f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Сергій Тримбач: «Що робити з Ахеджаковою, яка стоїть у кадрі поруч із Тализіною?»

25.01.2016

Голова Національної спілки кінематографістів України – про те, що об'єднало українських кінодіячів, про відносність антиросійських заборон і недолугість держави.

Надія Заварова, «Cultprostir»

Київський Будинок кіно здалеку нагадує суворого, задумливого перехожого, який зупинився в центрі рідного міста, щоб зануритися в захопливі спогади про минуле. Біля Малого залу висять рукотворні афіші: вони знайомлять відвідувача з програмою показів; з ресторану «Вавилон» лунають звуки мелодії, що затрималася в голосистих компаніях ще з кінця 1970-х. Одначе увечері в одному із залів обов'язково покажуть кіно на великому екрані, і це повністю змінить атмосферу місця, а для присутніх у залі глядачів Будинок кіно на кілька годин перетвориться на центр всесвіту, де в ласкавих променях, які струмують на екран з рубки кіномеханіка, постає життя, наповнене любов'ю і пригодами.

Будинок кіно по-справжньому оживає, коли там показують фільми і коли його коридорами проходить той, для кого сінематограф, навіть ставши частиною щоденної роботи, назавжди залишився справжнім дивом.

Із Сергієм Тримбачем, кінознавцем і головою Національної спілки кінематографістів України, ми зустрічаємося в його просторому кабінеті. На стінах – фотографії і портрети: Іван Миколайчук, Микола Мащенко, Сергій Параджанов, Тимофій Левчук (засновник Спілки), багаторічний спілчанський голова Михайло Бєліков.

«Мене іноді запитують, навіщо я оточив себе фотографіями небіжчиків? А для мене всі вони живі. Часто перебуваю у внутрішньому діалозі з ними, і це допомагає жити в цьому непростому світі. Мені здається, так можна розпочати інтерв'ю, як думаєте?»

Мені хотілося б почати з того, що ми зустрічаємося в день народження Володимира Юрійовича Дмитрієва (18 січня народився В. Ю. Дмитрієв (1940–2013), кінознавець, архівіст, заступник голови Держфільмофонду Росії, понад півстоліття життя присвятив збереженню і збільшенню колекції одного з найбільших кіноархівів світу. – Ред.). Хочеться, щоб ви згадали про нього і на його прикладі розповіли нашим читачам, як важливо для держави дбайливо ставитися до кіноархіву, до всієї екранної спадщини.

Володимир Юрійович був дивовижною людиною. Він щиро любив і глибоко знав кіно. Часом здавалося, що він цілком поглинений роботою в Держфільмфонді, хоча був дуже чуйний і уважний до всього, до деталей, до дрібниць побуту. Він, до речі, написав кілька сценаріїв документальних фільмів про Другу світову війну, де розкрив епоху і час без оповідей про подвиги і військовий героїзм, а концентруючись на побуті і повсякденному житті людей. Це була, до речі, одна з улюблених тем його розмов: що побутове, приватне життя людей є найцікавішим і найважливішим, хоча і перебуває в перманентній тіні. Саме кіно відводить цю тінь, фокусуючись на приватному, тому, що в радянський час називали «дрібнотем'ям».

Я познайомився з Володимиром Юрійовичем у 1993 році. Це був час, коли новоутворені після розпаду Радянського Союзу держави вимагали від Держфільмофонду повернути їм архіви, фільмові матеріали, вироблені в наших країнах. Саме Дмитрієв – і розмовами, і своєю поведінкою – пояснив мені: справжній архівіст ніколи не віддасть те, що зберігається в його сховищах. Зібрав – бережи. Решта – справа державних мужів. Які, зауважу, не подавали ознак життя тут.

Саме Дмитрієв загітував мене піти працювати в Національний центр Олександра Довженка, тобто кіноархів. Він тоді тільки формувався. Шість років життя, і заява про звільнення – не стерпіла душа моя тодішнього директора, який називав архівні кіноматеріали і документи «нікому не потрібним мотлохом»... До речі, саме тому я підтримую зараз Івана Козленка на посаді директора Центру – він архівіст, кінематографіст, і цим все сказано. До того ж молодий, що теж важливо.

Яка, на ваш погляд, сьогодні основна проблема української кіноіндустрії?

Головні проблеми, як мені здається, виходять далеко за межі власне кінематографічного середовища і стосуються загальної стратегії держави у культурній сфері. Саме відсутність такої стратегії (а отже, і тактики) призвела до того, що ми 25 років незалежності тупцюємо на місці. Якби було по-іншому, не було б сьогодні проблеми Криму, Донбасу, інших проблем.

Одначе і сьогодні влада продовжує (не на словах – на ділі) вважати культуру чимось другорядним, таким, що не входить до пріоритетів нації. Чого дивуватися – у пріоритетах там інше. Жахливий егоїзм так званих еліт, крайній ступінь презирства до народу. Зауважте, саме поняття Народ випало з ужитку. Кажуть про Націю, про Державу, з якими ледь не кожен керівник ототожнює себе, «богорівного». За відомою формулою «нація – це я (ми)», а решта – це так, бидло.

Що ж стосується безпосередньо кінематографа, то, серед іншого, належить вирішити проблему державних кіностудій, де через відсутність фінансування фільми практично не знімаються, величезні території, павільйони простоюють без діла, їх необхідно переобладнати, модернізувати, що вимагає великих фінансових вливань. Або ж створення особливих, пільгових умов функціонування. Взагалі вся кіногалузь потребує постійної, регулярної фінансової підтримки держави. Та держстудії – це лише частина проблем. Поруч уже виникли і функціонують досить успішно (StarMedia, Film.UА, наприклад) приватні студії.

А що скажете про художню вартість сучасних українських фільмів?

Добре, що їх знімають. І кількість випущених у рік картин збільшилася – до речі, ситуація змінилася в кращий бік у період, коли при владі був Янукович.

Пам'ятаю, як Ющенко-президент колись сказав: «Хлопці, не треба знімати багато картин. Дві-три, але такі, щоб вони потрясли Україну, нашого глядача...» Діло було на Раді з питань культури при Президентові України. Я змушений був зауважити, що ми вже проходили такий підхід до справи в радянський час (на межі 1940–50-х), називалося це епохою «малокартиння», коли ледь не знищили кіноіндустрію. По-перше, шедеври на замовлення не створюються, а по-друге, треба обов'язково знімати багато картин, і кількість одного разу перейде у якість. Або принаймні коли багато фільмів, точно збільшуються шанси побачити серед них щось вартісне і хороше.

А що скажете про скандал навколо вітчизняного Оскарівського комітету? Чому за рік він так і не зібрався?

Не зібрався тому, що в цьому не було сенсу, адже Американська кіноакадемія так і не затвердила його складу.

Кажуть, це сталося через те, що українська сторона пізно відправила в США необхідні документи.

Помиляються ті, хто так кажуть. З боку Спілки і нового Комітету не було жодних зволікань. Ми всі документи надіслали у встановлені регламентом терміни. Причина того, що Кіноакадемія нам не відповіла, можливо, полягає в тому, що Асоціація продюсерів України зі свого боку відправила американцям альтернативний склад Оскарівського комітету, а в Кіноакадемії таких подвійних ситуацій не люблять. Я, правда, не можу стверджувати це напевно, але, судячи з усього, щось таке і трапилось.

Чому українські кінематографісти такі роз'єднані і не можуть домовитися в найвідповідальніші моменти?

Так, ця проблема завжди була. Але останнім часом кінематографісти стали діяти згуртованіше, ніж раніше. У ситуації війни інакше і не може бути. Зараз кінематографісти і керівники телеканалів набагато частіше і легше приходять до консенсусу з різних питань. До чого тут телепродюсери? А до того, що виробництво телефільмів є найважливішою на сьогодні справою. Більшість аудиторії дивиться саме їх.

До речі, міністр культури В'ячеслав Кириленко багато в чому сприяв подоланню розбіжностей і консолідації наших зусиль на реформуванні галузі. Хоча й не системній поки що. Одначе в підсумку підготовлений законопроект про підтримку національного кінематографа так і не розглянуто досі в парламенті. Тим часом саме він дозволить фінансувати з держбюджету телесеріали (з розрахунку «фіфті-фіфті», тобто наполовину), що вкрай важливо.

Наведу й інший приклад. Після майданних подій, коли йшлося про призначення нового голови Держкіно, я категорично виступав проти кандидатури Пилипа Іллєнка. Головним чином тому, що він був висуванцем «Свободи», а партійна людина на чолі кінематографічного відомства це якось дуже неправильно.

Та коли призначення усе ж відбулося і Пилип очолив Держкіно, він перший зателефонував мені і сказав: ми повинні забути про розбіжності і працювати разом на благо галузі. Я погодився. Хоча б тому, що добре пам'ятаю, як за допомогою кінематографістів у 1992 році зняли з посади голови кіновідомства батька Пилипа, режисера Юрія Іллєнка, а разом з тим знищили і саме відомство. З цього і почалося фактичне знищення кінематографа України. Настороженість до Іллєнка була, але поки підсумок його роботи більш позитивний, ніж негативний – особливо враховуючи складні нинішні обставини. Один з мінусів – всі ці заборони («Тараса Бульби» Бортка, наприклад, абсолютно безглузде).

Що скажете про стан сучасної української кінокритики?

На жаль, її голос, її впливовість занадто слабкі. Здібні люди охочіше йдуть у так звану «жовту пресу», де можна і треба писати, не переймаючись через аргументи та професійний аналіз кінопроцесу.

Ви довгі роки вивчали життя і творчість Олександра Довженка. Написали книгу («Олександр Довженко. Загибель богів / Ідентифікація автора в національному часо-просторі». – Ред.). Якби молодий кінознавець прийшов до вас і сказав, що хоче продовжити вивчення спадщини Олександра Петровича, що б ви порадили автору? Як йому сьогодні писати про класику?

Кожне покоління має виробити свій підхід, свій погляд на минуле, в тому числі і кіно. Це не приходить відразу, над книгою про Довженка, по суті, я працював три десятиліття. Потрібно шукати свою точку зору, шукати самого себе – як це не банально звучить. Для мене головне – встигнути підготувати повне наукове зібрання творів Довженка, а до того ж його персональну енциклопедію. Краще, коли це станеться до 125-річчя кінорежисера, в 2019-му році. Хоча віриться важко – та сама байдужість влади... З позитивного ще – у відділі кінознавства академічного Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ми працюємо над 5-титомною «Історією українського кіно», незабаром побачить світ 2-й том. Написано по-новому, без ідеологічних і політичних зашореностей.

Чим сьогодні живе Будинок кіно?

У нас багато регулярних кінопоказів: і ретроспективних, і присвячених новим прокатним стрічкам. Нещодавно відбувся 5-годинний, в режимі нон-стоп, показ фільмів, присвячений 120-річчю кіно. Плюс вечори пам'яті, ювілейні вечори, формат яких ми починаємо міняти – на більш діловий і менш пафосний. Приміром, так було недавно на ювілеї чудової актриси Ніни Антонової. Робота з молоддю, зрозуміло, фестивалі – ось нещодавно, скажімо, «Кіноскрипт», фестиваль молодих сценаристів.

Аби були гроші на зарплату (дуже маленьку) співробітникам Спілки і Будинку кіно, оплату комунальних платежів (за останні роки лише тарифи на тепло зросли в 6 чи 7 разів), ми здаємо в оренду частину приміщень. До прикладу, у нас проводяться джазові концерти та музично-поетичні вечори.

Грошей у Спілки катастрофічно мало – держава надає нам невелику фінансову підтримку, тому доводиться шукати способи, аби звести кінці з кінцями. І при цьому доводиться чути голоси про те, що десяти творчим спілкам з державної казни виділяють аж два з половиною мільйони гривень – «жах, жах і ще раз жах!» І ніхто не ставить питання, у що, скажімо, обходиться державі підтримка Української православної церкви Московського патріархату, яка працює відомо на яку державу. Але це не цікаво, хоча там мова йде про значно більші суми. А багатомільярдні потоки вкрадених чиновниками грошей?

Як ви ставитеся до заборони російських фільмів і серіалів?

Ми живемо в стані фактичної війни, тому серіали і картини пропагандистського характеру, звичайно, не повинні бути в нашому телеефірі та кінопросторі. Але у всьому потрібно знати міру. Війна не повинна позбавляти розуму. Спроби заборонити «Іронію долі», наприклад, абсолютно безглузді. По-перше, у фільмі Рязанова немає пропаганди; по-друге, як взагалі можна забороняти картину через не дуже розумні, м'яко кажучи, висловлювання артистки Тализіної? А що ж робити з Лією Ахеджаковою, яка стоїть поруч із нею в кадрі і яка, як ми пам'ятаємо, зовсім недавно так відважно підтримувала Україну? Ми не повинні допускати такі перегини. Поки що, на жаль, ситуація із заборонами виглядає, як у приказці: «Примусь дурня Богу молитися, він і лоб розіб'є».

Які з останніх побачених в кіно фільмів справили на вас сильне враження?

З українських картин дуже гарне враження справив фільм Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь». Для дебюту – на подив зріла режисерська робота. «Братів» знято за мотивами роману «Джмелиний мед» шведа Торґні Ліндґрена. Хотілося б бачити в сучасному українському кіно більше екранізацій, аби частіше наші режисери і сценаристи черпали натхнення в літературних першоджерелах.

«Плем'я» Мирослава Слабошпицького і «Поводир» Олеся Саніна явили два сценарії подальшого розвитку нашого кіно. У першому випадку це жорстко-реалістичне відтворення життя, з експериментами в кіномові (саме це і викликало потужну хвилю визнання в кіносвіті). У другому маємо цілком позитивний досвід побудови фільму, який не опускає планку мистецтва і, разом з тим, налаштований на досить щільний контакт з масовою аудиторією.

А з зарубіжних картин?

Із західних фільмів, побачених нещодавно, мені сподобалася картина Роя Андерссона «Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття». Дуже тонка, сповнена іронії робота. Нашим кінематографістам, та й усім нам часто не вистачає самоіронії, здатності посміятися над собою, своїм характером, життям. А шведи іронізують над великим Карлом ХІІ, розбитим під Полтавою, – і нічого, весело, винахідливо, натхненно.

Який перший фільм подивилися в кіно в дитинстві?

Перший не згадаю. Але я чудово пам'ятаю відчуття, з яким ходив у кіно. Тоді дітей пускали тільки на денні сеанси, і було цілою пригодою: купити квиток за 10 копійок і опинитися в залі на показі. Кіно і все, що з ним пов'язано, було справжнім дивом, щастям. Сучасні глядачі вже не ставляться так до походу в кінотеатр. Власне, ми були раді дивитися все, лише б опинитися в кінозалі.

Одне з потрясінь юності – «Чоловік і жінка» Клода Лелуша. Як зворушливо і тонко розказана історія кохання... І який романтизм у відтворенні любовних почуттів! Я і сьогодні, особливо, коли зажура від життя зашкалює, із задоволенням переглядаю цей фільм.

А як сучасний глядач ставиться до кіно?

О, ми сьогодні повернулися на сто років назад, в часи, коли кінематограф був ярмарковим, «базарним» мистецтвом. Уявіть: люди приходили на ярмарок, їли-пили, брали участь у змаганнях силачів, стрибунів у мішках, перетягували канат... В ряду таких розваг був і сінематограф. Сьогодні відбувається те саме: ви приходите в торговельно-розважальний центр, купуєте одяг, продукти, граєте в боулінг, а потім заходите в кінотеатр, розміщений на одному з поверхів. І для більшості кіно – вже не дивина, а лише одна з розваг на сучасному ярмарку.

Років п'ять тому, йдучи на прем'єру фільму і проходячи через весь веселий і розкішний «Дрім таун», я раптово подумав: ось, якби мені показали цю картинку десь у 1990-му, я би тільки перехрестився і сказав: Боже, невже таке щастя коли-небудь прийде в мою Україну? І ось «Дрім таун» є, а щастя чомусь немає. Такою вже істотою є людина – завжди їй чогось бракує для повного щастя… О, послухайте, а непоганий виходить фінал для інтерв'ю, правда?

Так, гарний відкритий фінал.

За вікном запали ніжні сутінки, помітно похолоднішало. У Будинку кіно ось-ось мав розпочатися черговий показ – Сергій Васильович поспішив у зал. Цікаво, коли наступного разу він переглядатиме «Чоловіка і жінку»? 

Надія Заварова, «Cultprostir», 25 січня 2016 року

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»

10 листопада, неділя, Синій зал Світова флешмоб-прем’єра документального фільму «Я-Мобер» (Реж. А. Дем’яненко, Д. Томашпольський)

11 листопада, понеділок, Синій зал ЗІРКИ СВІТОВОГО КІНО: «Графиня із Гонконґу» (реж. Ч. Чаплін)