f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Довженкові коні увійшли до... Південної Кореї

10.06.2016

У Сеулі відбувається ретроспектива фільмів одного із геніїв українства — Олександра Довженка.

Cергій Тримбач, «День»

Мені пощастило — я побував у Кореї. Всі перепитують, в якій. Відповідаю: Південній. Завдяки Довженку та моєму колезі, професорові Хонгу Санг Ву. Саме він запропонував мені влаштувати ретроспективу українського кінокласика в Сінематеці Сеула та прочитати кілька лекцій про нього в Університеті Кенсан корейського міста Динджу.

«ЧОМУ ТАК БАГАТО НЕБА?»

Професор Хонг — русист, фахівець із російської мови та літератури. А ще вивчає радянське кіно, російське головним чином. Віднедавна почав активно цікавитися нашим кіно. Природно, першим постав Довженко...

Корейські студенти багато в чому нагадують наших, українських. Передусім своєю прив’язаністю до смартфонів і їм подібних витворів — ідуть вулицею, втупившись у ту коробочку, ніби там хтозна-що. Багато красивих і доволі розкутих дівчат — теж український пейзаж нагадує. Одначе на лекціях, заняттях жодних відволікань — доброзичлива увага, сконцентрованість на тому, що говорить лектор. У фіналі лекції — кілька запитань. Це трохи дивує їхнього професора: «Зазвичай, — пояснює, — вони скромні й запитань не ставлять. Значить, зацікавило».

Жив я в гостьовому будинку в університетському містечку. Одна із прикмет тамтешнього життя — жодних тобі вахтерів чи охоронців. Жодних! Так скрізь, пояснює Хонг. Ні в державних закладах, ні в приватних. Ми разом пригадуємо Москву, де на кожному кроці зустрінеш чи поліціянта, чи охоронця. Та й у Києві їх, хоча й менше, а все ж завізно. Бо — війна, бо — кримінал... Одначе ж і в Південній Кореї північний сусід виглядає погрозливо. А бачте, як!

Переїздимо до столичного Сеула, і ой-йой — дивовижне поєднання хмарочосів, на кшталт нью-йоркських, і старокорейської архітектури. Яка виглядає такими собі елегантними вкрапленнями в модернові будинкові композиції. Посеред міста — приміщення Сінематеки, з її гостинним програмним директором Кімом Сеонгуком (він не тільки історик кіно, а й один із провідних кінокритиків країни).

Тут показують кінокласику і нове арт-хаузне кіно. Афіша Довженкової ретроспективи поряд з іншою — вона закликає познайомитись із останнім фільмом російського режисера Олександра Сокурова «Франкофонія» (комп’ютер намагається внести правку — «Сакуров», від сакури; от вона звідки, ся спорідненість). «Сакурова» в Кореї люблять, бо є за що. Зізнаюсь: і я люблю його — і за видатний талант, і за його позицію щодо України, мудру й розважливу.

Відкриття ретроспективи. Коротке слово Кіма Сеонгука; першого секретаря нашого посольства Тараса Федунківа і моє. По тому фільм «Земля», наданий Національним центром Олександра Довженка, — з поновленими (нарешті!) українськими титрами і музичним супроводом відомого гурту «ДахаБраха». Запитую в пана Кіма, якої тривалості має бути моя лекція після завершення показу? Відповідь: півтори-дві години. Гм, про Довженка я можу говорити й п’ять годин, однак чи витримає публіка такий марафон? Вирішую: стежитиму за аудиторією — якщо почне розбігатися, я й закінчу свій спіч.

Лекція тривала дві години, майже всі залишились і слухали дуже уважно. Після цього — ще година запитань — одне мудріше іншого. Що то значить сінематична публіка, вихована й заточена на серйозне, вдумливе, непоспішне осмислення побаченого на екрані.

Під завісу лунали компліменти на мою адресу, які не стану відтворювати. Найприємніші з уст Кім Хе Тека, директора Інституту слов’янознавства Хангукського університету, та Олени Шегель, завкафедри українознавства того ж університету (це в Сеулі). Уявіть собі, є в Кореї кафедра українознавства! Навчаються 80 студентів! Тільки немає в них практично жодного фільму українською мовою. Домовились із пані Оленою зустрітися — в Києві, допоможемо фільмами.

Одне із запитань із залу: «А чому в Довженка у фільмі так багато коней, корів, худоби? І водночас так багато неба?» Моя відповідь, стисло: «Бо таким є український Космос. У ньому всього багато...»

Директора Кіма розмова вочевидь надихнула — бо вже наступного дня ми заговорили з ним про наступний крок, про наступну українську кіноретроспективу. Дай-то Боже!

БЛИСК ДОРІГ УБИВАЄ ОБРАЗИ ДУРНІВ

А як в Південній Кореї з власним кіно? Навіть українські сінефіли здебільшого далі імені кінорежисера Кім Кі Дука (до нього ставлення в Кореї, в основному, іронічне) не підуть. Одначе ж є плеяда блискучих режисерів — Квон Тхек («Штрихи вогню»), Чан Чхун Хван («Порятувати зелену планету»), Пак Чхан Ук («Співчуття пану Помста») та інші, чиї фільми завойовували призи найбільших світових фестивалів.

Та головне — їх дивляться самі корейці. Наприклад, недавня стрічка «Трон» («Садо») режисера Лі Джун Іка. Історична стрічка, вийшла в національний прокат восени минулого року. За два місяці її подивились 6,2 мільйона корейців, в каси надійшло 43 мільйони доларів. Порівняйте із прокатними показниками українських фільмів — дві, п’ять, десять (це вже багато, заледве не тріумф) тисяч проданих квитків. Немає у нас кіноіндустрії, панове, й це надто прикрий факт, з цим треба щось робити.

Узагалі можу зробити простий висновок: усе життя корейське, передусім усе економічне життя, вибудуване в такий спосіб, щоб підтримувати своє та своїх. На вулицях і дорогах автомобілі, десь на 80 відсотків свої, корейські. Автобуси — тільки вітчизняного виробництва; розкішні, треба сказати, і на диво зручні для пасажирів, ніде таких не бачив. У ресторанах із корейською кухнею в меню виключно вітчизняне пиво й інші алкогольні напої. Хочете іноземне — йдіть до крамниці, а тут будьте корейським патріотом. Утім, якість усіх продуктів неодмінно висока, це й є найпатріотичнішою агітацією.

А дороги які! Я проїхав півкраїни — жодного метра чогось негладенького, невилизаного. Я запитав у професора Хонга (йому 52 роки), чи бачив він колись погані дороги в Кореї? В дитинстві хоча б. Він з хвилину намагався пригадати щось подібне. Не пригадав. Мій висновок: отже, і з дурнями у них не склалося. Немає в них цієї російсько-малоросійської біди, доріг поганих і дурнів гарних. Не всім так щастить, як нам.

ПЛАТНО/БЕЗПЛАТНО

Хонг найчастіше повторював: «У нас в Кореї це безплатно».

Приміром, умощуємось за стіл у ресторані. Й одразу на столі з’являється карафка води, джерельної й холодної. «Це — безкоштовно!» — вкотре радісно наголошує пан професор. І пояснює, яким шоком для нього в Росії (він — професор-русист і добре знає російські реалії) є те, що за воду треба платити. Я соромливо опускаю очі, пригадуючи, скільки правлять за склянку води на нашому Хрещатику...

Безплатні й туалети. Причому вони, як і на Заході, виблискують і пахнуть парфумами. До того ж їх багато; хоч де б ви були, — крутнув головою — і от вже, неподалік. Латиною напис, так само, як і корейською (це скрізь, до речі). Та ще й враховують особливості фізіології — для жінок більше туалетів, для чоловіків — менше. Отже, ви не побачите звичних у нас знервованих жіночих черг до місця «помиття рук».

І — безплатним є вхід до абсолютної більшості музеїв. Був я в Музеї міста Динджу, і вже на виході мене покликали до чайного столу. Я запитливо поглянув на свого супутника, аспіранта Лі. Той з’ясував швидко: це — безплатно, група жінок щосереди влаштовує отаке пригощання музейне...

В іншому музеї мене швидко загітовано сфотографуватися з дівчатами (ще й хлопчак затесався, я його тільки на фото виявив), красиво і різнобарвно зодягнутими (їм видають ті вдягачки — безплатно, щоб ви не сумнівалися! — й вони прикрашають музейний простір). «Безплатно, безплатно!» — знову загукали Хонг і Лі. Я й сфотографувався...

Одначе не завжди корейські дівчата були такими прихильними до чужинців. У тому ж Музеї Динджу є меморіальний камінь, із якого наприкінці XVI століття кинулася у воду дівчина на ймення Уїтам. Кинулася й потягла за собою японського офіцера-завойовника. Він там досі купається — безплатно, звісно.

ПРО ГАСТРОНОМІЧНЕ

Ресторанів і кафе в Південній Кореї не злічити! Здебільшого кухня корейська (є, звісно, і японська чи європейська). Одна з особливостей корейського кулінарного обряду — обід чи вечеря складається з 25—30, а то й більше, страв. Це такі собі кулінарні композиції, які й замовляються одним «махом». Страви ті подають у невеличких тарілочках, порції маленькі. Майже обов’язково подають рис у металевій посудинці, локшину, яку їсти європейцеві не так просто (виловлюючи із супу).

Я запитав: невже і вдома готують 25 і більше наїдків? Ні, вдома зазвичай п’ять-шість, рис є обов’язковим, наскільки я зрозумів, компонентом.

У багатьох ресторанах столи обладнані плитою, на яку ставиться сковорода, в неї засипається набір продуктів (головним чином овочі та м’ясо), й перед вашими очима усе це нагрівається-смажиться. Усе, до речі, подається й готується за лічені хвилини, жодної тягомотини, як це трапляється у нас...

Горілка й пиво — корейського виробництва. Градус такого алкоголю 17—19, мій організм жодного разу навіть не зворухнувся, не помітив того градусу.

Вихідними корейці одвідують ресторани всією сім’єю, навіть найменші діти є учасниками походу. Їжа калорійна, одначе в основі — морепродукти й овочі, хліба й випічок немає. Відтак не дивно, що зустріти товстого корейця чи кореянку на вулиці — велике диво.

Спасибі, Кореє! Я полюбив тебе і твоїх людей. Хочеться, щоб корейці прийшли в Україну — не тільки автомобілями, а й своїми фільмами (необізнані ми з тамтешнім кіно), своєю великою культурою...

Cергій Тримбач, «День», 10 червня 2016 року, №101—102

20 січня, неділя, Червоний зал Художній фільм «БРАТИ СІСТЕРС»

21 січня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ВІДТЕПЕР І НАВІКИ ВІЧНІ», ІІ серія

22 січня, вівторок, Синій зал ЦИКЛ ВЕЧОРІВ «КІНО ПРО КІНО» Фільми про С. Параджанова: «Ніч в музеї Сергія Параджанова»