f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Довженкові коні увійшли до... Південної Кореї

10.06.2016

У Сеулі відбувається ретроспектива фільмів одного із геніїв українства — Олександра Довженка.

Cергій Тримбач, «День»

Мені пощастило — я побував у Кореї. Всі перепитують, в якій. Відповідаю: Південній. Завдяки Довженку та моєму колезі, професорові Хонгу Санг Ву. Саме він запропонував мені влаштувати ретроспективу українського кінокласика в Сінематеці Сеула та прочитати кілька лекцій про нього в Університеті Кенсан корейського міста Динджу.

«ЧОМУ ТАК БАГАТО НЕБА?»

Професор Хонг — русист, фахівець із російської мови та літератури. А ще вивчає радянське кіно, російське головним чином. Віднедавна почав активно цікавитися нашим кіно. Природно, першим постав Довженко...

Корейські студенти багато в чому нагадують наших, українських. Передусім своєю прив’язаністю до смартфонів і їм подібних витворів — ідуть вулицею, втупившись у ту коробочку, ніби там хтозна-що. Багато красивих і доволі розкутих дівчат — теж український пейзаж нагадує. Одначе на лекціях, заняттях жодних відволікань — доброзичлива увага, сконцентрованість на тому, що говорить лектор. У фіналі лекції — кілька запитань. Це трохи дивує їхнього професора: «Зазвичай, — пояснює, — вони скромні й запитань не ставлять. Значить, зацікавило».

Жив я в гостьовому будинку в університетському містечку. Одна із прикмет тамтешнього життя — жодних тобі вахтерів чи охоронців. Жодних! Так скрізь, пояснює Хонг. Ні в державних закладах, ні в приватних. Ми разом пригадуємо Москву, де на кожному кроці зустрінеш чи поліціянта, чи охоронця. Та й у Києві їх, хоча й менше, а все ж завізно. Бо — війна, бо — кримінал... Одначе ж і в Південній Кореї північний сусід виглядає погрозливо. А бачте, як!

Переїздимо до столичного Сеула, і ой-йой — дивовижне поєднання хмарочосів, на кшталт нью-йоркських, і старокорейської архітектури. Яка виглядає такими собі елегантними вкрапленнями в модернові будинкові композиції. Посеред міста — приміщення Сінематеки, з її гостинним програмним директором Кімом Сеонгуком (він не тільки історик кіно, а й один із провідних кінокритиків країни).

Тут показують кінокласику і нове арт-хаузне кіно. Афіша Довженкової ретроспективи поряд з іншою — вона закликає познайомитись із останнім фільмом російського режисера Олександра Сокурова «Франкофонія» (комп’ютер намагається внести правку — «Сакуров», від сакури; от вона звідки, ся спорідненість). «Сакурова» в Кореї люблять, бо є за що. Зізнаюсь: і я люблю його — і за видатний талант, і за його позицію щодо України, мудру й розважливу.

Відкриття ретроспективи. Коротке слово Кіма Сеонгука; першого секретаря нашого посольства Тараса Федунківа і моє. По тому фільм «Земля», наданий Національним центром Олександра Довженка, — з поновленими (нарешті!) українськими титрами і музичним супроводом відомого гурту «ДахаБраха». Запитую в пана Кіма, якої тривалості має бути моя лекція після завершення показу? Відповідь: півтори-дві години. Гм, про Довженка я можу говорити й п’ять годин, однак чи витримає публіка такий марафон? Вирішую: стежитиму за аудиторією — якщо почне розбігатися, я й закінчу свій спіч.

Лекція тривала дві години, майже всі залишились і слухали дуже уважно. Після цього — ще година запитань — одне мудріше іншого. Що то значить сінематична публіка, вихована й заточена на серйозне, вдумливе, непоспішне осмислення побаченого на екрані.

Під завісу лунали компліменти на мою адресу, які не стану відтворювати. Найприємніші з уст Кім Хе Тека, директора Інституту слов’янознавства Хангукського університету, та Олени Шегель, завкафедри українознавства того ж університету (це в Сеулі). Уявіть собі, є в Кореї кафедра українознавства! Навчаються 80 студентів! Тільки немає в них практично жодного фільму українською мовою. Домовились із пані Оленою зустрітися — в Києві, допоможемо фільмами.

Одне із запитань із залу: «А чому в Довженка у фільмі так багато коней, корів, худоби? І водночас так багато неба?» Моя відповідь, стисло: «Бо таким є український Космос. У ньому всього багато...»

Директора Кіма розмова вочевидь надихнула — бо вже наступного дня ми заговорили з ним про наступний крок, про наступну українську кіноретроспективу. Дай-то Боже!

БЛИСК ДОРІГ УБИВАЄ ОБРАЗИ ДУРНІВ

А як в Південній Кореї з власним кіно? Навіть українські сінефіли здебільшого далі імені кінорежисера Кім Кі Дука (до нього ставлення в Кореї, в основному, іронічне) не підуть. Одначе ж є плеяда блискучих режисерів — Квон Тхек («Штрихи вогню»), Чан Чхун Хван («Порятувати зелену планету»), Пак Чхан Ук («Співчуття пану Помста») та інші, чиї фільми завойовували призи найбільших світових фестивалів.

Та головне — їх дивляться самі корейці. Наприклад, недавня стрічка «Трон» («Садо») режисера Лі Джун Іка. Історична стрічка, вийшла в національний прокат восени минулого року. За два місяці її подивились 6,2 мільйона корейців, в каси надійшло 43 мільйони доларів. Порівняйте із прокатними показниками українських фільмів — дві, п’ять, десять (це вже багато, заледве не тріумф) тисяч проданих квитків. Немає у нас кіноіндустрії, панове, й це надто прикрий факт, з цим треба щось робити.

Узагалі можу зробити простий висновок: усе життя корейське, передусім усе економічне життя, вибудуване в такий спосіб, щоб підтримувати своє та своїх. На вулицях і дорогах автомобілі, десь на 80 відсотків свої, корейські. Автобуси — тільки вітчизняного виробництва; розкішні, треба сказати, і на диво зручні для пасажирів, ніде таких не бачив. У ресторанах із корейською кухнею в меню виключно вітчизняне пиво й інші алкогольні напої. Хочете іноземне — йдіть до крамниці, а тут будьте корейським патріотом. Утім, якість усіх продуктів неодмінно висока, це й є найпатріотичнішою агітацією.

А дороги які! Я проїхав півкраїни — жодного метра чогось негладенького, невилизаного. Я запитав у професора Хонга (йому 52 роки), чи бачив він колись погані дороги в Кореї? В дитинстві хоча б. Він з хвилину намагався пригадати щось подібне. Не пригадав. Мій висновок: отже, і з дурнями у них не склалося. Немає в них цієї російсько-малоросійської біди, доріг поганих і дурнів гарних. Не всім так щастить, як нам.

ПЛАТНО/БЕЗПЛАТНО

Хонг найчастіше повторював: «У нас в Кореї це безплатно».

Приміром, умощуємось за стіл у ресторані. Й одразу на столі з’являється карафка води, джерельної й холодної. «Це — безкоштовно!» — вкотре радісно наголошує пан професор. І пояснює, яким шоком для нього в Росії (він — професор-русист і добре знає російські реалії) є те, що за воду треба платити. Я соромливо опускаю очі, пригадуючи, скільки правлять за склянку води на нашому Хрещатику...

Безплатні й туалети. Причому вони, як і на Заході, виблискують і пахнуть парфумами. До того ж їх багато; хоч де б ви були, — крутнув головою — і от вже, неподалік. Латиною напис, так само, як і корейською (це скрізь, до речі). Та ще й враховують особливості фізіології — для жінок більше туалетів, для чоловіків — менше. Отже, ви не побачите звичних у нас знервованих жіночих черг до місця «помиття рук».

І — безплатним є вхід до абсолютної більшості музеїв. Був я в Музеї міста Динджу, і вже на виході мене покликали до чайного столу. Я запитливо поглянув на свого супутника, аспіранта Лі. Той з’ясував швидко: це — безплатно, група жінок щосереди влаштовує отаке пригощання музейне...

В іншому музеї мене швидко загітовано сфотографуватися з дівчатами (ще й хлопчак затесався, я його тільки на фото виявив), красиво і різнобарвно зодягнутими (їм видають ті вдягачки — безплатно, щоб ви не сумнівалися! — й вони прикрашають музейний простір). «Безплатно, безплатно!» — знову загукали Хонг і Лі. Я й сфотографувався...

Одначе не завжди корейські дівчата були такими прихильними до чужинців. У тому ж Музеї Динджу є меморіальний камінь, із якого наприкінці XVI століття кинулася у воду дівчина на ймення Уїтам. Кинулася й потягла за собою японського офіцера-завойовника. Він там досі купається — безплатно, звісно.

ПРО ГАСТРОНОМІЧНЕ

Ресторанів і кафе в Південній Кореї не злічити! Здебільшого кухня корейська (є, звісно, і японська чи європейська). Одна з особливостей корейського кулінарного обряду — обід чи вечеря складається з 25—30, а то й більше, страв. Це такі собі кулінарні композиції, які й замовляються одним «махом». Страви ті подають у невеличких тарілочках, порції маленькі. Майже обов’язково подають рис у металевій посудинці, локшину, яку їсти європейцеві не так просто (виловлюючи із супу).

Я запитав: невже і вдома готують 25 і більше наїдків? Ні, вдома зазвичай п’ять-шість, рис є обов’язковим, наскільки я зрозумів, компонентом.

У багатьох ресторанах столи обладнані плитою, на яку ставиться сковорода, в неї засипається набір продуктів (головним чином овочі та м’ясо), й перед вашими очима усе це нагрівається-смажиться. Усе, до речі, подається й готується за лічені хвилини, жодної тягомотини, як це трапляється у нас...

Горілка й пиво — корейського виробництва. Градус такого алкоголю 17—19, мій організм жодного разу навіть не зворухнувся, не помітив того градусу.

Вихідними корейці одвідують ресторани всією сім’єю, навіть найменші діти є учасниками походу. Їжа калорійна, одначе в основі — морепродукти й овочі, хліба й випічок немає. Відтак не дивно, що зустріти товстого корейця чи кореянку на вулиці — велике диво.

Спасибі, Кореє! Я полюбив тебе і твоїх людей. Хочеться, щоб корейці прийшли в Україну — не тільки автомобілями, а й своїми фільмами (необізнані ми з тамтешнім кіно), своєю великою культурою...

Cергій Тримбач, «День», 10 червня 2016 року, №101—102

22 травня, середа, Малий зал Рада ветеранів НСКУ «Шлях до творчих вершин» Вітання ювілярів

21 травня, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ «ОЛЕКСАНДР АСКОЛЬДОВ. НЕВІДОМЕ…»

20 травня, понеділок, Синій зал НАШ ІЛЮЗІОН