f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Концепти правди і любові

28.07.2016

В Одесі завершив роботу міжнародний кінофестиваль. Головну нагороду присуджували глядачі — шляхом голосування опісля кожного сеансу. Месидж зрозумілий: діагностуються масові уподобання. Відтак Гран-прі 7-го ОМКФ присуджено британській режисерці Чанії Баттон за фільм «Хто палає, палає, палає...».

Сергій Тримбач, «Україна молода»

«У цей фільм вкладено небагато грошей, — сказав, отримуючи нагороду, продюсер картини Деніел-Конрад Купер,— але багато нашої любові. Для нас це неймовірно важлива нагорода. Саме глядачі, які ризикують і йдуть на фільми без величезної промо-кампанії, надихають нас на створення нових картин». Констатація украй важлива для українських продюсерів — глядацьку любов завойовують не грошима, не постановочним шиком, а фантазією, вигадкою, мистецькою сміливістю. І любов’ю, звичайно,— до людей, до цього часом такого жорстокого, а все ж прекрасного світу.

Фінансові скрути і перемога

Не набагато відстав у глядацькому голосуванні фільм «Гніздо горлиці» нашого Тараса Ткаченка, який визнаний — рішенням уже професійного журі — переможцем Національного конкурсу повнометражних стрічок. Статуетку «Золотий Дюк» і грошовий приз у розмірі 50 000 гривень режисер урочисто передав актрисі Риммі Зюбіній, зазначивши, що цей приз — її заслуга.

«Цей фільм змінив моє життя. Я поїхала до Вижниці однією людиною, а повернулася зовсім іншою. Хочу побажати всім, хто створює кіно, відчувати те саме», — сказала актриса. 

У Вижниці, на Буковині, а ще в Генуї, себто в Італії, і відбувалися зйомки фільму. Три роки життя, карколомних часом випробувань (фінансові скрути унаслідок падіння курсу гривні та кризи в країні, смерть виконавця головної чоловічої ролі Віталія Лінецького...) — а все ж група встояла. І перемогла. Тепер украй важливо, аби картина мала достойний її мистецького і просто людського виміру прокат. 

Те саме хочеться сказати і про іншу українську стрічку — «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко, яка сягнула високого професійного рівня і здатна зацікавити практично всі прошарки глядацької аудиторії — від інтелектуалів, яким запропоновано цікавий концептуальний вимір історії, до простих собі любителів мелодраматичних сюжетів, де сім пудів любовних пристрастей.

Один пуд узяв на себе виконавець ролі Дмитра Ульянова Мирослав Слабошпицький, який визнаний кращим актором у національному конкурсі. Попри те, що відомий режисер, як відомо, не є професійним артистом. Люблять призи пана Мирослава (його «Плем’я», як відомо, отримало заледве не півсотні міжнародних фестивальних нагород) — от що є то є.

Кращим фільмом  кінофестивалю, за версією журі, стала румунська картина «Незаконні» режисера Адріана Сітару. Типовий, можна сказати, представник румунської «нової хвилі», мода на неї все ще не відійшла. Загострена соціальна колізія, протистояння батька і дітей, які (двійнята) не вигадали нічого кращого, як зачати дитинку.

Аборт — це ми теж зустрічали у румунській «хвильовій» парадигмі, де суспільство незмінно засуджується за цинізм й ігнорування прав особистості. Герої фільму Сітару усе ж знаходять необхідний компроміс, дитина має народитися...

«Робота над цим фільмом зайняла 3 роки, — сказала виконавиця головної ролі Аліна Григоре.— Це почалося як експеримент, ми досліджували концепти правди й істини. Режисер дав нам повну свободу. Ми не очікували на цю нагороду, але шалено щасливі».

Прелюдії кінематографічних доль

Журі відзначило і один із найпомітніших фільмів фестивальної програми «Вітання з Фукусіми» німкені Доріс Деррі. Розалі Томасс і Каорі Момої визнані кращими акторами.

«Манера гри цих двох актрис дуже відрізнялася, але на своєму контрасті вони прекрасно доповнювали одна одну»,— сказала член журі, продюсер Ребекка О’Браєн. Справді так. Історія про те, як, переживши катастрофу в особистому житті, молода німкеня з відчаю їде на край світу, в Японію, у Фукусіму, що зазнала спустошення від природного катаклізму, доповненого смертоносними викидами атомної електростанції.

У підсумку вона допомагає немолодій японці, що втратила все, повернути собі ґрунт під ногами, а власне — сенс життя. Напрочуд зворушлива і багата на прояви людського кінострічка.

До речі, одним із завдань Одеського фестивалю є встановлення комунікації між кіноіндустріями різних країн. Головним чином ідеться про українських продюсерів, яким конче потрібні кошти та інші ресурси іноземних кінокомпаній. Тож не дивно було побачити, як продюсери «Гнізда горлиці» Андрій Суярко і Володимир Філіпов розвивають досвід співробітництва з італійськими колегами у новому проекті «100 прелюдій», до якого запрошено режисерку Олександру Пешетту.

Історія про українську віолончелістку Мару, що приїздить до матері в Італію, аби продовжити навчання в консерваторії... Презентація проекту відбулася в рамках роботи кіноіндустріальної секції.

У тій самій секції відбувся не тільки продюсерський Пітчинг, а й презентація проектів Work in Progress (себто фільми уже на фінальній стадії виробництва). Цього разу кращим конкурсним проектом стала робота режисера Аліси Коваленко і продюсерів Стефана Сіохана і Максима Васяновича «Домашні ігри». Героїня майбутньої стрічки — дівчина з околиць Києва, що зростає у злиднях. Футбол зненацька постає для неї як шанс потрапити у соціальний ліфт, що може доправити її нагору...

Загалом секція працювала доволі продуктивно й цікаво. Скажімо, великий інтерес викликав семінар «Аудіовізуальні індустрії країн Східноєвропейського партнерства: можливості розвитку». Представники кількох національних індустрій обговорили можливі шляхи розвитку і партнерства. Було запропоновано створити інституцію, яка б могла сприяти (організаційно та фінансово) фільмовиробництву у наших країнах.

«Так, це важливо, — прокоментував ідею голова Держкіно України Пилип Іллєнко.— Одначе найважливіше постійно зустрічатися у подібному форматі задля створення режиму постійного співробітництва...»

А програмний директор Мінського міжнародного кінофестивалю «Лістапад» Ігор Сукманов позаздрив колегам: отже, до прикладу, в Україні є Держкіно, є інституція, де акумулюється креативна енергія виробництва фільмів. У Білорусі є лише невеликий підрозділ міністерства культури, і, відповідно, стан державної підтримки кіно просто плачевний...

Це прозвучало як застереження деяким нашим «реформаторам», які пропонують ліквідувати кіновідомство і «злити» його у Мінкультури. Уже проходили — після подібної ліквідації 1992 року український кінематограф надовго втрапив у страшну кризу, у безвихідь.

Ні, хочеться вірити, що наступати на ті самі граблі ми не будемо. Національний конкурс короткометражних фільмів явив нам ціле гроно імен, за якими майбутнє нашого кіно.

«Золотий Дюк»  розділили між собою дві картини: «У Манчестері йшов дощ» режисерів Валерії Кальченко і Антоніо Лукича і «Цвях» Філіпа Сотниченка. Цілком справедливо, мені видається. Спеціальні дипломи журі Національної конкурсної програми отримали роботи «Панорама» Юрія Шилова і «Дідочок» досвідченого Володимира Тихого. А приз журі міжнародної кінопреси (ФІПРЕССІ) дістався картині «Дім» Ірини Цілик.

На мою суб’єктивну думку, кращим серед короткометражок був фільм Станіслава Битюцького «24». 38-хвилинна стрічка практично вся утоплена в нічні сутінки. До того ж обрано оптику, яка створює ефект сновидіння. Двоє молодих людей, він і вона, наро­джені 1991-го, на сході України. Тепер вони в Києві, нічна розмова про речі глибинні, багатошарові...

От вам! Нове покоління наро­джується на наших очах, воно у пошуках інструментів самоосмислення, самоусвідомлення. Фестивалі для того й вигадані, аби відкривати нові таланти, давати їм вихід у великий світ кіно... 

Сергій Тримбач, «Україна молода», 26 липня 2016 року, №92

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)