f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини спілки

Пам’ять і пам’ятники

18.04.2015

Або як уникнути настання нового тоталітаризму?

Сергій Тримбач, «День»

Ухвалення Верховною Радою України антикомуністичного та антинацистського пакета законів не можна не вітати — давно час. Одначе й запитань не ставити так само не варто. Найголовніше з них: як зробити так, щоби уникнути чиновного ідіотизму в реалізації щойно прийнятих законів (дурню, як відомо, тільки дай завданнячко Богу помолитися, так він і лоба розіб’є; не собі, звичайно). Це перше. А друге, важливіше: як уникнути настання нового тоталітаризму?

«НАС ПРОСТО ЗРАДИЛИ!»

Після Великої Жовтневої, ще й соціалістичної революції так само поскидали всі старорежимні символи і знаки, з пам’ятниками вкупі. Що було далі відомо — стосовно тоталітарності царський режим не витримує жодного порівняння зі сталінським. Царі-батечки виглядають на тлі Іосіфа Віссаріоновича просто душками, лібералами. Упродовж одного дня (чи ночі), скажімо, на межі 1920 — 1930-х убивали і страчували більше людей, ніж за вісімдесят років — від повішення п’яти декабристів 1826-го і до першої російської революції 1905 року (є така порівняльна статистика). На село повернули кріпаччину, тільки зробивши її максимально жорсткою — замість двох-трьох за панщини у колгоспі належало працювати нерідко усі сім днів тижня, «за палички» та похвальні грамоти із зображенням «отця народів».

Це я до того, що тільки нищення символів не гарантує відміни того, що укорінилося й діє на ментальному рівні. Нам з усіх телевізорів та інтернетів розказують, що гарантією незворотності змін є Майдан. Уже тричі (коли рахувати від 1990-го) він траплявся в нашій новітній історії, і трапиться ще і ще, якщо еліта наша не опритомніє й не зробить відповідних висновків. Кільканадцять разів на добу чуєш горде словосполучення Революція Гідності. Так, якщо говорити про людей, які билися за ідеали демократії на Майдані. Ні, якщо говорити правду про наслідки тих вікопомних подій. Повзуча контрреволюція — ось що ми отримали у підсумку. За відомою банальною формулою, але вже доконаний факт: ці наслідки виформовано негідниками. Тільки не треба одразу кричати, що це наша «хохляцька безхребетність» і взагалі така вже національна особливість — аж ніяк. Перечитаймо, скажімо, лише один пасаж із роману Еріха Марії Ремарка «Повернення»:

«Однажды, на одно мгновение, когда раздался клич: «Революция!», я подумал: вот оно, наконец, — освобождение, теперь поток повернет вспять и в своем мощном движении снесет старые и выроет новые берега, и — клянусь! — я не был бы в стороне! Но поток разбился на тысячу ручьев, революция превратилась в яблоко раздора вокруг карьер и карьеришек; ее загрязнили, замарали, лишили силы все эти высокие посты, интриги, склоки, семейные и партийные дела...

А почему все это так, Георг, почему? Потому что нас обманули, обманули так, что мы и сейчас еще не раскусили всего этого обмана! Нас просто предали. Говорилось: отечество, а в виду имелись захватнические планы алчной индустрии; говорилось: честь, а в виду имелась жажда власти и грызня среди горсточки тщеславных дипломатов и князей; говорилось: нация, а в виду имелся зуд деятельности у господ генералов, оставшихся не у дел...

Разве ты этого не понимаешь? Слово «патриотизм» они начинили своим фразерством, жаждой славы, властолюбием, лживой романтикой, своей глупостью и торгашеской жадностью, а нам преподнесли его как лучезарный идеал. И мы восприняли все это как звуки фанфар, возвещающие новое, прекрасное, мощное бытие! Разве ты этого не понимаешь? Мы, сами того не ведая, вели войну против самих себя! И каждый меткий выстрел попадал в одного из нас!»

Це написано 1931-го, чи варто нагадувати, хто саме прийшов до влади у Німеччині через два роки? Погодьтеся: разюча схожість! Ви можете позносити всі пам’ятники епохи тоталітаризму, прапор в руки, Бог у поміч, одначе ж якщо при цьому не будуть продукуватися українські фільми, де буде говоритися правда і про часи минулі, й про часи нинішні, то це мало що змінить. Можна скільки завгодно вигукувати патріотичні гасла — та якщо у телевізійних ефірах (політичних ток-шоу передусім) будуть говорити лише представники влади (так звані політологи, як правило, на службі у когось із олігархів, чи просто на державній службі), а власне інтелектуалів, себто людей незалежних за визначенням, й духу самого не буде, то це так само нічого не змінить

Зверніть увагу: інтелектуали були потрібні під час подій на Майдані, а потому їх просто вистригли з ефіру. А навіщо вони? Народу дозволяють благоденствувати, насолоджуватися локшиною, якою його щедро винагороджують. Згадаймо, скажімо, останнє «Чорне дзеркало» на «Інтері» — допоки нардепи про своє розводяться, камера зазирає у дівочі пазухи і кокетливо ковзає по жіночих ніжках... Так би мовити, «приятное с полезным». Стилістика програми ясно вказує: це шоу, де стрункі звабливі ніжки важливіші від усіх слів. А справді — про що там слухати? Все куплено, все продано. Представник однієї «політичної сили» (сміхота: про силу все розводяться) нападає на те, що йому видається імпотентним «безсиллям». Жодного незалежного і не оплаченого слова, жодної незалежної думки. Та й не в тім справа: тут картинка важлива, мізансцена, сутність якої в класичному «народ безмолствует». Наше місце на гальорці, спостерігати, як панство чубиться. Те саме, що в сріблі та златі, пикате й пузате.

Отут годиться невеликий відступ.

ДЕ Ж ІНТЕЛЕКТУАЛИ?

Даруйте, ще цитата з Ремарка:

«Есть только один вид борьбы: это борьба против лжи, половинчатости, компромиссов, пережитков! А мы попались в сети их фраз, и вместо того, чтобы бороться против них, боролись за них. Мы думали, что воюем за будущее, а воевали против него».

Все так і є нині. От сі красиві фрази і фразочки про Революцію Гідності, про Небесну Сотню, про справді відважних і прекрасних людей говоряться тільки тому, що нам з вами важко заперечувати. Ви щось маєте проти Небесної Сотні? Боронь Боже, святі люди! Одначе не треба ототожнювати героїв і тих, хто нещадно експлуатує аж надто правильну фразеологію. Яка й покликана нас обеззброїти. І ми вже не виступаємо проти брехні й облуди, ми теж ніби при ділі, коментуємо і повторюємо ті самі фрази. А кожне незалежне слово буде штампуватися під грифом «агент Кремля» (в тому самому «Чорному дзеркалі» представник Народного фронту так це й формулював: усі, хто проти влади, той грає в кремлівську дуду; даруйте, якщо це не прояв тоталітаризму, то я не знаю, що таке тоталітаризм).

Ви взагалі хоч когось із вітчизняних інтелектуалів бачили на центральних рейтингових каналах? На радіо вони трапляються, а от у ТВ-картинці їх просто «вистріляли», не буквально, звичайно. А інтелектуал — це людина апріорі незалежна. Ось помер німецький літературний класик, Нобелівський лауреат Гюнтер Грасс. Його роль у тому, що Німеччина нині ніяк не нагадує не те що 1930-ті, а навіть 1950-ті, ні з чим незрівнянна. Він бився за правду не тільки літературними творами, а й самою своєю поведінкою. Відважно виходячи на прю з тими, хто не поділяв його думок. Він був справді незалежним, не боявся говорити правду — про себе самого передусім.

У нас не так. Хіба можна вважати інтелектуалом того, хто, скажімо, агітує за українську мову, зібравши гурт бабусь, які за ту мову кому хочеш горлянку перегризуть? Ти поїдь у Донбас, там виступи, та ще й не один раз... Може, б і нинішніх подій на тому самому Донбасі не трапилося. Та ба, у нас інтелектуалом вважається такий собі краснобай, чия незалежність під дуже великим сумнівом. Хто коли й виходить на масову аудиторію, то тільки в ток-шоу, чия пропагандистська природа є надто очевидною. Узагалі, безпосереднє спілкування з народом у нас відбувається хіба що у передвиборчі часи. Коли народом клянуться й божаться. І брешуть на всі заставки. «Інтелектуали», про яких можна сказати тільки щось дуже неінтелектуальне.

А КІНО УКРАЇНСЬКЕ НАВІЩО ЗАБОРОНИЛИ?

Не можу не сказати про своє — про кіно. Завтра повалять пам’ятники, що залишилися, витравлять символи і знаки. А своє у який спосіб з’явиться? Більшовики, понищивши символи царату, заходилися кіно — «важнейшее из искусств!» — впроваджувати. У нас же кіно фактично заборонили. Парадокс, про який я не раз уже писав: за пріснопам’ятних часів Януковича кіно почали потроху фінансувати і піднімати. За три роки виросло нове покоління, на яке, чесно кажучи, вже й не очікували. Навіть у прокаті, бодай і скромно, наші фільми почали з’являтися. А владі нинішній все це не треба. Немає грошей, війна, те-се. Так війна тому ж і стала можливою, що в загальнонаціональному ефірі російські та радянські образи й ті самі символи домінували, а українському було зась. Виходить, політика нинішньої влади не витримує порівняння навіть з Януковичем. Майдан ставив за мету відвоювати національний простір у російського імперського продукту, одначе на все це нинішнім очільникам начхати. Російське кіно, правда, теж ніби забороняють, однак тільки ж у мілітарній частині. А так, подивіться, мало не на всіх каналах продовжує крутитися все те саме і про те саме...

При цьому важливим є відновлення не тільки виробництва фільмів для кінотеатрального показу, а й — а можливо й передусім — для телевізійного. Себто йдеться про телесеріали. Росіяни їх продукують сотнями. Серед них чільне місце займають серіали на історичному матеріалі. Погляд на історію український глядач продовжує — і продовжуватиме, судячи з усього, — формувати крізь російську телевізійну фільмову призму.

Скажімо, недавно ми мали змогу подивитися серіал «Орлова і Александров» — про знамениту актрису і режисера, творців «Веселих хлоп’ят», «Цирку», «Весни»... «Это было бы ужасно грустно, если бы не было так смешно, — написав московський критик Юрій Богомолов.- Сталин спивает с Утесовым и с Орловой, Александров уходит в запой после просмотра «Александра Невского», вышел из него, когда Берия попытался отравить Орлову, Александров читает стих Оси Мандельштама с выражением и глядя в небо: «Мы живем, под собою не чуя страны...» А еще он был не прочь снять фильм по «Мастеру и Маргарите»... А Сталин — переспать с Орловой. Берия — ее изнасиловать»...

Не все так однозначно, як у Богомолова. Усе ж картина про ту «золоту клітку», в яку втрапляє митець, який пішов служити олігархам... даруйте, тоталітарній владі. Сьогоднішній приклад — Таїсія Повалій. Одначе справді «жовтизни» в серіалі про зіркову пару чимало, аби публіка не задрімала під телевізором.

Хоч який би був фільм, а ми його дивимося — бо ж цікаво. Тільки одне питання: а наші серіали на історичному матеріалі коли з’являться? Якщо говорити про кіно — де серіал «Олександр Довженко» (я вже не запитую, де пам’ятник Довженку у Києві, передбачений ще указом президента Ющенка?). Карколомна біографія видатного українця сама надається для екранізації. І — за чутками — росіяни вже готуються робити такий серіал. Можна не сумніватися: Довженка буде зображено уповні російським митцем, хіба що з невеликим «хохлацким уклоном». Ну, була, мовляв, у нього така слабкість... З’явиться серіал на тому самому «Інтері», і наші записні патріоти будуть «рвать и метать», загалом справедливо вказуючи на ідеологізованість і політизованість фільму.

Тільки ж не туди б’єте, Івани й Катрі, хай вам трясьця. Одна з простих ідей: сформувати державну програму виробництва телесеріалів на історичному матеріалі. Ось лише деякі персонажі для гіпотетичних витворів: Ярослав Мудрий, Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Леся Українка, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Олександр Довженко... Така програма мала б передбачити часткове заохочувальне фінансування таких проектів, що стимулювало б українських виробників.

Істина ж проста й винятково банальна: не фінансуватимемо, не підтримуватимемо своє кіно — будемо сплачувати будівництво чужих фільмових пам’ятників. В тому числі телевізійних. І що тоді залишиться від ухвалених нині законів? Гадати не доводиться.

Сергій Тримбач, «День», 16 квітня 2015 року, №66

10 грудня, понеділок, Червоний зал

10 грудня, понеділок, Синій зал Актриса НАТАЛІ ВУД/НАТАЛІЯ ЗАХАРЕНКО (1938-1981) Художній фільм «ТАЄМНИЦЯ НАТАЛІ ВУД» (І серія)

12 грудня, середа, Червоний зал ДИВІМОСЬ, ХТО ПРИЙШОВ Громадська організація «Сучасне Українське Кіно» (СУК) презентує вечір «Кіносереда – Зимове»