ВАСИЛЮ, ВАСИЛЕЧКУ...
15.01.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
14.01.2022.
Сьогодні, у день святого Василя, пом'янемо усіх Василів, завдяки яким є Україна і є ми, українці. Василя Стефаника, генія слова і генія муки за нарід і рід наш. Василя Блакитного, поета, що будував Україну, що порятував Сашка Довженка від більшовицьких концтаборів. Василя Кричевського, художника воістину ренесансних обширів (у кіно теж попрацював). Василя Костенка, вчителя, батька, що виховав дочку, простого ймення Ліна Костенко. Василя (і Васильовича!) Цвіркунова, солдата 2-ї Світової і будівника українського кіно. Василя Стуса, чиє слово рятувало й рятує Україну...
І - ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА (1935-1963), поета Божою милістю, убитого владою УРСР і СРСР. Василь планував піти в кіно, як те зробили Іван Драч і Дмитро Павличко, а постав на екрані вічності... І став однією з перших жертв (його побили тодішні менти так, що він, 28-річний, став хворіти тяжко і невдовзі відлетів з дерева життя), жертв нібито ж ліберальних Хрущовських часів. Вона і справді була ліберальною, аж поки не йшлося про Україну і українців...
"Я ГОРЯ НА СВІТІ ЗАСТАВ БАГАТО"...
Симоненко був страшенно чутливий до людської біди. Хлопчик, який у шість років побачив війну, побачив смерть і біду - незліченну, нескінченну....
Й відтак чи не кожен вірш Симоненків - про ту біду. Про смерть. Про втрату. Ніколи не забуду, як отримав повідомлення про смерть свого діда Павла... Батька мого батька - Василя (і його згадую нині). Півдня ходив я Києвом і, крізь сльози, читав про себе "Дід умер": "Біль у душу мою закрадається вужем, відчай груди мені розпанахує, рве. Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда безіменні,святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда".
А далі хочу нагадати ще один вірш - про бабцю, у якої не вернулись з війни усі три сини.
БАБА ОНИСЯ
У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
ніж сумно з-під сивих брів
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я пам'ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.