f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Не випасти з гнізда

22.07.2016

Сергій Тримбач, «Україна молода»

У п’ятницю, 22 липня 2016 року, залишилося подивитись одну кінострічку повнометражного міжнародного конкурсу 7-го Одеського МКФ — «Дуже великий фільм» 27-річного ліванського режисера Мір-Жана Бу Шаая. Це його дебют. Три брати ув’язли в наркоторгівлі і намагаються виборсатися з її лабет. Побачимо, наскільки успішно... А ще продовжується щоденна робота кіноіндустріальної секції — презентації вітчизняних фільмових проектів, дискусії, семінари. І — кіноринок, де я не був і де прокатники й інші зацікавлені особи дістали можливості для професійного спілкування.

А суботнього вечора відбудеться урочисте закриття фестивалю, на якому вручать чималу кількість призів. Передусім у конкурсах — міжнародному й національному — повнометражних кінострічок.

«А дівчина горлиця...»

Показ українського учасника того самого повнометражного конкурсу — фільму «Гніздо горлиці» — відбувся у середу. Непроста складалася доля картини. Понад три роки тривала робота, яку перепиняли і фінансові проблеми (передусім пов’язані з падінням курсу гривні та економічною кризою), і трагедія — несподівана смерть виконавця головної чоловічої ролі Віталія Лінецького. 

Це перша повнометражна стрічка 40-річного режисера Тараса Ткаченка. На мій погляд, напрочуд успішна. Матеріалом є життя українців (точніше українок) за кордоном, куди вони рушили у пошуках заробітків. Ми знаємо вже не один фільм, зроблений про це, — усі зарубіжні.

Втім кілька літ тому був зроблений і вітчизняний альманах короткометражок «Україно, гудбай» — смакував він не всім, декому накліпалась «чорнуха», «покльоп» на неньку Україну.

Фільм Ткаченка оповідає історію жительки одного з буковинських сіл Дарини просто, без психіатричних загогулин і містичних холодин (а таких в Одесі цього разу було завізно). Вона приїздить з Італії на Різдвяні свята і, ретроспективно, ми знайомимось із тим, як непросто було їй увійти в річище італійського життя, у роль наймички в сім’ї генуезця Алессандро та його матері Вітторії (у цих ролях італійські актори Мауро Кіпріані та Ліна Бернарді). 

А вдома чоловік на ймення Дмитро (Віталій Лінецький). Безробітний фактично, одначе ж старається — дім новий будує, на зароблені Дариною єври, аби в нього залітних туристів заманювати. Одначе ж гризе його такий стан, підмиваючи самі основи існування. А тут ще дочка «підзалетіла»...

Не буду переказувати докладніше фабулу стрічки. Вона драматична. Сім’я падає, як картковий будиночок, рушаться скрепи і вже, здається, усе те невідворотне. Екзистенційна драма, з якої не видко виходу...

А все ж він знаходиться. Не десь — у самих героях, які видобувають із самих себе сили жити далі. 

Фільм зроблено дуже стримано, сухими некрикливими фарбами. Це справді європейське кіно, занурене в приватне життя людини, яке одкривається нам неохоче, без екзальтації.  Головна удача — актори, всі без винятку.

Просто блискуче грає центральну роль Дарини Римма Зюбіна — із максимальним наповненням внутрішніх станів героїні та мінімалізмом зовнішніх проявів. Актриса київського Молодого театру знімається в кіно вже досить давно, одначе тільки тепер вона отримала роль, гідну її таланту. Браво!

І так шкода, що Віталій Лінецький не дожив до фінішу роботи над фільмом, над роллю. Мабуть, це його краща роль у кіно, його лебедина пісня. Зламаний внутрішній профіль душі, за зовнішньою грубуватістю і нечулістю ніжність та непозірна інтелігентність... 

«Гніздо горлиці» має шанс виграти одразу два конкурси повнометражних картин — і міжнародний, і національний. Одначе в будь-якому разі перед нами справжня удача. Тепер би ще прокат професійно облаштувати (покази у кінотеатрах планують на листопад). Сподіваюсь, так воно й станеться.

«Мазаїка» революції

У національному конкурсі фільмові Тараса Ткаченка, який утрапив одразу в дві конкурсні програми, серйозну конкуренцію становитиме фільм «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко.

Ущерть заповнений великий глядачевий зал кінотеатру «Родина» схвально прийняв нову картину, робота над якою тривала три роки. Легендарна Фані Каплан 1918 року нібито стріляла у Володимира Леніна...

Нібито, бо тепер є чимало підстав думати по-іншому — Фані (вона ж Фейга) стала жертвою пристрасної, майже божевільної любові до анархіста, потому есера і вже далі більшовика-чекіста Віктора Гарського. Катерина Молчанова і грає саме це — самозречену любов до чоловіка, який спершу стає винуватцем її 10-літньої каторги, а 1918-го знову підставляє її, запрошуючи на побачення до заводу Міхельсона, де виступав вождь пролетарської революції.

Інша іпостась чоловічої, мужчинської природи локалізована в образі лікаря й водночас брата Леніна Дмитра Ульянова. Відомий режисер Мирослав Слабошпицький у цій ролі акцентує м’якість натури, навіть беззахисність. Він так само самозречено любить Фані — не отримуючи навзаєм нічого. Словом, інтелігент — із породи, яку брат його не шанував.

У цьому світі виживають тільки отакі шакалисті, отакі звіроподібні, як Гарський (Іван Бровін) чи сам Ленін (у цій ролі російський актор і великий симпатик України Олексій Девотченко, який загинув у Москві за загадкових обставин). Автори фільму використали одне із свідчень того, як підліток Володя Ульянов виступив у ролі некрасовського діда Мазая, рятуючи під час повені зайців. Ага, тільки кожен заєць отримав від майбутнього дєдушки Леніна по голові...

У підсумку це народжує блискучий фінальний образ — зайці рятуються од новітніх «мазаїв» уплав. «Ця плавба у вас виглядає неправдоподібно», — дошкулила після фільму одна з глядачок. «Ви маєте рацію, — негайно відреагував співсценарист і продюсер картини Дмитро Томашпольський. — У природі зайці взагалі не плавають». Мистецька умовність, так.

Картина про те, як мені видається, що революції (а тероризм є їх складовою), як повені, — нищать саму основу життя. Примушуючи нас, людей із нормальною психікою і мораллю, кучкуватись на острівцях у надії, що підпливе добрий «дєдушка» і стриб-стриб до нього в човен — і порятовані. Ага. 

У кожної революції — свій Мазай, який обіцяє вивезти нас на велику і щасливу землю, на молочні ріки і кисільні береги. Та підпливає такий дєдушка, і ми вже от-от зробимо стриб-стриб — як хрясь по голові прикладом гвинтівки... Ось же недавно теж були в нас революції, аж дві, і до нас щоразу пливли наші мазаї...

Не вміємо ми плавати, а доведеться, мабуть, не в човен дєдушки-революціонера, радєтєля народно-заячого щастя, а у воду стрибати. Плавати не вмієте? Так учімося, коли жити хочете. Он же у Дем’яненко зайці попливли, утікаючи від основоположників ленінізму-сталінізму. І вижили, судячи з усього... 

P.S. У міжнародному конкурсі (призи тут визначають шляхом голосування глядачів) основними, на мій погляд, претендентами на головний приз є наше «Гніздо горлиці», а також фільми «Хто палає, палає, палає...» англійської режисерки Чанії Батон (двоє молодих жінок їдуть дорогами Британії, а гідом у них недавно померлий їхній друг, що «живе» у ноут-буці) і «Вітання з Фукусіми» німкені Доріс Деррі (молода жінка, чиє особисте життя геть зруйнувалось, вирушає до ураженого ураганом і радіацією японського міста; у підсумку допомагає японці, чиє гніздо так само зруйновано жахливим природним катаклізмом). 

На фото — Тарас Ткаченко і Римма Зюбіна

Сергій Тримбач, «Україна молода», 22 липня 2016 року, №91

18 грудня, вівторок, Малий зал Вечір до Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

18 грудня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Документальний фільм «ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК»

19 грудня, середа, Червоний зал ВЕЧІР З НАГОДИ 90-РІЧЧЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КІНОСТУДІЇ ІМЕНІ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА