технічно це складно. Одна річ — людина по телефону погоджується вступити до спілки, а зовсім інша — коли ця ж людина реально знаходить час і фізично доїде до офісу.

На жаль, електронних підписів у нас немає, залишилася ще стара бюрократія з паперами.

— Що можна було б зробити найближчим часом, аби кіноспілка стала сучасним суспільним організмом, а не дублювала формат старого радянського кінооб'єднаня?

— Для цього потрібно перетворити спілку на інструмент професійного захисту. Ще думаємо, яку форму для цього обрати — чи форму профспілки, чи форму творчої гільдії. Кіномитці мають знати, що спілка їх захистить у професії.

Якщо цієї важливої функції організація не виконуватиме, то й перспектив розвитку така структура не матиме.

Для мене це також виклик. Це захист професійної діяльності загалом — права режисера, продюсера, взаємні права. А також підтримка авторських прав. Поки що все це тримається на суто приватних домовленостях.

— Якщо говорити про вашу нову молоду команду, хто ці люди, хто вам допомагатиме розбудовувати оновлену спілку?

— Наразі ситуація така. Спілка на з'їзді обрала не тільки голову, а й членів правління. 42 людини. Вже з числа правління буде обрано секретаріат.

Хто ввійшов? Дмитро Томашпольський (Дмитро Томашпольський не увійшов до складу Правління Спілки. — НСКУ), Роман Ширман, інші діяльні люди, які здатні працювати. Знаю їхній запал, творчий потенціал.

Отож створити дійовий секретаріат вдасться — переконаний.

Я сам працював у попередньому секретаріаті, бачив роботу тих, хто ефективно себе показав — не тільки як генератор ідей, а й як практик.

Наприклад, Дмитро Томашпольський. Він був ініціатором створення кінотеатру українського фільму "Ліра". А Роман Ширман ініціював премію Національної спілки кінематографістів як щорічну нагороду.

Отож покладаюся на активних фахівців і в майбутньому. Буде також створено окремі комісії, до яких увійдуть члені спілки, більше підкуті в тому чи іншому напрямі.

— Які бачите шляхи реального фінансування кіноспілки, зважаючи на досить скромні надходження з держбюджету?

— Зізнаюся щиро: поки що не бачу ніяких особливих. Справді, на утримання спілки Кабінетом міністрів виділяється скромне фінансування. У чому виграємо перед іншими аналогічними громадськими організаціями? У тому, що в нашому розпорядженні є Будинок кіно. І завдяки будівлі можемо заробити такі-сякі кошти.

Сама будівля, як ви розумієте, давно потребує ремонту, технічного переоснащення. Це, взагалі, першочергове завдання. І на це також потрібні кошти. Залучення ж до цього зовнішнього інвестора — досить небезпечна річ. Адже так можна втратити останнє майно спілки.

Сподіватися на допомогу держави — наївно. Ось зараз і стоїть питання — як утримати цей баланс?

Знаю, що мій попередник Сергій Тримбач неодноразово намагався порушити питання переобладнання та ремонту Будинку кіно, навіть склав технічний кошторис... Втім, спілка не може використовувати кінозали Будинку кіно з комерційною метою, оскільки в нас немає ліцензії на комерційні покази стрічок, адже ми неприбуткова організація.

Отож насправді є дуже багато підводних течій довкола цього та інших питань.

Але все ж таки гадаю, що шлях до становлення Спілки як самодостатньої організації — модернізація Будинку кіно та перетворення його на сучасний кінематографічний і фестивальний центр.

Ця будівля виконувала таку функцію, коли я був ще студентом. Тепер, на жаль, там не вирує життя так, як вирувало раніше.

— Можливо, плануєте якусь яскраву творчу акцію, яка би символізувала, власне, ребрендинг кіноспілки, стала точкою відліку нового життя старої кіноорганізації?

— Наголошую, що я дуже мало часу обіймаю цю посаду. А для того, щоб зробити ребрендинг, треба глибинно зануритись у всі проблеми цієї організації, міцно стати на ноги, залучити творчу молодь. Одне слово, набратися сили і відваги.

Катерина Константинова, "Дзеркало тижня", 11 листопада 2016 року, №42

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)