f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Грамота, яка не пропала...

26.06.2016

Як Україна відзначила 75-ту річницю від Дня народження Івана Миколайчука.

Сергій Тримбач, «День»

Ювілей, за давньою традицією, є хорошим засобом розібратися з проблемами, нагадавши про їх існування начальству — високому і не дуже. Та й не зле заодно і собі щось ствердити. Собі — це нам, інтелектуалам, вибуховий пар яких так часто витрачається на свисток і пронизливий свист...

КІНО ПОЕТИЧНЕ. ПОТРІБНЕ / НЕ ПОТРІБНЕ (ЩО ЗАКРЕСЛИТИ?)

Івана Миколайчука зазвичай ототожнюють з «Українським поетичним кіно», власне його обличчям. Ну, справді, ролі в «Тінях забутих предків», «Камінному хресті», «Комісарах», «Білому птасі з чорною відзнакою», «Пропалій грамоті», режисура і акторство у «Вавилоні ХХ» — хто ще, крім Миколайчука, може претендувати такою мірою на роль ікони цього потужного світоглядного і стильового напрямку?

Хоча з «Поетичним кіно» не все так просто і зрозуміло. У пам’яті, скажімо, те, як азартно заперечував Андрій Тарковський свою причетність до «поетичного кіно».

Що там казати, сам Юрій Іллєнко не раз заявляв: поняття «поетичного кіно» вигадали вороги нашого кінематографа — аби його скомпрометувати. Хоча поціновувачів поетичної стилістики нічим не збити — і серед їхніх аргументів є простий та убивчий: найкращі і найуспішніші українські кінострічки належать саме поетичному кіно.

За пару тижнів до ювілею до Києва навідався знаменитий продюсер Олександр Роднянський. Його важко запідозрити в антипатії до українського кіно і телебачення, радше навпаки: він чимало зробив задля їх розвитку і міг би зробити ще більше, якби не деякі особливості місцевого управління культурою. Крім того, він рідкісно обізнаний зі світовим кіно. Серед іншого Роднянський сказав: «Я ненавиджу... "поетичне кіно"». За свідченням очевидців, у залі пролунали оплески.

Пафос Роднянського зрозумілий, адже він говорив про можливі сценарії розвитку нашого кіно. Наскільки я зрозумів, логіка проста: «поетичне кіно» промовляє до аудиторії доволі складною мовою, а нині в українського кіно завдання номер один — налагодити якнайтісніший і найефективніший контакт із глядацькою публікою.

Все так, все вірно. І не так. Треба зробити лише деякі застереження. По-перше, справді, в кіно не має бути домінації якогось одного стилю. А по-друге, кіно, про яке йдеться, не поетичне, а міфопоетичне, оскільки в основі неодмінно лежить міф, міфології. А міф — це не вигадка, а концентроване і непроминуще ціле смисложиттєвих стратегій життя і, відповідно, образів. В основі тут лежить народна культура з її розумінням Космосу і людини в ній як магічного синкретичного цілого.

«Міфопоетичне кіно» в Україні розпочалося з фільмів Олександра Довженка та Івана Кавалерідзе, і було б дуже прикро, якби воно зникло. Миколайчук справді є продовжувачем цього світоглядно-стильового напрямку.

Чи є воно нині, вітчизняне «міфопоетичне кіно»? Є — скажімо, фільми Михайла Іллєнка «Фучжоу», «Сьомий маршрут», «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» і, судячи з усього, незакінчена «Толока». Є таке кіно і буде. А поруч хай розцвітають інші стилістики, інші світоглядні установки. Що й відбувається.

ВІН ЖЕ НЕ ПАМ’ЯТНИК

Ювілей — чудова нагода нагадати масовій аудиторії про ювіляра. Чи було це зроблено? Зазираємо в програму Першого Національного. Може, я щось пропустив, таж ні, немає нічого. Як то кажуть, коментарі тут зайві. Зате канал СТБ відзначився — кілька фільмів із Миколайчуком та Миколайчука, медійні персонажі телеканала говорили про митця та сприйняття його творчості.

Так само похвальне слово можна сказати про львівський телеканал ZIK та канал «Культура». Хоч загалом від ЗМІ очікуєш більшої гостроти і незвичних ракурсів...

Один із можливих варіантів — показати фільми з участю Івана Миколайчука та його режисерські роботи з коментарем фахівців. Причому не тільки аксакалів, а й молодших. Бажано вислухати й тих, хто — як Роднянський — «ненавидить» «поетичне кіно». Цікавою могла би бути дискусія з «опозиціонерами». Йдеться ж не про пам’ятник, а живу мистецьку реальність.

До речі, про пам’ятник. За постановою Кабінету Міністрів він має постати в Києві. Проте досі навіть конкурсу не було оголошено. Зате вулицю Серафимовича на Березняках (саме на цій вулиці мешкав митець) нарешті перейменували на вулицю Миколайчука. Щоправда, старі таблички залишаються... Нині чи не скрізь так: перейменування відбувається, а таблички і сутність речей — там само.

ОЧИМА ІВАНА

Іван Миколайчук, як відомо, родом із Буковини, із села з промовистою назвою Чортория. От де щиро й віддано люблять актора і режисера. Упродовж останніх років буковинці проводять традиційний фестиваль «Іванова Переберія». Це не просто показ фільмів і зустрічі з кінематографістами (цього разу їх приїхало понад п’ятдесят осіб, у тім числі й найближчі до ювіляра — актори Лариса Кадочнікова та Іван Гаврилюк, кінооператори Юрій Гармаш, Віталій Зимовець, художник Анатолій Мамонтов...) — це передусім родинне свято.

Так, родинне! Їхали ми до Чорториї через кілька сіл та містечок, і чи не скрізь бачили на парканах і будинках Миколайчукові портрети, уквітчані рушниками. Люди виходили на вулиці й майдани усі в народних строях, народні оркестри (ну, геть такі, як у фільмі «Білий птах з чорною ознакою») заповнювали навколишній простір музикою, такою знайомою з екрану. А в Чорториї на нас чекали ярмарок народних ремесел і ті самі народні оркестри.

На вулиці ж Миколайчука (таблички тут правильні) нас зустрічала дружина, видатна співачка Марічка Миколайчук, сестра Фрозина Грицюк та її син Михайло (саме він найбільше нині опікується Музеєм-садибою Івана Миколайчука; тут народився і виріс митець). А трохи пізніше ми побачили й почули Юрія, брата Іванового — того самого, котрий зіграв колись роль одного із братів Дзвонарів, Богдана, в «Білому птасі...». Юрій живе на обійсті Миколайчуковім, у новозбудованій хаті, коло неї заходжувався ще Іван Васильович зі своєю Марічкою...

Родинно-приязно поводило себе навіть високе начальство. Ну, міністрові культури України Євгенові Нищуку не подивуєш — він свій-бо, актор із нашої сім’ї, театрально-кінематографічної. Та й губернатор Чернівецької області Олександр Фищук тримався нашої компанії — аж допізна, уже в Чернівцях, під час застілля, він був особливо активним. Багато про що встигли перемовитися — найбільше про те, як перетворювати Україну та українство... Зокрема, йшлося про музей Миколайчука та його модернізацію.

У Чернівцях слухали архітектора Ярослава Бойка — проект перетворення кінотеатру імені Івана Миколайчука на кіномистецький центр його ж імені. Грошей катма, а все ж робота нарешті розпочалася...

Офіційна частина ювілейних свят завершилась уже в столиці — в кінотеатрі «Україна», з участю віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка та міністра культури Євгена Нищука. Вів вечір Остап Ступка, з яскравими промовами виступили Лариса Кадочнікова (легендарна Марічка з «Тіней...») та кінорежисер Роман Балаян. Показали відреставровану стрічку Юрія Іллєнка з Іваном Миколайчуком, Ларисою Кадочніковою та Богданом Ступкою в головних ролях — «Білий птах з чорною ознакою» (у чому полягала реставрація я, на жаль, не зрозумів; подряпини на плівці прибрано, чогось більшого я не побачив, каюся).

А ще відбулося погашення ювілейної марки, конверта і випуск ювілейної монети із зображенням Миколайчука (автор — художник Микола Кочубей). Виступаючи на презентації монети в Музеї грошей Національного банку України, я мусив згадати і про деякі сумні речі. От скільки грошей вгачується у наш футбол — і маємо те, що маємо. Мільйонери пішки ходять зеленою травичкою, творячи національну ганьбу. Якби в кіно, в культуру загалом вкладали (і держава, і приватний бізнес) бодай у чомусь співвідносні кошти... Але ж ні, до того ще далеко.

А може, й близько — якщо подивитися на світ очима Івана Миколайчука.

Сергій Тримбач, «День», 23 червня 2016 року, №109

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)