Минає рік від дня смерті Владлена Кузнецова
10.12.2015
Минає рік від дня смерті Владлена Кузнецова (1931–2014) – публіциста, кінодраматурга, громадського діяча.
У нього була така собі теорія – найзагроженіші для людини дні, це ті, що поблизу його ж дня народження. Напророчив: народився 4, а помер 10 грудня. Теорія спрацювала...
Узагалі, Кузнецов був людиною, поведеною на проблемах здоров’я. Сам про себе говорив: якби не став журналістом (а першу половину життя він працював саме журналістом, зокрема в газеті «Правда Украины»), обов’язково пішов би у медицину. Запитаєш його про щось: от, болить у мене те то й те то. Він – коротко поглянувши – заходжувався пояснювати: це у вас судина, візьміть таку от билину, заваріть, попийте... Завжди на диво професійно і чітко. Сам вживав незліченну кількість пігулок. Якось їхали разом у відрядження, він висипав цілу купу ліків, довго їх обраховував і систематизував, потому все це закинув до рота. Я жахнувся: як то можна, шкідливо ж! Він махнув рукою – і заходився пояснювати. За тим, знов-таки, стояла цілісінька тобі струнка теорія.
Узагалі, він був систематиком. Видається, попри весь його доволі потужний темперамент, для нього природнішим був стан спостереження. Темперамент йшов головним чином на обробку результатів того спостереження. Ділився він тим з експресією дивовижною. Можливо тому він (хіба що помиляюсь) доволі легко переживав останні роки життя, коли був прикутий до своєї дачної садиби... Мучило його багато що, але не малорухливість.
Тривалий час я ставився до нього дражливо. Партійний публіцист, який в роки Перестройки зненацька став ліберальним мислителем і провідником громадських рухів ( в тому числі і в нашій Спілці кінематографістів) – щось тут видавалося не так. Та й надто говіркий, громохкий, не завжди адекватний в реакціях на світ...
Усе змінилося після трагічної для Владлена Миколайовича історії з його онуком, який потрапив у жахливу аварію – на нього наїхало авто, пошматувало сильно, здавалося – безнадійно. Кузнецов бився аки лев – і переміг, онук вижив, повернувся до життя. Після цього я заповажав його сильно, мене завжди вражають люди, які не бажають миритися з фатумом. Так він і долю свою поміняв від середини 80-х. І середовище своє так само енергійно прагнув трансформувати – у Спілці кінематографістів, де він упродовж двох десятиліть був другою, після Михайла Бєлікова, особою, у «Меморіалі», який опікувався долею політв’язнів і політичною історією, філософією, сказати б, свободи...
Власне і в своїй кінотворчості він так само радикально перемінився. Хоча й до того він був, напевно, найпрофесійнішим сценаристом українського неігрового кіно. Важливим і в чомусь доленосним для Кузнецова була робота над фільмом «Київська симфонія» (1982), разом із генієм наукового кіно Феліксом Соболєвим. А далі були «Табірний пил» (1990), «А правда зробить вас вільними!» (1990, титульна назва стрічки була для нього принципом, гаслом життя), «Жезл» (1992), «Євангеліє від Сатани» (1993), «Інтелігенція і влада» (1993)... Останній фільм намацав больову точку – від інтелектуалів залежить так багато, а вони часто продають душу владному дияволу... Відтак продовженням тут була персоналізація названої проблематики – «Історик та історія: М.Грушевський» (1994), «Останній міф» (1994–2000, 18 фільмів, Москва) і т.д., працював Владлен Миколайович на диво багато... Аж поки не зламала його смерть онука. Колись він витягнув його з пазурів смерті, одначе вдруге злий фатум таки переміг.
Багато в чому страдницьке життя. А все ж наповнене працею, пристрастями, активністю осмислення колізій світоглядного, буттєвого рівня. Ще прийде час і ми повернемось до його фільмів і до його дивовижних розмислів.
Душа людська за рік по смерті востаннє одвідує нас і нашу земну твердь. Прощайте, Владлене Миколайовичу. Царствуйте там! Що за кіно Ви там дивитесь і конструюєте? Ми не будемо поспішати на зустріч, хоча й знаємо про її невідворотність.
Сергій Тримбач